Усе почалося з графіті. У суто науковому обігу графіті (від італ. gгаffаге — дряпати) задовго до того, як були винайдені спреї, називали написи або малюнки, продряпані або написані на будь-яких поверхнях. Лише в останню третину ХХ століття графіті стало визначатися як окремий жанр несанкціонованого зображення.
Важко повірити, але ще в 1960-х графіті у звичному для нас вигляді не було. Першим графітистом став підліток, грек Такі (димінутив від повного імені Деметріус). Він жив на Манхеттені на 183-й вулиці, працював кур’єром. Улітку 1968-го він дізнався, що хлопець у сусідньому кварталі написав на декількох стінах своє ім’я та номер вулиці: Хуліо 204. Деметріусу це видалося кумедним, і, як наслідок, протягом року напис «Такі 183» з’явився на вагонах метро й автобусах, на стінах від Нью-Джерсі до аеропорту Кеннеді. Такі зробив те, про що до нього ніхто не додумався: виніс тег (підпис) за межі свого району.
Один із тегів привернув увагу журналістів, і 21 липня 1971 року в «Нью-Йорк Таймс» з’явилася стаття «Taki 183» Spawns Pen Pals. Цього поштовху вистачило, аби в місті стався візуальний вибух. Перші графіті були однотипними: нікнейм (псевдонім) із букв і цифр з простими пікторіальними елементами: зірочками, кружечками та стрілками. Уже 1972-го якийсь Stitch писав на весь паркан. У 1973—1974 рр. формуються основні шрифти і власний жаргон. Підлітки малювали й писали скрізь, але найпридатнішим середовищем виявилася підземка. Графіті стали стійкою прикметою, звичною туристичною натурою Нью-Йорка. Усі придатні площини були зайняті. Кількість швидко перейшла в якість. Художники почали ретельніше обробляти малюнок, працювати над контуром. До середини 1980-х років колишні вандали успішно освоїлися на ринку зовнішньої реклами і в галереях. Приручаючи найуспішніших графітистів, влада Нью-Йорка пішла в наступ на незаконні розписи. На початку 1990-х підземний вандалізм у місті припинився. Проте графіті, розповсюдившись по світу, набуло набагато складніших форм, для яких знайшлася нова назва — стрит-арт.
У 1990-х сталося розшарування на «вандалів» і майстрів, які нерідко мали академічну освіту. Еліта акцентує смислову ємність образу, що не була властива для раннього «бомбінгу» (інша назва для графіті). Використовуються клей, папір, картон, поширилися трафарети, що дають змогу нанести малюнок у найкоротший час. До жанру звернулися професійні художники. Першими ще наприкінці 1970-х стали Кіт Херінг, Жан-Мішель Баскія (США) та «Цюріхський спреєр» Харальд Негелі (Швейцарія — Німеччина; торік приїжджав до України). Усі вони мали художню освіту і пройшли вулицю як головне місце становлення своїх дарувань, усі повернулися до галереї. Однак найбільш значущою в цьому ряді є творчість Ернеста Піньона-Ернеста (Ernest Pignon-Ernest).
Піньон-Ернест народився 1942 року в Ніцці, живе і працює в Парижі. Його манера суто класична, з відчутним впливом барочного живопису і традицій класичної графіки. З початку 1970-х Ернест пише портрети у натуральну величину і потім клеїть їх на вулиці — серії пам’яті Артюра Рембо, Жана Жене, Антонена Арто, П’єра Паоло Пазоліні зробили художника знаменитим. Не менш вражаючі проекти — цикл постерів за мотивами живопису Караваджо, розклеєних у Неаполі, «Будки» — загублені, зневірені або самоізольовані герої в прозорих телефонних будках.
