Дніпропетровський арт-центр «Квартира», де тривала наразі виставка Олега Голосія «Над айсбергами», розташований неподалік від школи, де вчився скульптор світового значення Вадим Сідур.
Тож на шляху до виставки спочатку минаєш скромну, не так давно встановлену меморіальну дошку Сідура, аби потім потрапити на виставку Голосія. Такий збіг: два нагадування про великих митців, міцно забутих на історичній батьківщині, котру вони уславили на весь світ.
Загалом з моменту, коли ім’я Олега стало відомим (після сенсаційної всесоюзної виставки сучасного мистецтва у Московському манежі 1988 року), відбулося лише п’ять його персональних експозицій. З них три — в Україні. Остання — вісім років тому, у Національному музеї образотворчого мистецтва в Києві. У Дніпропетровську, де Олег народився і закінчив художнє училище, — жодної. До цього червня.
Всього у «Квартирі» показано 16 полотен. Щось вдалося знайти в училищі, найважливіші картини надала мати художника Майя Гаврилівна. Акцент — саме на цих п’ятьох роботах, котрі характеризують зрілу творчість Олега Голосія: «Фантастика», «Мама», «Автопортрет», «Сплячі у Гефсиманському саді», «Над айсбергами».
Сполучення студентського і дорослого доробків дозволяє передати той запаморочливий стрибок, вибух ізсередини, що зробив з просто перспективного художника найпомітнішого живописця в Україні останніх десятиліть.
Тут дуже надаються до порівняння два автопортрети. У першому, 1982—1984 років, — імпресіоністична широта мазка, реалістичний акцент на характері. У другому, пізнішому — узагальнення деталей на користь цілісності образу, внутрішня напруга і теракотова графічна виразність сидячої постаті, обличчя, закрите волоссям і рукою, так, що лише одне око звернено на глядача з допитливістю і розпачем. Тут вже не характер, а доля.
Назагал у ранніх портретах, котрі кількісно переважають на виставці, є і технічна точність, і добротність старанного учнівства, і натхненна робота з простором, і свобода мазка, змішані з деякою непевністю та анархізмом стилю.
Однак наприкінці 1980-х у Голосія помітно змінюється робота з кольором, а також простір і місце героя в ньому. З’являються майже ієрогліфічна ємність форм і гострота смислів. Напівдитячий сонячний затишок етюду «У майстерні» поступається метафізичному розмаху «Фантастики»: ситуація геть змінилася, герой не опановує простір бодай за допомогою пензля, він просто застигає на краю світобудови, зачарований нетутешнім припливом синього і білого.
У багатьох пізніх картинах Олега людина є перед чимось, що вона не може осягнути, перед питанням настільки нестерпної легкості, яке тільки і може поставити собі — і глядачеві — по-справжньому великий митець.
Драма перебування у цьому — геть таємному, недослідженому світі читається у стриманому внутрішньому сяйві портрета «Мама» і в замкнених спіралях тіл сплячих апостолів, що намагаються сховатися у синьо-зеленому присмерку Гефсиманського саду, але на яких невідворотно з нижнього краю полотна насувається багряна смуга вбивчого ранку, позначеного чорною цяткою вже здійсненої зради, і у фанстамагорії польоту повітряної кулі при повному місяці (!) над айсбергами (!!). Голосій був серед іншого одержимий мотивами гри та польоту — можна сказати, плекав на полотнах сутнісну невагомість. У своїх найпізніших і найкращих полотнах він все більше відривається від землі, від власних або нав’язаних меж, наче переступаючи і самого себе, і гравітацію того мистецтва, що існувало довкола нього.
Так, бували і набагато більш представницькі експозиції, з більшим розголосом, у більших приміщеннях. Але ця, напівдомашня, тепер здається чи не найвагомішою — і через те, що нарешті у Дніпрі, і через власний, хай рваний, ритм; це щось схоже на звук кроків, останні з яких лунають вже над порожнечею.
«День» поговорив з людиною, котра чи не найкраще знала Голосія як художника, — його вчителем Леонідом АНТОНЮКОМ.
— Леоніде Опанасовичу, коли ви познайомилися з Олегом?
— Я завжди хвилююся, коли мова йде про моїх випускників... Зустрілися ми у Дніпропетровському художньому училищі 1981 року. Тоді прийшло 13 людей, і я вів їх три роки. Потім він вступив до Національної академії у Києві — тоді ще Художнього інституту. Я і сам тоді був молодий, 30 років, ще починав педагогічну діяльність, третій рік як прийшов з педінституту. Курс загалом був дуже сильний. Практично я сам вчився у них педагогіці.
