Життя цієї легендарної актриси, сповнене неймовірних, карколомних злетів і тяжких утрат, може стати основою епічного роману або фільму. У ньому віддзеркалилося б бурхливе ХХ століття: це пристрасна сповідь про всепоглинаючу жертовну любов до театру...
Читаючи сьогодні сторінки ужвієвських спогадів, щоденників і листів, бачиш постать актриси не тільки на сцені та екрані, а й у повсякденному житті. Її талант розквітнув у дуже непростий час, а її покоління називали «романтиками, які в екстремальних умовах, гребуючи власними амбіціями та життєвим благоустроєм, будували Театр з великої літери та самовіддано, беззастережно і відчайдушно творили національне мистецтво».
«АРТИСТИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»
— У сім’ї я була найстаршою з дітей, рано почала допомагати... Надати всім дітям освіту батько не міг. Треба було вчитися якогось ремесла... Мене віддали до кравчині... я вмію шити, вишивати, — написала у спогадах Наталя Михайлівна. — Це лиш потім стало в пригоді. Проте я мріяла вчителювати. Готувалася до іспитів сама. Вдень — у майстерні, а ночами при свічці перечитувала десятки книжок. Іспиту екстерном дуже боялася. Проте витримала його і в 16 років стала сільською вчителькою.
Викладала в селі Милятин, у всіх 3-х класах всі предмети: географію, арифметику, рідну мову... Одна вчителька на всю школу. Потім була школа в селі Вілія, пізніше в Золотоноші. Саме в Золотоноші вперше побачила театр, виступ аматорського колективу. І втратила спокій... Проте ні в якому разі я не намагалася зрадити професії, чотири роки театр і школа були для мене всім. В Золотоноші почався мій «артистичний університет». За шість років я зіграла 65 ролей...
Дивно, але факт: Ужвій не мріяла стати професійною актрисою! Тільки інтуїція та далекоглядність одного з керівників Золотоніського відділу наросвіти Івана Леонтійовича Мойси (пізніше відомого українського прозаїка Івана Ле), що часто бував на виставах аматорського театру, дали поштовх до подальшої акторської долі Наталі Михайлівни. Саме Іван Леонтійович дав талановитій дівчині офіційне направлення до «інструкторсько-режисерських курсів» у Київ. Але ніяких курсів у Києві не було, і вона попрямувала до Першого українського театру ім. Т. Шевченка. Там Ужвій зустріла актрису Ірину Стешенко (онуку М. Старицького), яка згодом познайомила Наталку з Іваном Олександровичем Мар’яненком.
— Одного разу після репетиції актриса Орися Стешенко підвела до мене струнку вродливу молоду дівчину, яка із хвилюванням попросила мене затриматися на декілька хвилин і вислухати її, — згадував Мар’яненко. — Зовнішність і поведінка моєї співбесідниці настільки мене зацікавили, що я запропонував їй зробити іспит негайно (у фойє театру). Дуже хвилюючись, почала вона читати вірші, монологи... Захопившись, я перейшов до діалогів і як партнер швидко домігся повного контакту з дебютанткою. Вогонь в її виразних очах то згасав, то знову спалахував...
Після цього імпровізованого кастингу (як сказали б ми сьогодні) Наталя Ужвій стала актрисою Першого театру УРСР ім. Т. Г. Шевченка. До речі, тоді художнім керівником колективу був учень Станіславського — Олександр Загаров, комісаром — Олександр Довженко, а завлітом — Павло Тичина...
— Як дружно ми жили, без злих заздрощів: сьогодні в масовці, а завтра — якийсь епізод або два-три слова, як мені перепадало, бо я була ще новенька. Через рік я вже грала невеликі ролі, — пригадувала Ужвій. — Правда, коли мені довелося замінити Горенко в п’єсі Мольєра «Хворий та й годі» це був такий провал: текст кажу і наче рухаюсь, а себе не чую, чую, що я тут ні до чого — пусте місце...