Саме під впливом Піньона-Ернеста з 1981 року почав використовувати трафарети легендарний французький художник Блек Ле Рат (справжнє ім’я — Ксав’є Про), шанований, зокрема, як той, хто відкрив шлях британській стрит-арт-зірці Бенксі. Останній це охоче визнає: «Щоразу, коли я думаю, що намалював щось оригінальне, виявляється, що Блек Ле Рат уже зробив точнісінько те саме, тільки 20 років тому». Ле Рат звернувся до графіті, коли йому було 30 років, але саме він заполонив стіни французьких міст юрмищами мальованих пацюків і трафаретними портретами. Що ж до його знаменитого послідовника, то поняття межі, переходу для Бенксі важливі рівною мірою як ідеологічно, так і композиційно: його роботи обіграють отвори, прорізи, проломи в стінах, межі між розвагою та провокацією, між різними середовищами. Мотиви польоту, люди в уніформі у нетипових ситуаціях, незліченні пацюки як дотепна метафора підпілля, ударні дози сарказму, знищення будь-яких стереотипів — Бенксі сприймає міське середовище як територію постійної кризи, замаскованої домінуючою культурою. Він не намагається обіграти соціум на його ж полі, але перетворює сам соціум на поле; тому, мабуть, і його фільм «Вихід через сувенірну лавку», і акція на підтримку російського арт-гурту «Война» є складовими гри-поєдинку Бенксі, яку він веде із суспільством уже багато років.
По інший бік океану Нью-Йорк залишається гігантською лабораторією стрит-арту. Вулиці деяких районів — стихійна мистецька галерея. Вибір прийомів і матеріалів необмежений. Можна побачити композиції з повсті, дерну, дзеркал, дерева і пластику, вуличні інсталяції, складну металеву скульптуру — все це монтується на стінах нелегально або напівлегально. Є й несподіване повернення до літератури: на довгих тонких паперових смужках розміщуються цілісні рефлексивні тексти, відроджується мистецтво мозаїки й навіть в’язання — однією з розваг стрит-артистів стало скріплення різнобарвних чохлів, які потім натягуються на геть несподівані об’єкти.
Естетично на нью-йоркській сцені найпомітнішою постаттю є Свун (swoon — англ. «забуття», справжнє ім’я — Каледонія Денс Каррі; інтерв’ю з нею можна прочитати в «Дні» № 160-161 від 9 вересня 2011 року). Вона — один із небагатьох психологічних портретистів стрит-арту, її моделі — реальні люди. Вона працює в техніці, близькій до гравюри, на недовговічному газетному папері. Її персонажі перебувають у стані меланхолії, зображені в моменти самотності, занедбаності, внутрішнього сум’яття. Свун вводить елементи монтажу, грає з перспективою та орнаментами, проте в центрі її уваги залишається стан героїв. Крім майстерності, що перевершує вуличні рамки, Свун-Каледонія цікава відмовою як від соціальної експресії, властивої Бенксі та його послідовникам, так і від пласкої декоративності. Цей ускладнений вектор розвитку стрит-арту представлений поки що обмеженою кількістю нью-йоркських художників: композиції Imminent Disaster («Невідворотна катастрофа») сплетені зі складних орнаментів, портретів і метафізичних сюжетів, франкоамериканець WK Interact спирається у своїх чорно-білих роботах на репортажну фотографію, Elbow Toe з’єднує спадщину книжкової ілюстрації з розлогими цитатами з історії мистецтв від Гойї до Марселя Дюшана.
Аналогічні процеси відбуваються й у нас. Графіті вже давно не екзотика для українських міст; останніми роками з анонімного хаосу виокремилося декілька обдарованих художників. Найвідоміший київський гурт «Цікаві казки» — вони легально малюють сюрреалістичні мурали (графіті-фрески). Столичний художник Гомер (Олександр Курмаз) намагається працювати в манері, яка нагадує експерименти художників-концептуалістів: короткі, ніби завислі у смисловій порожнечі слова і фрази, лінії, що утворюють герметичні діаграми, графіки або ієрогліфи поєднуються з традиційно графітистськими зображеннями. Соціальну лінію підтримують кримчанин із псевдо Шарик і новомосковський анонім Сік — своїми трафаретами вони явно наслідують Бенксі, але при цьому описують наші реалії. Киянин Анатолій Бєлов — один з небагатьох, хто клеїть паперові роботи, при цьому він однаково успішний і в галереях, і на вулиці; незважаючи на певну одноманітність техніки, його образам притаманна виразність. Міська влада починає розуміти, що стрит-артисти можуть бути партнерами в соціальних проектах: уже другий рік поспіль у Києві відбувається фестиваль «Мураліссімо», за програмою якого українські та зарубіжні художники оформили декілька будівель оригінальними муралами. Поки що це лише окремі обнадійливі приклади, проте, пам’ятаючи, що Україна завжди була передусім країною не літературною, а візуальною, можна очікувати в найближчому майбутньому появи на наших вулицях вельми цікавих артефактів.