— А чого вчили їх?
— Професійної майстерності, хоча її багаж у мене самого був тоді ще маленький. Починали ми традиційно, з основ академічної освіти, з вивчення форми, кольору, композиції і т. ін. Вже на четвертому курсі вони достатньо багато вміли.
— Яким студентом був Олег?
— З одного боку — звичайним, з другого — виокремлювався із загальної маси. В плані роботи був одержимий, неспокійний, незадоволений, весь час у пошуку. Академічна робота — само собою, але головне було після занять, після формального навчання. Він багато писав у майстерні, для себе, вдосконалюючи себе, вводячи власні елементи творчості, своє бачення: не просто пасивне змальовування з натури, відчувалося, що росте неординарна особистість. І вічно сто запитань, у глухий кут ставив, я сам далеко не на всі міг відповісти, сам ще зелений педагог був, але йому це подобалося. Коли він заплутувався, то приїздив, ми сиділи, все розбирали. Далі він вже розвинувся, поїхав від нас.
— Ви були набагато старший?
— На 15 років, але ми були як колеги, він не дозволяв собі панібратства. Знаєте, бувають такі: наче талановитий, але ледащий, академічну постановку зробив і на тому зупинився, а Олег і талановитий був, і не ледащо — а це так рідко! Йому завжди було мало. Він якось відчував, що йому не вистачить часу, чи що... Звісно, це я зараз уже припущення роблю, але чогось він таки поспішав. І в Академії, у Києві, те ж саме: недовчився. Йому в рамках академізму було важно, він задихався. Мав постійні конфлікти через те, що працював у неакадемічному плані, ота радянська професура три бали йому ставила.
— Чому, як ви думаєте?
— Бо він ішов у бік творчості, що абсолютно тоді не віталося, адже якщо не зупиняти, то тоді це пошириться на загальну масу і важко буде тим керувати. Для нього навчання було задовгим — він прагнув творити. А потім перебудова, 1988 рік, і ота знаменита виставка в Манежі у Москві. Вони шокували всю Москву. Українське мистецтво до того всерйоз не сприймали, а тут — такий прорив. Звісно, він як молода людина любив, щоби його хтось помітив, а тоді визнання й пішло. Після цього йому вже стало зовсім тісно в рамках академічного навчання, він вступив у Спілку художників і кинув інститут. Я цього боявся.
— Чому?
— Я ж виріс у тому часі, у тому ладі, мені здавалося, що треба закінчити інститут, як всі. Втім, в історії багато прикладів, коли йшли з академії талановиті художники. Я свого часу думав, що він стане таким визнаним художником-традиціоналістом. Аж раптом все те зруйнувалося. Я був не готовий до того, навіть шокований, але зрозумів, що він вирвався з поля мого контролю і пішов далі. Раптом він відмовляється від живопису, навіть, здається, десь написав у каталозі: «Живописом сьогодні займатися нудно». Я страждав — такий коник, живопис, це рідкість, таких мало — а він її відкинув. Можливо, це було тимчасово, але життя, бачите, як розпорядилося...
— По-вашому, що він вніс у мову мистецтва?
— Це все скаже час... Він за природою великий колорист, великий живописець. Тонкий, рідкісний. Я вважаю, головне, що він приніс інакше бачення, інакше відчування. Це велике мистецтво.
— Мені здається, що в тій новій хвилі з «Паризької комуни» кінця 1980-х нікого рівного за талантом не з’явилося...
— Тоді був дуже сильний контраст між тим, що робили ті хлопці, і старшим поколінням. Група була велика, але він, дійсно, один був такий. Зараз все вільно, і цей контраст раптом зник. Але стали помітні якісь переспіви, хтось вже пише під Голосія, користується чужою кров’ю. Тоді воно в них було щиро. Зараз же головне — бути модним на секунду. Тоді ж робили невідомо куди, без перспектив, але для душі, а зараз для заробітку або щоб випендритися. Виходить щось неглибоке, не пережите, не вистраждане.
— Яке значення має ця виставка?
— Я дуже радий, що вона відбулася. Він зробив страшенну кількість робіт, тут лише їхня маленька частина, котра не визначає його як художника, але в них є початок, ази, і є знакові картини: помітно, як він мінявся. А втім, Дніпропетровськ трохи збіднений у цьому сенсі. Олег — велика особистість для всієї України, а в нас у місті нічого немає, окрім полотен на зберіганні у його мами і кількох робіт в училищі. Навіть у Дніпропетровському музеї нема нічого. При тому він на слуху весь час, він живий у цьому плані. Ця виставка важлива як пам’ять, як нагадування самому місту, і я дуже радий, що вона відбулася. Я думаю, що Олег десь там задоволений.