Цей перший професійний театр був для мене школою, де я вчилась у майстрів. Літом 1922 року ми жили і готували репертуар в Святошино, там було багато зруйнованих дач. Три стіни і дах був — нари і сіно, подушки возили с собою — все наше майно завжди було при нас. Мабуть, немає місця чи містечка, де б ми не побували... У Києві це була наче відпустка, я жила на вул. Столипінській (тепер вул. Б. Хмельницького), будинок у дворі. Кімната була хороша. На підвіконні — жаровня з вугіллям, я варила собі чечевицю. Хазяйці за кімнату я мила підлогу або щось шила...
Шевченківці були прописані в Києві, а насправді жили «на колесах». Їхні вистави відбувалися в Лохвиці, Пирятині, Кременчуці, Лубнах... Затримавшись в Одесі, група акторів, а серед них і Наталія Ужвій, залишилися в місті, щоб заснувати Державний театр української драми.
— До відкриття ми готували виставу «Полум’ярі», яку модерно поставив Борис Глаголін, — пише Н. Ужвій. — Мені випала головна роль, і я, щоб вразити глядача, придбала в комісійному для своєї героїні хутро з лисиці, японський халат з драконами і величезну брошку зі штучними самоцвітами. Дуже хотілося сподобатися публіці. Прем’єра пройшла з великим успіхом. На ній був присутній сам автор — нарком освіти Російської Федерації Анатолій Луначарський... Це був буквально шалений сезон, що не вистава, то «бум», і який! Мені сказали одесити: «Вам ми даємо паспорт, ви такі да — артистка». Як мені вистачило сили, головне глузду, не здуріти?!
«З ХОЛОДНОГО В ГАРЯЧЕ»
У 20-ті роки все вирувало в країні і на театрі. На запрошення Леся Курбаса актриса приходить у «Березіль». Наталя Ужвій без вагань прийшла в молодий експериментальний театр, вже відчувши славу примадонни. Скромна, по-дівочому струнка, привітна, відкрита, проте й сором’язлива (і це після одеських шалених вечорів) — вона до всього придивляється, прислухається. Першою роботою актриси стала служниця у виставі «Златопуз» Кроммелінка. В одній зі сцен вона стояла десь збоку й іронічно реготала. А на другий день рецензент написав, що «так сміятися здатен лише могутній митець».
— З 1926 по 1936 рр. мені довелося працювати в театрі «Березіль» під керівництвом видатного українського режисера Л. Курбаса — 10 років поряд з Антоновичем, Бучмою, Мар’яненком, Крушельницьким, Сердюком, — розказувала актриса. — Курбас навчав нас, акторів, володіти своїм тілом, підкоряти його внутрішньому стану образу. Виховував у нас почуття міри, тобто вчив строго відбирати як внутрішні, так і зовнішні засоби виразності. Нарешті Л. Курбас вчив нас мистецтва перевтілення. З цією метою він кидав акторів буквально з холодного в гаряче. Так, сьогодні я грала юну Маклену («Маклена Граса» М. Куліша), завтра — Джулію («Змова фієско» Ф. Шиллера), а після цього — гостро характерну, майже гротескову роль тьоті Моті з Курська («Мина Мазайло» М. Куліша). Причому роль тьоті Моті довелося грати в чергу з... Бучмою та Сердюком. Ця деталь може багато що розповісти про школу Курбаса, його творчі пошуки...
Не забути мені харківські 20-ті роки: гуртожиток на Жатківському провулку, у дворі двоповерховий будинок, де існувала коридорна система, напевно колись тут був поганенький готель. Весь цей будинок заселяли молоді письменники, художники і ми — актори театру «Березіль». Проти кожної кімнати якісь ящики-тара, так-сяк пристосовані для примуса. Скільки було цікавих зустрічей в цьому неказистому будинку! Це була пора деструкцій. Усі були сповнені щирого бажання і запалу творити нове революційне мистецтво. Неодноразово ми бували свідками дуже гострих дискусій між Анатолієм Петрицьким і Лесем Курбасом, Олександром Довженком та іншими письменниками, поетами...