Розпочавшись наївним феєрверком графіті, стрит-арт подолав за 40 років колосальний шлях, опанував інсталяцію, асамбляж, принт, графіку, скульптуру. Тут тепер є свої зірки та свої знедолені, є голодна і зла молодь і критерії майстерності, є пафос соціальної репрезентації та потаємний естетизм інтровертів. Завдяки Свун, Ернесту Піньону, Elbow Toe, Imminent Disaster, Бенксі можна говорити про високе графіті, або високий стрит-арт (за аналогією з високим бароко): наявні всі ознаки зрілої традиції.
Залишається одна непереборна межа — вулиця.
Вторгаючись на вулицю, нелегальний художник, хоч і ненадовго, руйнує усталене коло знаків, які становлять міське середовище. У монолозі міста робота стрит-артиста — це репліка, що збиває звичний темп мови, недоречний своєю яскравістю, абсурдністю або талантом афоризм, який випадає як із нормативного ландшафту, так і зі звичного потоку підліткового клинопису.
Дедалі більш ефемерний та витончений, стрит-арт ніколи не переступить межі між вулицею та виставковим залом без істотних втрат: він навіть не андерграунд, а вічний бастард візуального мистецтва — його темний спід, саморуйнівно вивернутий назовні, під прицільні софіти одержимого порядком суспільства.
Лоїс СТАВСКI: «Для мене стрит-арт — зрима поезія»
Мешканка Нью-Йорку Лоїс Ставскі — незвичайний любитель стрит-арту. Їй 63 роки, з яких тридцять вона викладала англійську в середній школі. Уже перебуваючи на пенсії, Лоїс зацікавилася графіті: веде свій блог, в її колекції понад 20 тисяч світлин вуличного мистецтва. Вона — один із найбільших знавців та авторитетів жанру.
— Лоїс, скажіть, чому раптом учителька англійської на пенсії зацікавилася стрит-артом? Погодьтеся, що це незвичайне хобі для вчителів-пенсіонерів.
— Для мене це щось на зразок візуальної поезії. Причому мені це цікаво не лише з естетичного погляду — також важливі наміри художника, його мотивація. Крім того, для мене це майже продовження роботи викладача англійської мови, хоча справді дещо незвичне.
— Що вам найбільше подобається у вуличному живопису?
— У графіті мене приваблює майстерність художників, багато з яких — мої колишні учні. Крім того, я бачу у вуличному мистецтві позитивний вихід для їхньої творчої енергії, адже в школі у них дуже мало таких позитивних віддушин і в шкільній системі їхні таланти не цінують. Це просто чудово — бачити, як вони займаються чимось, де можна застосувати свою майстерність, тим більше показати це людям. Ось за це я люблю вуличний живопис. Він цікавий своїм змістом, і, як я вже сказала, для мене це — візуальна поезія, втілена естетика. Стрит-арт приваблює також тим, що діти — це праця всього мого життя. Тому я вважаю, що коли вони займаються чимось «незаконно» і потайки, то це тільки на краще. Ось так.
— Яким жанрам або технікам ви віддаєте перевагу?
— Мені подобається багато всього різного. Я люблю і графіті старої школи, і трафаретні малюнки, і 3D-графіті. Не можу вибрати що-небудь одне.
— Коли йдеться про співвідношення естетичного і соціального у вуличному мистецтві, що, на вашу думку, є важливішим?
— Краще за все, коли одне поєднується з другим.
