Схоже, часи, коли Київ значився в маршруті театрального «чесу» по провінційних містах і селах заїжджих зірок, пішли в забуття. Ще два роки тому поява московського гастролера з черговим моноспектаклем, що попахував відвертою халтурою, сприймалася цілком нормально. Публіка йшла на ім'я, почасти справді дуже відоме, а отримувала натомість нашвидкуруч змайстроване вбоге видовище. Опісля ми нарікали на гостей, мовляв, за кого вони нас мають? Проте, можливо, й справді треба було перехворіти спілкуванням із зірками «вживу», насититись усілякими видовищами, звільнитися від запопадливості перед театральною Москвою, яка завжди порівняно з Києвом здавалася Меккою й незаперечним авторитетом, щоб навчитися відрізняти зерно від полови. І, по-моєму, раніше за глядачів це зрозуміли самі гастролери, зметикувавши, що навіть відносною дешевизною квитків на подібні сурогати київську публіку вже не заманиш. Отож, коли сьогодні в афіші значаться ледь не суцільно театральні російські хіти, ми можемо це занести й до свого власного активу. Привчили (або навчили?) із собою рахуватись.
За прикладами не т реба ходити далеко. Варто пригадати минулий тиждень. За насиченістю він побив усі рекорди. Михайло Задорнов — ну, це на любителя. Юрій Башмет — це над усіма й всім, величина космічного масштабу. А ось про два гучні театральні проекти, які були показані один за одним, варто поговорити докладніше. Я маю на увазі мюзикл «Бюро щастя» — вистраждану й здійснену мрію Людмили Гурченко й спектакль «Гамлет», поставлений у «Сатириконі» всесвітньо відомим грузинським режисером Робертом Стуруа. Ці доволі різні проекти об'єднує магія імен: у «Бюро щастя» — Микола Фоменко, Олександр Михайлов, Альона Свиридова, Гедимінас Таранда — всі модні персонажі московської тусовки, в «Гамлеті» — Костянтин Райкін, Олександр Філіппенко. А ще те, що це ледь чи не найдорожчі й наймасштабніші (над мюзиклом працювало 100 чоловік, над шекспірівською п'єсою — 52) постановки минулого московського сезону. І, між іншим, Київ перше після російської столиці місто, в якому вони були показані.
А це значить що? Правильно, київська публіка, виявляється, цілком спроможна. Принаймні за гідне, на її думку, видовище, вона готова платити. Адже хіти на те й хіти, що коштують ой як недешево й далеко не кожне місто може дозволити собі задоволення їх показати. Наприклад, Дніпропетровськ, Одеса, Львів — поки не можуть. Київ може. Й спонсори знаходяться. Тут передбачаю репліку із залу, тобто нарікання, які частенько доводиться чути від вітчизняних театральних діячів. Суть їх зводиться ось до чого: київським театралам тому важко суперничати з москвичами, що там спонсори не в приклад нашим щедрі. А вітчизняні, якщо й розщедрюються, то в основному — на тих же зарубіжних гастролерів. Щоправда, не зайве зауважити, що спонсори самі мають право вирішувати, куди їм вкладати гроші. І потім, можливо, ця відсутність інтересу до власних талантів породжена частково взаємною недовірою?
Нещодавно дуже шанований мною головний режисер поважного академічного театру зізнався, що давно мріє поставити Островського й Шекспіра. Та не наважується, оскільки київська публіка, яка впродовж багатьох років відлучалася від класики, цю саму класику сприймати поки що не доросла. Тому й доводиться задовольнятися чим-небудь більш простеньким і, відповідно, більш касовим.
А ось Костянтин Райкін напередодні спектаклю цілком щиро, без жодного загравання з журналістами, сказав, що добре знає київського глядача й впевнений, що «Гамлет» знайде відгук. І — не помилився. Два дні — аншлаги.
Знаєте, що мене вразило над усе у цьому спектаклі? Навіть не геніальна постановка Стуруа, який вибудував умоглядний спектакль і нібито позбавив «Гамлета» душі, тим самим нагадавши, що це ми безбожно витравлюємо із власного життя духовність, про яку так часто всує любимо розмірковувати. Не талановита сценографія Георгія Алекси- Месхішвілі, не приголомшуюча музика Гія Канчелі, не величезної сили гра Філіппенка в ролі Клавдія — отаке уособлення не стільки вселенського зла, скільки — боягузтва, що також є однією із сумних і ганебних прикмет нашого століття. Так ось, вразило мене не тільки це. А те, що на спектаклі було дуже багато дітей. Вони сиділи, уважно дивилися й сприймали!
І мені ось про що подумалося: у нас сьогодні тільки лінивий не знущається над «новими українцями», яким лише одним і доступні всі ці модні спектаклі. А вони, мовляв, навіть мобільних телефонів не відключають. Ба, може, хтось і не відключає. Адже невиховані люди й серед незаможних зустрічаються, якщо чесно. Звичайно, сумно, коли видовище доступне не всім. Але ті, кому доступне, приводять дітей. Приводять на Шекспіра. Отже, не «Титаніком» єдиним... І навіть — не «Бюро щастя».
До речі, ажіотаж навколо мюзиклу вщух доволі швидко. Я б сказала, до кінця першого відділення. Малоцікава музика, досить вульгарний, вже на зовсім невимогливий смак, текст неабияк остудили публіку. Солодке передчуття змінилося розчаруванням, а часом і незручністю. Коли в Альони Свиридової не заладилось зі співом, коли маститий Олександр Михайлов починав перегравати, а Людмила Марківна утрирувано, як у німому кіно, тікала зі сцени, зображуючи смуток. Ближче до фіналу дія пішла динамічніше, а кілька доволі бенефісних номерів у виконанні Людмили Гурченко, Гедимінаса Таранди й Миколи Фоменка, сприяли тому, що спектакль закінчився на цілком мажорній ноті. Деякі глядачі навіть залишилися задоволені. А якщо в їх лавах повної одностайності не спостерігалося, то це також нормально. Бувають творчі успіхи, а буває й навпаки.
Головне інше. Для нас працювали з повною віддачею, «живою» музикою, без фонограм, з нервом. Нам пропонували краще. І не без хвилювання чекали реакції. Нас поважали. Забуте відчуття? Але яке приємне. Ось тільки чому, щоб випробувати його, треба неодмінно піти до театру. Виявляється, як глядачів нас уже оцінили, а як громадян ще ні? Адже будь-який аншлаг, як кажуть, у наших руках.