— Через кілька років майже всі мешканці гуртожитку одержали квартири у новому письменницькому будинку «Слово». Ці десять років, прожитих Наталією Михайлівною у Харкові, за насиченістю подій ніби акумулювали ціле життя, — розповідає племінниця актриси, завліт Театру ім. І. Франка Наталя Пономаренко. — Тут вона стала актрисою, пройшла терни палкого кохання до генія футуризму поета Михайла Семенка, тут збулася найзаповітніша мрія — народився син Михась, який від матері отримав блакитні очі та неймовірну силу духу, а від батька — талант поета і глибину філософського погляду на життя... Ті азарт, віра, талант, що супроводжували Наталю Михайлівну на початку творчості, обернулися у фіналі особистим розчаруванням, спустошеністю, невиправними втратами і жорстким тавром «зрадниці», яке супроводжувало її все життя... Лишалися двоє, заради яких їй варто було жити — Михась (син «ворога народу», який помер молодим) і театр.
Одного чорного дня, 1937 року, повернувшися з театру, актриса у дверях знайшла записку: «Зі мною сталася велика неприємність... я затриманий органами НКВС... твій Женя». Через декілька місяців — інший клаптик паперу: «Пишу тобі з тюрми... Назар». 20 років розшукувала Наталя Михайлівна сліди своїх братів. Писала листи-клопотання у безліч інстанцій, навіть до маршала Жукова... Та марно. Доля брата Назара так і загубилася в таборах, а про Євгена їй відповіли тільки через два десятиліття: «Реабілітований повністю за відсутністю вини»...
«БАЧУ ЛИШЕ ВАС»
У роки Другої світової війни Н. Ужвій разом із франківцями перебувала в евакуації, спочатку в Тамбові, а згодом — у Семипалатинську й Ташкенті. З концертними бригадами вона побувала на багатьох фронтах, виступаючи і на передових позиціях, і в санчастинах.
Влітку 1943 року актриса знялася у фільмі «Райдуга» (за однойменною повістю Ванди Василевської), що приніс міжнародну славу. Стрічка отримала головний приз Асоціації кінокритиків США і найвищу премію газети «Дейлі Ньюс» як кращий іноземний фільм в американському прокаті 1944 р., а також приз Національної ради кінооглядачів США. Наталя Михайлівна пригадувала, як отримала телеграму: «На роль Олени відмовив всім претендентам. Бачу лише Вас. Радий працювати з Вами. Привіт. Донськой». Проте Ужвій погодилась грати роль партизанки Олени Костюк не відразу: «Зараз просто не віриться, що могла відмовитися від «Райдуги», проте тоді надто сильні були мої вагання, сумніви — чи зможу? Кожен епізод кориться, кожна сцена запам’яталася — надто багато сил було викладено в них, надто все було пережито. Подібне не забувається»...
Стрічку показували у різних країнах світу. Наприклад, на Бродвеї 14 тижнів стояли довгі черги — стільки було бажаючих американців, які хотіли подивитися цю картину. «У неділю у Білому домі дивилися «Райдугу». Я запросив професора Чарльза Болена перекладати нам. Але ми зрозуміли й без перекладу», — такі враження від картини лишив американський президент Франклін Рузвельт.
«Демонстрація фільму супроводжується постійними аплодисментами та схлипуваннями. У нас з’являється бажання розцілувати героїв і взяти участь у покаранні ворогів», — писав рецензент «Резистанс» (Франція).
А це рядки з листів з фронту, які отримала актриса: «...ми помстилися ворогу за смерть Олени Костюк, за по-звірячому розстріляне дитя і за тисячі замучених людей. Гвардії ст. лейтенант І. Крючков, ст. лейтенант П. Захаров».
