Цього року через карантин і пандемію коронавірусу вперше за свою історію фестиваль відбувається, по-перше, восени, а, по-друге, в Інтернеті. Всі фільми, а також церемонії відкриття й закриття можна подивитися після реєстрації або акредитації на платформі oiff.online. Так само в Мережі проходить спілкування з автор(к)ами фестивальних стрічок.
Зараз, коли вже минуло пів фестивалю, можна з упевненістю сказати, що онлайн-режим не вплинув на якість програм ОМКФ.
Покази відбуваються таким чином: щодня на сайті oiff.online відкривається доступ до двох фільмів Міжнародного і двох — Національного конкурсів. Термін перегляду обмежений трьома днями. Для фільмів з позаконкурсної програми «Фестиваль фестивалів», котра складається з останніх хітів і призерів світових кінофорумів, час перегляду довший — до двох тижнів.
Безумовний подарунок для синефілів — це одномоментно відкритий доступ одразу до всіх картин традиційно сильного Конкурсу європейської документалістики. Дивлячись найкращі фільми цієї програми, забуваєш про поділ на ігрове та неігрове кіно.
Так, «Хочу тебе, якщо наважишся» (Даґмар СМРЖОВА, Чехія) — оповідь про питущу матір-одиначку та двох її дочок-близнючок, одна з яких народилася сліпою, а друга — з церебральним паралічем. І якщо незряча дочка ще має якісь шанси на особисте життя, то Яна прикута до ліжка пожиттєво й по суті нікого, окрім матері й бабусі, поруч із собою не має.
Здавалося б — глухий кут, безнадійна ситуація. Але у Смржової виходить на диво світлий, легкий фільм. Так, у ньому є і печаль, і злість — але режисерка концентрується на тому, що дає Яні та інших людям з інвалідністю волю до життя.
Ще більш провокаційним є сюжет «Конкурсу краси» (Ейтан ІПЕКЕР, Франція-Німеччина-Ізраїль-Туреччина). Виявляється, від 2011 в ізраїльській Хайфі проходить незвичайний конкурс краси, фінансований християнською організацією Євангелістів. Його учасниці — це 80-90-річні жінки, котрі пережили Голокост. 39-річний виходець із Стамбулу Ейтан Іпекер знаходить для цього дуже цікаву оптику: показує не так сам конкурс чи підготовку до нього, а те, що відбувається довкола, вглядається не в церемонії, а в обличчя. І таким чином вписує героїнь та їхні історії в сучасність з її клопотами й неуважністю. І емоційний ефект це дає не менший, аніж він укотре показував би архівну хроніку Винищення.
Цікавий тематичний антипод «Конкурсу краси» складає «Я — сонце» (Іларія ҐАМБАРЕЛЛІ, Франція-Іспанія). Тут теж є подіуми, світло софітів і літні персонажі. Але цього разу головні герої — двійко геїв-модельєрів Лоренцо (79 років) й Луїджі (64). Вони створили модний бренд, уславлений простими й елегантними жіночими сукнями. Іларія Ґамбареллі — досвідчена документалістка, але сюжет обрала непростий: Лоренцо — нестерпний буркун, незадоволений усім світом. Вони з Луїджі сваряться й миряться цілком у стилі старого подружжя. Нові часи приносять нові виклики: бренд хочуть купити китайські інвестори на вигідних умовах, але без участі Луїджі. Але не це є головним конфліктом, рушієм історії. «Про що цей фільм?» — питає Лоренцо на початку. «Я тобі потім скажу» — відповідає Іларія.
Фільм — власне, про людину, що злилася зі своєю справою до повної нерозрізнюваності. Недарма майже весь час зображення тут чорно-біле, байдуже, чи перед нами побут Лоренцо й Луїзджі, чи черговий показ. І таке колористичне рішення — не прийом заради прийому, а особливий шик, рівень елегантності, відповідний героям. Колір вмикається в двох коротких епізодах: коли Лоренцо дивиться улюблений фільм «Світ Сюзі Вонг» і в епілозі, коли Ґамбареллі вклеює зйомку показу суконь Ріва у 1980 — і це вторгнення кольору здається наївним і варварським, але повним життєвого натиску, який, можливо, поховає стару вишукану чорно-білу Європу.