Ми також попросили сказати кілька слів Майю Гаврилівну, мати художника:
— Мені складно було віддати полотна на виставку, бо я їх дуже ціную. Мені гроші не потрібні, дорогі самі картини. Їх лишилося небагато, і вони мені дуже дорогі як пам’ять.
Я досі відчуваю з Олегом зв’язок. Він завжди поруч. Він з нами тут сьогодні, зараз. Він любив свої виставки. Він дуже любив своїх учителів, любив Леоніда Опанасовича навіть більше за свого батька, не побоюся цього слова. Батько ж на роботі, весь час зайнятий. А Леонід Опанасович — завжди поруч. Він зробив з Олега художника.
Він в основному малював у майстерні Леоніда Опанасовича. Я туди ходила, і він малював і мене. Позувала йому, коли просив, та вже як сяду, то одразу позіхи починаються у мене, одразу спати хочу, тож він казав: «Ладно, поспи, я тебе так помалюю». Насправді лишилося багато портретів, я там молода й красива, я прошу Леоніда Опанасовича пошукати в училищі.
Олега оточували прекрасні люди, хоча були й заздрісники. І в школі, і в інституті в нього було прізвисько Обаяшка. Він дійсно мав таку якість. Пісні придумував, на гітарі грав... Завжди був лагідний і ніжний зі мною. А потім раптом очі закривав, я вже знала, що в нього почалися свої думки, і йшла.
Не одружився, хоча збирався: була у нього кохана дівчина. А коли просила я його одружитися, він мені відказував: «Мамо, я не встигну зробити того, що задумав».
ДОВІДКА «Дня»
Олег ГОЛОСІЙ (1965, Дніпропетровськ — 1993, Київ). Трагічно загинув.
ОСВІТА
1984—1990 Українська академія мистецтв і архітектури (факультет монументального живопису), Київ; 1980—1984 Художнє училище, Дніпропетровськ
ПЕРСОНАЛЬНІ ВИСТАВКИ
2003 Національний художній музей України, Київ; 1998 — «Фантасмагорії», Галерея «Ательє Карась», Київ; 1994 — «День і ніч змінюють одне одного». Галерея «Ріджина», Москва; 1993 — Галерея УКV, Київ; 1991 — Галерея «Ріджина», Центральний будинок художника, Москва
ГРУПОВІ ВИСТАВКИ
2002 — «Живопис з перших рук», Манеж, Москва; 2001 — «Мистецтво проти географії», Російський музей, Санкт-Петербург; 1999 — «Погляди на Україну», Passage du Retz, Париж; 1994 — «Художні імпресії», Український дім, Київ; «Простір культурної революції», Український дім, Київ; 1993 — «Степи Європи», Центр сучасного мистецтва «Уяздовський замок», Варшава; «Ангели над Україною», Единбург; Арт-міф-ІІІ, Манеж, Москва; 1992 — «Діалог з Києвом», Vіlla Stuck, Мюнхен; «Постанестезія». Галерея на Лотрінгерштрасе, Мюнхен, Grassі Museum, Лейпциг; 1991 — «Художники Паризької комуни», Виставковий зал Спілки художників України, Київ; Арт-міф-ІІ, Манеж, Москва; Весняна виставка, Центральний будинок художників, Київ; 1990 — «Вавилон», Палац молоді, Москва; «Нові фігурації», Літературний музей, Одеса; «Новий український живопис», Будапешт; «Три покоління українського мистецтва», Торговельна палата України, Київ ; «Український живопис ХХ століття», Національний художній музей України, Київ4 «Спалах», Будинок архітектора, Київ ; «АРТ-МІФ-І», Манеж, Москва; 1989 — «Між постмодернізмом і авангардом», Варшава; Республіканська молодіжна виставка, Центральний будинок художників, Київ; «Седнів-89», Національний художній музей України, Київ; «Перша колекція», Галерея «Марс», Москва; 1988 — «Діалог крізь століття», Політехнічний інститут, Київ; «Любов-88», Музей історії Києва; «Київ — Каунас», Виставковий зал Спілки художників України, Київ; Всесоюзна виставка молодих художників, Манеж, Москва.