«Коли ми бачили трупи, трагедію Олени Костюк — трагедію наших матерів і сестер у німецькій неволі, — наші серця загоралися жагучою ненавистю до ворога, стискувалися кулаки. Кожен з нас ладен був кинутися в бій, щоб зничтожити цих поганців!» — мол. сержант Е. Науменко, єфрейтор Г. Чайко.
АКТОРСЬКЕ ЩАСТЯ
Одна з уславлених театральних ужвієвських ролей — Анна в «Украденому щасті» І.Франка. Вперше, 28 березня 1940 року, постановку п’єси здійснив на франківській сцені Гнат Юра. Сьогодні важко собі уявити, що до цієї постановки п’єса вважалася «несценічною». І тільки Грат Петрович перший розгледів за «епічністю» форми дійову насиченість, практично відкрив її для українського кону. «Украдене щастя» на довгі роки стало візитною виставою для театру. Грало блискуче тріо: Амвросій Бучма, Наталія Ужвій і Віктор Добровольський.
«Украденим щастям» відкрив гастролі Театр ім. І. Франка в червні 1941 року в Москві, потім цю виставу показували в евакуації в Ташкенті; а коли визволили Київ, то саме з неї почалося післявоєнне життя колективу. 1952 р. постановку записали на плівку, і нині можна побачити, як блискуче грала легендарна Ужвій.
«Той, хто бачив Наталію Ужвій в «Украденому щасті» Івана Франка чи в комедії Шекспіра або чув, з якою незрівнянною грацією і простотою читає вона «Трактористку» Павла Тичини, — той не сплутає її в своїй пам’яті з жодною іншою артисткою — стільки ніжності, лукавства та істинної української співочості у створених нею образах», — писав письменник Іван Кочерга.
Григорій Козинцев, режисер фільму «Виборзька сторона» зізнався Н. Ужвій: «Ви найкраща актриса і товариш з усіх, з якими мені коли-небудь доводилося працювати».
— Мені випало акторське щастя грати в тих виставах, що й Ужвій, — розказувала «Дню» відома актриса Театру ім. І. Франка Юлія Ткаченко. — У виставі «Ніч місячного затемнення» Каріма я була дублером Наталії Михайлівни в ролі Танкабіке. Після втрати сина Михася їй було дуже тяжко, і виникла потреба у дублері. А у виставі «Дядечків сон» Ф.Достоєвського Ужвій (Москальова) грала роль моєї матері. Поруч з Ужвій завжди почувалася легко, природно. Наталія Михайлівна ніколи не дозволяла собі ні зверхності, ні капризів, притаманних акторам-зіркам.
Відома кіноактриса Франческа Гааль, яка дивилася в Театрі ім. І. Франка виставу «Багато галасу даремно», сказала: «Я бачила Шекспіра на багатьох сценах світу, але в Києві Шекспіра прочитали і відчули краще, глибше, багатогранніше, зіграли свіжо, соковито, молодо. Бачити Ужвій у ролі Беатріче — значить бути присутнім на святі істинного мистецтва».
Сама ж актриса зізнавалася: «Я вся в театрі, коли у мене немає вистав, я одразу никну, в’яну і сама собі стаю непотрібною... Завжди хочу знати, якою бачить драматург мою героїню. В авторській характеристиці, в ремарках кожне слово має значення. Вбрання, зачіска... Отак трапляється — від зовнішності йдеш до душі. Між ними єдність. Ось Чехов був такий уважний до того, як одягнуті люди. За вбранням у нього — і аромат характеру, і внутрішній стан. Я в Раневській так добре це відчувала. А тепер інтерес до зовнішньої характеристики у драматургів чомусь тане»...
Наталю Ужвій називали «поетесою української сцени».