ПОВНОМЕТРАЖНИЙ ДЕБЮТ «ЗВІРІ, ЯКІ ЧІПЛЯЮТЬСЯ ЗА СОЛОМИНКУ» (КІМ ЙОН-ХУН, РЕСПУБЛІКА КОРЕЯ) — ЦЕ ГОСТРА СУМІШ ТРИЛЕРУ, СОЦІАЛЬНОЇ ДРАМИ Й ЧОРНОЇ КОМЕДІЇ
А в «Пророці й прибульцях» (Йоав ШАМІР, Австрі-Ізраїль) твориться вже справжня чудасія. Фільм розповідає про такого собі Раеля, він же Клод Ворілон, він же Клод Селлер, колишнього шансоньє, автогонщика й журналіста, який у 1973 оголосив, що бачився з прибульцями й ті призначили його «останнім пророком». Так Раель заснував найбільшу в світі космологічну секту. Раеліти замінили Бога на чужопланетян — «цивілізацію Елохім». Вона присилала нам раніше всіх головних пророків. Раель — останній пророк. Призначення людства — досягти рівня розвитку елохімів. Безсмертя можна досягти через клонування. Статі рівні. Сексуальність вітається.
Йоав Шамір веде розслідування — чи правда Раель той, за кого він себе видає. Бучні ритуали раелітів, їхнє всеохопне й майже примусове щастя, їхнє сполучення пошани до науки з геть не науковою фантастикою складаються у доволі феєричне видовище. Зрештою, Шамір приходить до висновку, що раелізм займається тим же, чим усі релігії: примиряє людину з виснажливою рутиною життя. А цього вже не так і мало.
У Міжнародному конкурсі поки що намітилися три претенденти на нагороди. Перший — це, звісно, «Атлантида» (Україна), відзначена Гран-прі конкурсу «Горизонти» на торішньому Венеційському фестивалі. Антиутопія Валентина ВАСЯНОВИЧА про повоєнну Україну є цілковито довершеною за формою, сюжетом і акторськими роботами.
Повнометражний дебют «Звірі, які чіпляються за соломинку» (Кім ЙОН-ХУН, Республіка Корея) — це гостра суміш трилеру, соціальної драми й чорної комедії. Юнґ-Ман ледве зводить кінці з кінцями. Він працює у сауні та доглядає хвору матір, аж доки не знаходить повну сумку грошей у роздягальні. Робітник аеропорту Та-Янґ вскочив у халепу: його дівчина втекла із грошима, які він позичив у лихваря. Незабаром у цій історії з’являється труп — далеко не останній. МіРан застрягла поміж агресією свого чоловіка та безперспективною роботою в барі. Вона знаходить собі молодого коханця Джін-Те, який пропонує вбити її чоловіка. З суто тарантінівським цинізмом та корейською кровожерливістю починається війна всіх проти всіх. Рівнем розпачу, який штовхає персонажів на божевільні вчинки, цей фільм так само нагадує знаменитих «Паразитів».
Але, на відміну і від Тарантіно, і від «Паразитів», бідні й чесні таки виграють.
Світова прем’єра «Служителів» (Іван ОСТРОХОВСЬКИЙ, Чехія-Словакія-Ірландія-Румунія) відбулася на Берлінале в новоствореному конкурсі експериментального кіна «Зустрічі». Час дії — 1980, місце — духовна семінарія в окупованій СРСР Чехословаччині. Головні герої — Міхал і Юрай — новоприбулі студенти. Побоюючись закриття закладу, наставники змушені виховувати семінаристів згідно із настановами режиму. В стінах семінарії існує спротив, щось на кшталт катакомбної церкви. Зрештою, доходить до граничного вибору: або співпрацювати з держбезпекою, або поширювати опір, ризикуючи свободою та життям. Чорно-біла ситуація, і фільм теж у цих кольорах, нічого зайвого; при цьому режисура Остроховського — відсторонено-формальна, побудована на геометрично чітких планах та мізансценах; це така собі графіка креслень ті схем, в якій немає напівтонів і нема де сховатися (оператор — Юрай Хлпік), що ще й підсилюється тривожною електронною музикою.
Ймовірно, саме так і треба сьогодні робити кіно про тоталітарне минуле — відсторонюючись і уважно вдивляючись водночас.
У найближчих номерах нашого видання читайте більш детально про українські фільми на ОМКФ.
Одинадцятий одеський міжнародний кінофестиваль завершиться 3 жовтня.
