На суд глядачів представлено давно очікувану прем’єру в постановці Юрія Одинокого за славетною п’єсою П’єра Огюстена Бомарше «Весілля Фігаро».
Іскрометні, ігрові та по-справжньому театральні тексти видатного французького класика доби Просвітництва, звісно, ставлять свої вимоги до постановки його творів. З одного боку, це актуальна сатиричність, котра має відповідати потребам глядача, з іншого — видовищність, гострота, динаміка, яка захоплює публіку в прекрасний світ — світ театру.
Для Юрія Одинокого постановка цієї п’єси наклала ще й додаткові зобов’язання: приурочення прем’єри до 120-річчя від дня народження Гната Юри, робота вже на новій посаді — головного режисера франківського театру, та, врешті, популярність та незмінний ажіотаж стосовно вистав режисера... Окрім того, слід зазначити й те, що для останніх робіт автора вистави доволі характерним є поєднання шоу-елементів із вдумливими та глибокими смисловими акцентами (щоправда, іноді спостерігається зловживання тим чи іншим), і Бомарше надав блискучу можливість черговий раз ілюструвати власну режисерську концепцію...
Просторові апартаменти вистави «Весілля Фігаро» (сценограф Андрій Александрович-Дочевський) — інтер’єр офісного приміщення з панорамою на височенні будинки європейського мегаполісу. Таке художнє вирішення передбачило появу на сцені мобільних телефонів, ноутбуку та інших «іграшок» сучасних ділових людей. Та це й не дивно, адже персонажі вистави вирішують досить непрості ділові питання, а головний герой — не лише енергійний, пронирливий та невгамовний слуга, але й актор та дипломат, вдумливий політик та філософ-лірик. Щоправда, не зміг втриматися художник і від того, аби не розбавити увесь цей урбанізм рослинністю, адже відсутності сцени зустрічі в альтанці творцям вистави не вибачили б...
Протягом усього дійства глядач знаходить чисельні алюзії, не позбавлені соціально-політичного змісту (наприклад, револьвер з інструкцією китайською мовою або такий відомий слоган «Щаслива родина — багата країна»). Та й діалог Сюзанни (Наталія Ярошенко) й Фігаро (Остап Ступка), під час якого герої переконуються в тому, що без підтримки високопоставлених осіб — графа Альмавіви (Олексій Богданович) та його дружини (Тетяна Олексенко) — вони приречені на бідність та поневіряння, також є натяком на сумні реалії сьогодення. Отже, на очах у глядача, немов спіраль, розкручується величезна інтрига з безліччю текстових пасажів, шоу-дивертисментів, переодягань у розкішні костюми та хореографічних «па». Та, незважаючи на те, що, підчас, увага зосереджується на технічних вміннях франківців (а у виконанні трюків деякі з них просто перевершили себе), сатиричне зерно і смислові акценти Бомарше не зміщуються. І висновок про те, що справжні цінності не мають нічого спільного з діамантовим кольє або дорогою сукнею, все ж таки має відкластися у свідомості глядачів. Відразу ж виникають асоціації з реплікою Кіна з вистави цього ж театру «Кін IV» — «Все, що можна купити за гроші, вже дешево...» До речі, така паралель не позбавлена сенсу: за органічним поєднанням смислового навантаження та яскравого видовища вистава Юрія Одинокого «Весілля Фігаро» може об’єктивно змагатися із незмінно популярним витвором Григорія Горіна і Анатолія Хостікоєва. І не менший глядацький ажіотаж їй можна пророчити вже сьогодні.
І, як це не дивно, незважаючи на наш «професійний скептицизм» з приводу вистав-шоу та переваги візуального начала, спостерігаючи за грою Остапа Ступки, так і хочеться дещо зняти з нього маску «серйозності» і додати ще більше ексцентрики. Та, що поробиш, всі ми стаємо дорослими (наші актори також) і, як говорив культовий герой з кінофільму «З легким паром», «в нас пропадає дух авантюризму».
Проте цілком «Весілля Фігаро» сприймалося, як блискучий святковий феєрверк, який, до речі, матеріалізувався у фіналі вистави під час театрального дефіле наречених, осипаючи глядачів червоними клаптиками-серцями. Що ж, без символіки пристрасного невмирущого кохання обійтися складно. Та чи й варто?