— Чи не могли б ви описати середньостатистичного стрит-артиста — стать, вік, звички тощо?
— Маю зауважити, що загального портрета не існує. Утім, я можу розказати, чим відрізняється вуличний художник, стрит-артист, від художника графіті. Здебільшого стрит-артисти відвідували художню школу, мають вищу освіту, як правило, це вихідці із середнього, вищого середнього або вищого класу. Я думаю, що в кожного, хто грає із законом, малюючи просто на вулиці, — особливий, бунтарський склад розуму. Вони кидають виклик. Ось це стрит-артист.
А художник графіті... Насправді не всі вони з низів — є дехто з вищих прошарків, серед них біла молодь. Я навчала багатьох з них... Головна відмінність — батьки хлопців, які займаються вуличним живописом, найчастіше схвалюють і підтримують те, що роблять їхні діти. А ось хлопці-графітчики — багато хто з них розповідав мені, як їхні матері знищували вдома все, що ті малювали, рвали все на шматки. Зазвичай вони не отримують від сім’ї жодної підтримки. Але знову-таки, тут не можна все так узагальнювати. Взагалі-то вони мають свою концепцію, це набагато цікавіше, ніж їхня естетика — в плані кольору, дизайну і техніки. Як кажуть, дві великі різниці.
— У пресі графіті незалежно від рівня виконання часто характеризують як вандалізм. А що особисто ви розумієте під словом «вандалізм»?
— Можу лише сказати, що графіті для мене в жодному разі — не вандалізм. А ось що я точно вважаю вандалізмом і не схвалюю, то це коли хто-небудь ставить свої теги на чужій власності. Ось це для мене — вандалізм.
— Згідно з так званою теорією розбитого вікна, саме з графіті як із другорядного правопорушення починається злочинність. Що ви можете сказати про це?
— О так, це просто смішно. Як на мене, це просто віддушина для хлопців — аби вони не клеїли дурня (сміється). Через те, що спочатку графіті займалося так багато молоді з національних меншин, у населення (а більшість людей побоюється меншин) графіті почали асоціюватися зі злочинністю. Але вони ж цього не розуміють, уявляєте? Вони не усвідомлюють цього, тому що, коли я запитую декого з них, чому їм не подобаються графіті, вони навіть не можуть зв’язно пояснити, чому ж, власне, вони їх не люблять. Вони просто знають, що не люблять. Цікаво, чи не так?
— Чи втрачає вуличний живописець свою неповторність, ставши галерейним художником? Чи існує між ними якась межа?
— У тому-то й проблема. Мені хотілося б бачити ці картини на вулиці, а не в галереї. Іноді з галереями виходить, а іноді ні. Але я знаю досить багато художників, аби зрозуміти, що коли продається картина з галереї, то це дає час, вони можуть заплатити за матеріали і все необхідне для роботи на вулиці. Їм же потрібно якось заробляти на життя. Отже, я чудово їх розумію, коли вони виставляють свої твори в галереях. Але особисто мені куди більше хотілося б бачити їх на вулиці.
— А над якими проектами ви працюєте сьогодні?
— Я досить тісно співпрацюю з однією жінкою з Єрусалима в плані вуличного живопису. Я влаштувала її виставку в Єрусалимі, нам дуже подобається робити разом різні проекти, і я уважно стежу за всім, що там відбувається. По-друге, минулого літа я почала створювати усну історію пішадорів. Це художники унікального стилю пішісао із Сан-Паулу в Бразилії. Планую й надалі цим займатися. Ну, а по-третє, ще одне трапилося зовсім несподівано: шанс розробляти в Інтернеті тему нью-йоркського стрит-арту разом з партнером із Лондона. Якраз над цим я і працюю, документуючи живопис на вулицях. І ще я веду блоги на різних сайтах.
— Український стрит-арт вам не дуже знайомий?
— Ні. Але якщо у вас є на прикметі цікаві картини, надсилайте їх мені, і я їх виведу в світ.
— І останнє запитання: яким ви бачите своє майбутнє?
— Та ось так вулицями й ходитиму (сміється)!