— Іконописне обличчя з великими блакитними очима, трохи наспівна вимова з ледь потягнутими голосними, ставна постать зі «струною в спині», пластичні, наче перетікаючі рухи, навіть коли вони швидкі — поетичною була вся природа цієї артистичної волинянки, — пише відомий театрознавець і критик Валентина Заболотна. — І саме зовнішність охоче використовували режисери театру та кіно. Чимало «страждаючих героїнь» переконливо зіграла-проплакала-проскиглила актриса — Євдокію Козлову та Олену Костюк у фільмах «Виборзька сторона» та «Райдуга», Анну Задорожну в «Украденому щасті» І. Франка, Софію Коломійцеву в «Останніх» М. Горького, Раневську у «Вишневім саду» А. Чехова. Та не все так просто у феномені акторського таланту Наталі Ужвій. Бо її внутрішнє єство було дещо іншим. У цьому «янголятку» нуртували «бісики», вирували сильні емоції, буяв темперамент і бриніла шалена воля. Можливо, саме тому Ужвій «купалась» у ролях гострохарактерних, яскравих, іскрометних — Беатріче («Багато галасу даремно» В. Шекспіра), Наталка Ковшик («Калиновий гай» О. Корнійчука), Філумена Мартурано («Філумена Мартурано» Е. де Філіппо). Цей контраст внутрішнього («характерного») єства і зовнішньої («лірико-поетичної») природи актриси за умови їхньої гармонійної рівноваги, якій сприяли розумні режисери та чуйні партнери, підносив Ужвій до акторських шедеврів, до глядацького успіху і слави. Тоді її лірична поетичність пом’якшувала «залізність» образів комісара Оксани («Загибель ескадри»), однолінійність архітектора Ліди («Платон Кречет») у п’єсах О. Корнійчука, революційну затятість Любові Ярової в однойменній п’єсі К. Треньова...
У повоєнні роки Н.Ужвій плідно працювала над образами своїх сучасниць у п’єсах Корнійчука, Васильєва, Собка... Творчу працю Наталії Михайлівни було відзначено рядом високих державних нагород, званнями народної артистки СРСР та Героя соціалістичної праці. Актриса зіграла 213 ролей! А її дебютом на сцені Театру ім. І. Франка (до якого Ужвій прийшла 1936 р. на запрошення Гната Юри) стала роль Єлизавети у драмі Шиллера «Дон Карлос». Саме у тій постановці вона зустріла своє кохання (партером актриси виступив молодий, дуже гарний актор Євген Пономаренко). Молодший за Ужвій на десять років, Євген Порфирович все ж полонив серце Наталі Михайлівни. Це була дуже щаслива сімейна пара. Ужвій — Пономаренко завжди гостинно зустрічали всіх франківців. До них додому на «вогник» приходили радитись молоді колеги, тут за чаркою знаменитої «Калганівки» відбувалися відверті розмови про життя і про театр. Як пригадують франківці, Ужвій ніколи не скаржилася на долю, багатьом допомагала як голова Українського театрального товариства (тепер Спілка театральних діячів), як відома особистість і просто як мудра жінка.
Померла Наталія Михайлівна у спеку — 22 липня 1986 року (Євген Порфирович пережив дружину на вісім років. Він упорядкував архів, і помер, як і Наталя Михайлівна, теж від раку, заповідавши поховати його біля коханої на Байковому цвинтарі)... Нині у Києві є вулиця, яка носить ім’я Наталі Ужвій, на будинку біля Театру ім. І. Франка по вулиці Городецького, 17/1 (де мешкала актриса), установлено меморіальну дошку, продовжує працювати започаткований актрисою Будинок ветеранів сцени в Пущі-Водиці, по Дніпру ходить теплохід, названий на честь примадонни театру та кіно. А ще лишилися записи вистав, фільмів, а головне — пам’ять у серцях глядачів різних поколінь про цю велику майстриню українського театру та кіно.
