28 лютого — день народження кінорежисера, кінооператора, сценариста, громадського діяча, багаторічного очільника Національної спілки кінематографістів України Михайла Бєлікова. З цієї нагоди працівники Національного музею «Чорнобиль» влаштували зустріч «Чорнобильська історія в художньому кіно: погляд крізь 30 років».
Народився Бєліков у Харкові. 1963-го 23-річним закінчив операторський факультет ВДІКу й одразу почав знімати. Одразу! Раніше так не було — належало пройти кілька сходинок до самостійної роботи. А тут — хлопчина, пацан, який, до всього, ще й виглядав молодше своїх років. А причина проста: Михайло, за свідченням колег, знімав дуже якісно, це по-перше. А по-друге, з фантастичною швидкістю. Тоді оператори зазвичай довго встановлювали світло, регулювали інші технологічні моменти — іноді доводячи знімальну групу до стану психічного розладу. Бєліков виглядав таким собі Моцартом — кінокамера в його руках працювала легко, артистично, грайливо. А власне, і перші його роботи ту грайливість тільки підігравали: кінокомедія «Стежки-доріжки» (цікаво, що співрежисером, разом з Артуром Войтецьким, був знаменитий актор Олег Борисов, який перед тим знявся у ролі Голохвастого у фільмі «За двома зайцями»), а далі — «Казка про Хлопчиша-Кибальчиша» Євгена Шерстобитова за романтичним твором Аркадія Гайдара.
Продовження було вже не таким грайливим: лірико-поетична кіноновела «Та, що входить у море» (1966) в дусі французької Нової хвилі, такий собі гімн природі, драматична фреска «Хто повернеться — долюбить» (1967) — обидва фільми Леоніда Осики, і не менш драматичні «Білі хмари» (1968) Роллана Сергієнка — у двох останніх стрічка йшлося про події історії, тоді ще порівняно нещодавньої. Пластична ідея обох фільмів у чомусь подібна — досить тривалі плани, бездоганно продумані, графічно виразні (чорно-біла естетика) і поетично проникливі. Це підсилювалося й тим, що у фільмі Осики йдеться про фронтових поетів і звучать їхні вірші; які були релігією покоління шістдесятників, до якого належав і сам оператор.
Ну, а далі була вже режисура. Бєліков закінчив Вищі курси сценаристів і режисерів у Москві й одразу пішов у режисерську роботу.
Першим справжнім успіхом став фільм «Червоний півень плімутрок» (1974) — лірична історія з дитинства, патріархально зациклена на матерії вічній та вічно повторюваній. Потім кілька прохідних стрічок, і — вершина режисерської творчості Бєлікова — фільм «Ніч коротка» (1981). Про драму повоєнного сирітства, яке компенсується силою уяви, фантазії, духовного випруження героя стрічки, підлітка. Успіх продовжено фільмом «Які ж були ми молоді» (1986) — про романтику доби відлиги, про надії та їхню драматичну незреалізованість. Картина збіглась у часі з новим витком суспільних надій в роки перебудови...
Руйнація надій означилася трагедією Чорнобильської катастрофи. Бєлікова обирають лідером Спілки кінематографістів, він на гребені руху за зміни. Відтак не дивно, що саме він знімає картину «Розпад» (1990) — про причини і наслідки довголітньої суспільної руйнації, які й визначили розпад СРСР — руйнації, що триває донині, оскільки досі живі моделі поведінки і світоглядні установки радянської доби. Фільм, як на мене, варто переглядати знову і знову, аби зрозуміти сутність процесів, нерідко просто згубних.
Наступні стрічки режисера — «Святе сімейство» (1997) і «Золота лихоманка» (2002) — не мали успіху, хоча й продовжили аналітичну роботу автора, його намагання осягнути еволюцію суспільних процесів. Одначе ж ті процеси ставали дедалі більш замуленими й незрозумілими для романтично налаштованого шістдесятника...
Життя коротке, а творчість вічна. Михайло Бєліков залишається жити у своїх кращих кінематографічних витворах.
