Фестивалі британського кіно для Києва — не новина; відрадним є те, що в останні роки ці програми в повному обсязі демонструються також і в регіонах.
Зрозуміло, що є в цього фестивалю вже і свої традиції — не порушені вони і зараз.
Це, наприклад, переважання соціальних, злободенних картин, драматургія яких побудована на невлаштованості героїв у суспільстві, не їх неспроможності або небажанні жити за законами і нормами, продукованими соціумом. Також обов’язкова присутність в програмі сімейних драм — жанру, якому британські кінематографісти віддають стійку перевагу. Ну і, нарешті, для урізноманітнення загальної картини — одна-дві мелодрами. Все малобюджетне, все дуже серйозне. Ані трилерів, ані комедій — нічого, що б могло відволікти глядача від важливих проблем британського сьогодення.
Можливо, то така репертуарна політика «Британської ради» — незмінних організаторів фестивалю, або ж дійсно — кіно Королівства сьогодні є саме таким. Істина, швидше за все, посередині — адже в Київ дають лише те, що можуть або вважають за потрібне дати, та й про власне школу британської кінематографії — як про, припустимо, французьку, американську чи італійську — говорити поки не доводиться. Варто лише подивитись на результати щорічних нагороджень преміями Британської кіноакадемії — вони майже стовідсотково дублюють рішення академії американської, що, як відомо, займається «Оскарами».
Так чи так — є лише окремі імена, проте нема сталих стилів, зміни поколінь тощо, все це ще формується. Але присутні певні тенденції; та й про імена на 5-му фестивалі (його співорганізатором виступила також компанія «Артхауз Траффік»)не забули.
В першу чергу, це — живий патріарх англійського кіно Майк Лі. До своїх більш ніж вагомих нагород (два «Оскари», Пальмова гілка Канн) він у минулому році додав ще «Золотого лева» — саме так оцінили його останню картину «Вера Дрейк» на кінофестивалі у Венеції. «Вера Дрейк» — це якраз і є один з найулюбленіших британських жанрів — соціальна драма. Місіс Дрейк — цілком добропристойна матрона, мати родини, яка допомагає всім, кому тільки може, в тому числі і дівчатам, що прагнуть позбутись небажаної вагітності, — тобто займається ще й підпільними абортами. Зрозуміло, що закінчується для героїні все погано. Фільм Лі — це психологічний реалізм у настільки концентрованому втіленні, що важко навіть що-небудь додати. Актори переживають кожне слово й ситуацію, ковтають слину і роздувають ніздрі, вчасно плачуть чи сміються, жестикулюють у відповідності з надзавданням — суцільна англійська театральна школа упереміш із МХАТом хрестоматійної витримки. Перед тут веде, зрозуміло, власне виконавиця ролі Вери, Імельда Ставнтон (за що і отримала в тій же Венеції Кубок Волпі як краща акторка фестивалю). Те, що таке кіно виглядає дещо застарілим, затягнутим і занадто серйозним — це вже, скоріше, данина традиції: що ж поробиш, то є спільна риса всіх «чисто британських» фільмів. Але помилуватися цим парадом акторського нюансування варто в будь-якому разі.
Хвилю соціальної стурбованості підтримували й інші режисери — наприклад, не такий знаменитий, як Лі, але теж визнаний майстер злободенності — Кен Лоуч. Цього разу в його «Поцілуймося востаннє» — не детальний опис страждань знедоленого англійського люду, а, хоч як це дивно, історія кохання. Щоправда, кохання — лише привід для розгортання теми, що насправді цікавить режисера — расової та релігійної нетерпимості. Бо головні герої — ді-джей пакистанського походження і вчителька з католицької школи. Така експозиція передбачає сльози кривавії і муки лютії, але — і це ще одна новина для безпросвітньо похмурого Лоуча — закінчується все більш-менш добре. Схожий сюжет і у мелодрамі «Кохання + ненависть» Домініка Севейджа: він — расист і син расиста, вона — з мусульманської родини, де батько якраз ліберал, а от її брат — фанатик-ісламіст. Здається, проблема етнічного взаєморозуміння та інтеграції мігрантів на Островах назріла по-справжньому, коли вже режисери беруться за сюжети — що, відверто кажучи, не здаються надто реалістичними...
