На другому поверсі в холі Театру ім. І. Франка проходить виставка робіт яскравої й дуже талановитої художниці. В експозиції представлені знакові в долі Соловйової ескізи та костюми вистав, які вже ввійшли в історію не лише київської, а й української сцени. Дебютом Тетяни у франківців стала вистава «Король Лір», яку в 1997 році поставив Сергій Данченко (сценограф Андрій Александрович-Дочевський). Режисер зізнавався, що «ця робота дуже непросто народжувалася. Адже в ній Шекспір піднімав такі глобальні теми, як розпад світу й розрив родинних зв’язків». У головній ролі виступив Богдан Ступка, а його дочок грали актриси: Ірина Дорошенко (Гонерилья), Любов Кубюк (Регана) й Оксана Батько (Корделія)... Вистава вийшла несподіваною, видовищною й дуже сучасною. Це була постановка про трагічну безнадійність, про те, що владу не можна віддавати ніколи, ні за яких обставин, тому що той, хто її підхоплює, може принести незліченні лиха й землі, й людям...
— Соловйова була дуже начитаною, розумною особистістю, з тонким відчуттям твору, — згадує керівник літературно-драматичної частини Театру ім. І. Франка Наталія ПОНОМАРЕНКО. — Тетяна розуміла, що хоче побачити на сцені режисер, завжди тонко відчувала стиль твору. Вона вміла декількома штрихами передати епоху, але при цьому її костюми були не архаїчними, а дуже сучасними. «Родзинкою» костюмів Соловйової було яскраве театральне видовище. Інколи це було вбрання-трансформер. Їй як художниці вдавалося розкрити лише декількома деталями (шарфом, квіткою...) характер персонажа. Наприклад, в останній її роботі (вистава «Дві квітки кольору індиго», режисура Олександра Білозуба) було представлено ціле буйство фарб, де переважала синя палітра... Тетяна була не просто театральним художником, її можна назвати співавтором постановки, вона тісно співпрацювала в тандемі з режисером, а також театральним майстром, який умів створити «обличчя» вистави. Її задум художника, зафіксований у ескізах, потім втілювався працівниками майстерень і цехів театру. Адже сценічний костюм — це засіб перетворення актора й один з елементів гри. А перш ніж костюм «заграє», він має пройти безліч етапів: від ідеї до матеріального її втілення. Професія театрального художника передбачає не лише знати історію костюма, добре розумітися на тканинах, а й володіти прийомами вишивки та аплікації, вміти працювати з кольором, формою й фактурою. Сценічний художник має володіти безмежною фантазією, і всі ці якості були у Тетяни Соловйової. Вона працювала з різними режисерами: Сергієм Данченком, Володимиром Опанасенком, Юрієм Кочевенком, Анатолієм Хостікоєвим, Юрієм Одиноким, Олександром Білозубом, Ігорем Афанасьєвим та іншими, але жодного разу не повторювалася. Тетяна вміла знайти такі штрихи і фарби, що костюм ставав немов «шкірою» персонажа і створював зоровий образ усієї вистави.
— Вона жила театром, — розповіла актриса Театру ім. І. Франка Ірина ДОРОШЕНКО. — Таня — інтелігентний і високопрофесійний художник. Соловйова не пропускала жодної репетиції, уважно спостерігаючи, як ми, актори, шукали свій «ключик» до ролі. Вона вважала, що костюм — це 90% успіху вистави (наприклад, зняв «шкірку» — і жаба раптом перетворюється на царівну). Тетяна вміла переконувати й наполягати на своєму. Пам’ятаю, як вперше наділа плащ Гонерильї в «Королі Лірі» й ледве не зігнулася навпіл. Він важив 48 кг! Кожна «косичка» плелася вручну й через те, що плащ пошили з натуральної тканини, він вийшов дуже важким, давив на плечі. У першій сцені, коли Лір ділив свої землі між дочками, довелося стояти 15 хвилин. Це дуже довго, й коли я поверталася, аби піти за куліси, то ноги просто підкошувалися. Плащ, як непосильна ноша, немов придавлював мою героїню, й це було одним зі штрихів до розкриття образу Гонерильї. З Соловйовою ми сперечалися, коли я репетирувала роль Катерини Іванівни в «Братах Карамазових». Мені не подобалася сукня, яку вона придумала для героїні. В ній мені було некомфортно, але Таня зуміла переконати, що так і треба... Вона вважала, що сценічний костюм, як і декорації, створюють у глядача картину вистави. У кожній своїй роботі Тетяна прагнула до певного ідеалу. Вона прекрасно розумілася на моді й могла з’єднати різні історичні епохи у своїх костюмах, створюючи неординарні й оригінальні моделі. Таня прекрасно малювала, володіла відчуттям кольору, вважаючи, що ретельно підібраний сценічний костюм у правильній кольоровій гамі — це один зі способів виразності образу героя.
Останні п’ять років Тетяна Соловйова сильно хворіла, мужньо переносила біль, пройшла курс хіміотерапії, але не скаржилася, й до свого останнього подиху працювала — малювала ескізи до вистави «Дві квітки кольору індиго», яка розповідає про долю двох неординарних особистостей — художниць: українки Катерини Білокур і мексиканки Фріди Кало. Ця постановка — гімн жінкам, які через біль і нерозуміння близьких все-таки відбулися як майстри, а ще — реквієм за Тетяною Соловйовою, яка створила яскраві й красномовні костюми для героїнь, образи яких досі грають актриси — Лариса Руснак (Фріда) та Олена Фесуненко (Катерина).
