У Києві, на Байковому кладовищі, відбулася громадянська панахида з нагоди десятої річниці перепоховання на батьківщині Олекси Тихого, Юрія Литвина, Василя Стуса.
Спостерігаючи за долею того складного і доволі небезпечного простору, що можна назвати простором культури, важко позбавитися думки, яка часто виникає. Інколи вельми чітко ввижається, що й на рівні активної мистецької діяльності, і в більш віддалених у часі шарах духовних здобутків панує химерна гра за раз й назавжди встановленими правилами — гра в життя та смерть. Не дуже весела — але надто значуща для кожного, хто по-справжньому щось робить у національній культурі.
Ті, кого згадували на Байковому кладовищі минулої п'ятниці, значення цієї гри усвідомлювали добре, бо переслідували зовсім не іграшкові цілі. Думаю, що і Олекса Тихий, і Юрій Литвин, і Василь Стус дорожили своїм життям. Проте не менш ясно відчували, що від їхнього слова, від їхньої мужності залежить гідне існування багатьох інших людей, і навіть цілої країни з напівзабороненим ім'ям Україна. Ці троє чоловіків жили за максимумом. Вірші — на рівні Нобелівської премії. Статті, публічні виступи — на рівні правди. Правда — на граничній, смертельній межі. Терміни ув'язнення — максимальні. Табори — найсуворіші.
Так, табори були вельми надійним засобом влади, щоб вигравати у власного народу. Троє лицарів волі загинули в найжорстокішому, мабуть, з них — «установі ВС-389/36» біля села Кучино в Пермській області. Але влада все ж таки програла бездарно — бо зі смертю цих трьох почалася зовсім інша історія, яку режим переграти за своїми правилами вже не міг. Перепоховання останків Олекси Тихого, Василя Стуса, Юрія Литвина 1989 року вилилося у справжнє торжество звільнення від страху, у демонстрацію свободи та справжнього національного єднання. І знову, як то було з Шевченком, смерть стала причиною та найміцнішим фундаментом для самовідчуття багатьох живих причетними саме до цієї землі, саме до цієї мови й цієї культури. Така вже зловісна іронія — але чомусь смерть завжди стає для України виграшем...
Минулої п'ятниці вже не було на Байковому цвинтарі ні тих тисяч народу, ні сили-силенної пафосних промовців. Прийшли родичі тих, кого згадували цього дня. Прийшли ті, хто безпосередньо організовував ту безпрецедентну акцію, ті, хто й сам ділив колись зі Стусом, Тихим та Литвином гіркий хліб таборів. Згадували про ті, вже напівлегендарні, події. Які неймовірні, майже фантасмагоричні перешкоди чинив вже агонізуючий режим. Про той абсурд, що все ще коївся довкола — наприклад, за одним з радянських законів, навіть мертві зеки повинні були лежати в землі неволі без права перепоховання, аж доки не скінчиться термін їхнього ув'язнення. Втім цей реєстр дикості можна продовжувати безконечно. Тим більш справедливим був акт повернення на рідну землю, за ще одним вбитим, але непереможеним поетом, — Мандельштамом, — «мертвецов дорогих». І хоча десятиріччя, що минуло з того часу, здебільшого було часом такою дорогою ціною оплаченої незалежності, не багато було впевненості у промовах. Може, це прозвучить надто різко, але, здається, ще й досі й культура наша, і все українство загалом — мов той в'язень, котрий і після смерті відбуває термін покарання — вже начебто і з «зони» вийшов, але і до свободи — ближчим не став. Може, тому так вже й заведено: що не свято — то обов'язково когось ховаємо, а в картині великих національних урочистостей жалоба, здається, — основний колір. А як по-іншому — ніхто не знає. Радіти, звичайно, немає великих приводів; та й починати можна з малого, з тих дрібниць, що барвистими атомами складають буття. Хоча б робити щось у культурі не тільки на річниці втрат і катастроф, а просто так, буденно — щоб було. Тоді, можливо, і втрат поменшає.
Так чи інакше, а подія відбулася, і співвідношення скорботи та впевненості у кращій долі в кожного лишилося своїм. Саме тому особливо цінними є думки тих, хто стояв на Байковому кладовищі й нині, і десять років тому, хто безпосередньо брав участь у цій значущій церемонії. Ось як прокоментував своєрідний «жалобний лейтмотив» національної культури один з безпосередньо причетних до акції перепоховання, Володимир Шовкошитний:
— Історичні умови, на жаль, частіше були проти, ніж за нас, виховуючи в українців комплекс меншовартості. Як на мене, небагато змінилося й понині. Адже і зараз країною здебільшого керують люди, котрі тільки формально можуть зватися українцями, а насправді — глибоко байдужі до цього. Всі роки після здобуття незалежності переважав негативний вектор розвитку, творився занепад. Тому нічого дивного немає в тому, що й зараз національні свята мають поховальний відтінок, а люди культури змушені постійно займатися політикою. Для того ж щоб стан речей почав мінятися, необхідно, щоб і політика стала нормальною, цивілізованою, і економіка стала економікою, а не тим безладдям, що маємо зараз. Тоді й культура стане культурою.
На кілька запитань відповів один з організаторів перепоховання, Василь Овсієнко.
— Пане Василю, в чому було значення цієї, по суті, сумної акції?
— У першу чергу, це була акція, яка багатьох пробудила до національного життя, до національної свідомості. Це був перший публічний захід, де вже власті не сміли трощити синьо-жовті прапори. В перепохованні і панахиді взяли участь понад 30 тисяч людей. Здавалося, вийшов весь Київ, вся Україна. Таким чином, навіть по смерті ці мужні люди — Стус, Литвин, Тихий — працювали на ствердження української національної ідеї, і в цілому це був потужний крок до нашої національної незалежності, яку після цього вже не можна було ігнорувати.
— Наскільки я знаю, ви й самі пізнали табірне життя не за чутками...
— Знаєте, було якесь щемне, майже ностальгічне почуття, коли ми 1989 року ходили по вже закритому, напівзруйнованому табору ВС-389/36, заглядали в ті бараки, де провели свої останні дні наші хлопці, підбираючи деталі, що там виробляли зеки. Ми все там знімали на плівку і потім зробили документальний фільм — як виявилося, вчасно, бо практично наступного дня приїхала кегебістська бригада і все там зруйнувала, лишивши тільки центральний барак. Втім, совість у нових правителів все ж є — зараз на руїнах табору створено меморіальний музей історії політичних репресій і тоталітаризму «Перм-36».
Стус свого часу написав:
ми ще повернемось
бодай — ногами вперед,
але: не мертві;
але: не переможені,
але: безсмертні.
Пророк та віршотворець — не обов'язково ідентичні постаті. Ці рядки стосовно їхнього автора і його соратників набули силу передбачення. Але, на жаль — все ще не торкнулися по-справжньому душ тих, до кого були спрямовані в першу чергу. Нині можна говорити — і це робиться постійно — дуже багато запальних, гучних слів про подвиги правозахисників, про значення Стуса в світовій поезії, нагромаджувати все нові й нові пам'ятники, відкладаючи дійсне, не деклароване покращання становища культури на невизначене «завтра». Проте один із перших українських дисидентів, Григорій Сковорода, знав, що казав: «Надто пізно завтра жити, живи сьогодні». Таке сьогодення, що маємо, навряд чи втішило б наших не мертвих, не переможених поетів. Вони свою перемогу здобули — просто лишаючись собою серед нелюдського, здичавілого світу. Але доки ми ще будемо святкувати свої напівсонні нічиї?