Нове покоління кінематографічних «соціалістів» представлене на фестивалі Солом Діббом (фільм «Крутий хлопець»). Тут уже світ афробританських околиць — бідних, забутих і небезпечних кварталів, що є довокла кожного великого міста Королівства. Герой щойно вийшов із в’язниці, одразу потрапив у халепу з іншими такими ж крутими хлопаками, ну і далі все, як заведено — захист вуличної честі, кулаки, ножі, пістолети, страждають в першу чергу безвинні. Знято все з колоритними виконавцями-аматорами, у відповідних ландшафтах та інтер’єрах, з музикою модних острівних гуртів.
Більш-менш випадають з цього потужного, хоча й дещо одноманітного «соціального пакета» три картини. «Леді в лаванді» — просто добротна мелодрама з чудовими виконавицями — зірками Джуді Денч (Шоколад», «Закоханий Шекспір») і Меггі Сміт (три перші «Гаррі Поттери», «Госфорд-парк»). «Торкаючись безодні» (Кевін Макдональд) — напівігровий, напівдокументальний фільм-реконструкція про двох молодих альпіністів, що ледь не загинули в перуанських Андах двадцять років тому. Всю історію розповідають, власне самі герої тої мандрівки, а всі пригоди, що випали на їхню долю, на екрані розігрують молоді актори. Найпривабливіше у фільмі — чудові зйомки гір, схилів, вершин, льодовиків, печер, снігів, хмар, туманів, ураганів — це просто зачаровує. Ефект присутності такий, що інколи здається, мов сам літаєш над тою, воістину нелюдською, красою.
Нарешті, «Безмежне кохання» (режисер Роджер Мічелл) стоїть трохи осторонь, завдячуючи літературному джерелу сюжету — роману Іана МакЮена «Пікнік на руїнах розуму». МакЮен на сьогодні має статус одного з наймодніших англомовних авторів, увагу в своїх творах звертає, в першу чергу, на темні сторони і непередбачуваність людської натури. Цього вистачає і в «Безмежному коханні». Нещасний випадок під час пікніку спрацьовує як свого роду спусковий механізм — в житті головних героїв розгортається ланцюжок усе більш божевільних подій, що врешті-решт закінчується сплеском абсолютно ірраціонального насильства. Якби це знімали американці, ба, навіть і французи — вийшов би справжній психологічний трилер. А так, на виході, через певну нестачу напруги — психопатична (саме психопатична) драма. Тим паче, що актори, як у кращих британських фільмах, цілком достойні — Деніел Крейг, Рісу Івансу («Ноттінг Хілл», «Корабельні новини») і одна з найцікавіших англійських актрис — Саманта Мортон. Саме вони цю психопатію, що поступово охоплює їхніх персонажів, і відіграють вельми точно.
Отже, черговий екскурс по «Новому британському кіно» відбувся. Мабуть, буде подібний і в наступному році. Давати рекомендації тут — невдячна справа, бо у організаторів все ж свій погляд на те, що треба показувати українському глядачеві. Але на майбутнє хотілося б усе ж трохи менше «соціалізму». Адже в Британії кожного року знімають багато різних фільмів, яскравих і ефектних, і не всі вони схожі на художньо розгорнуту газетну хроніку. Є, мабуть, і щось інше. більш веселе. Або більш глибоке. Чи екзотичне. Чи цікаве в сенсі авторського пошуку...
Втім, добре і те, що є: дізнаватися про кінематограф іншої країни — це завжди захоплююча подорож.
