Дванадцятий кінофестиваль «Відкрита ніч» відбувся з дотриманням усіх традицій: знову зібрано все більш-менш придатне для перегляду, що вдалося знайти у наших кінематографістів, знову кінозалом був оглядовий майданчик поряд із замком Річарда над Андріївським узвозом, знову кількагодинна «всенощна», складена з кількох програмних блоків, плюс стійка публіка — здебільшого студенти та їхні друзі, пряма трансляція по УТ 1, прохолодний, алеемоційний світанок роздачі призів. І проблеми ті ж самі, старовинні: безкартиння.
Звичайно, знайшлася певна кількість стрічок, щоб упорядкувати такі програми, як «студентські ігрові фільми», «студентські неігрові фільми», «професійні ігрові фільми», «анімаційні фільми». Але ж ми говоримо в першу чергу про якість. Так, наприклад, журі було змушено взагалі відмовитись від присудження призів у категорії професійних ігрових фільмів — не через обмежену кількість стрічок (всього три), а через те, що не було кого відзначати. Картина Віталія Потруха «Закон» мала перевагу хіба що в роботі оператора Володимира Галицького (він, зрештою, і був відзначений персонально), але загалом сюжет чудової новели Юрія Липи втілений на екрані вкрай слабко. Двадцятихвилинний «13 кілометр» (режисер — Ігор Письменний), вочевидь, претендував бути комедією чи принаймні трагикомедією, але жоден із закладених там дотепів не спрацював. Що ж до «Тут, там і всюди» (режисер — Юрій Ткаченко), то це було скоріше схоже на учнівський телевізійний етюд, аніж на кінотвір.
Фаворит визначився доволі швидко. «Отроцтво» студента Київського національного університету театру, кінo і телебачення Дмитра Сухолиткого- Собчука мало практично всі ознаки добре зробленої стрічки: хорошу режисуру, точні акторські роботи (Євген Зелінський, Микола Гоменюк, Ганна Аілінчій), чітко структурований сценарій. Фабула проста: батько проводжає сина у далеку путь. Виходять з хати, йдуть на вокзал, де з’являється ще й схвильована дівчина. Жодного слова, але все зіграно і знято так, що одразу зрозуміло, що це люди, які в них стосунки, що відбувається. Трохи псує враження занадто моралістичний фінал, але той огріх можна списати на побічні вади творчого зростання.
Несподівано щедро відзначили «Як тато і мама розпрощалися у три раунди» — доволі похмуру історію в трьох частинах про молоду пару, котра свариться, мириться, знову свариться і зрештою розлучається: режисера Максима Буйніцкі визнали кращим, також «Три раунди» розділили приз за кращий ігровий студентський фільм з «Вирваними листками» Мар’яна Бушана. За рівнем режисури ці дві роботи дійсно близькі: й Буйніцкі, й Бушан змогли розказати певну історію, наповнивши її драматичною дією; з другого боку, у Буйніцкі трохи не вистачило постановочної енергії, щоб як слід завершити свою оповідь, а Бушан, узявши тему безпритульної дитини (її роль виразно зіграв Ілля Маловічко — приз за краще акторське виконання), явно перебрав з мелодраматичністю, котра в даному випадку здавалася зайвою.
Цілком заслуговувала на приз серед студентських ігрових картин і «Клятва» Марини Вроди, міні-роман виховання про перші почуття і кінець дитинства, добре знятий, з хорошими акторами-підлітками (Ася Киливник, Альоша Лобода), якісними діалогами; але, зрештою, стрічці дістався диплом журі.
У категорії «неігровий студентський фільм» серед журі спалахнула несподівано гостра дискусія, при тому, що робіт було лише три. Сперечалися не так щодо самих фільмів, як щодо тем, які вони зачіпали. Дійсно, і «Гастролі», й «Пророк», і «Страта» не мали кінематографічної якості, виглядаючи як суто телевізійні нариси; та принаймні, якщо перші дві стрічки можна було б уявити хоча б на каналі «Дискавері», то «Страта» з її прямолінійною до оскоми дидактикою та відверто застарілими зображальними засобами здалася таким собі начерком для денного блоку обласного ТБ. «Пророк» і «Гастролі» (обидва зроблені студентами Університету культури, більше відомого як «кульок» імені Поплавського) явили собою фільми- інтерв’ю. Перший — про легендарного петербурзького бітломана Миколу Васіна, особу на просторах колишнього СРСР не менш культову, аніж самі «Бітли». Васін вже не перший десяток років намагається побудувати на околиці Пітера храм любові й музики імені Джона Леннона; ось, власне, його сповідь про цю безнадійну справу, а також про його багаторічну любов до ліверпульської четвірки і складає сюжет фільму. Режисер Максим Черниш, знайшовши людину з такою незвичайною біографією, вчинив наскільки міг ефективно: дав йому виговоритись; матеріал просто зрежисував сам себе. Сергій Веклич пішов схожим шляхом. Героїня його фільму — природжена акторка, що так і не стала тою, якою хотіла стати, і тепер сценою для неї є повсякденне життя, в якому вона торгує морозивом в електричках, тягає воду з криниці та читає вечорами Шекспіра у своїй сільській хаті. Можна було б також дати цій непересічній жінці виговоритись, але Веклич явно намагався її режисувати — і не дуже вдало, що зашкодило загальному враженню. Проте з усіх трьох фільмів номінації саме «Гастролі» були об’єктивно найпрофесійнішими, тож і дістали відповідного приза.
Окремий конкурс проводився серед анімаційних фільмів. По суті, це було змагання серед робіт анімаційної студії «Червоний собака» — саме на її базі пройшов Кампус талантів «Міні-аніма». Підсумком стали сім коротеньких — від півтори до п’яти хвилин — «мультиків», виконаних у найрізноманітніших техніках. З огляду на вкрай обмежений час виконання (один місяць є критично малим терміном для створення навіть найпростішої анімації), а також на те, що майже всі учасники Кампусу не мали жодного професійного досвіду, результати проекту є цілком задовільні. Практично всі фільми є по-дитячому наївними, інколи аж надто спрощено намальованими, але водночас яскравими, динамічними, по-авторські оригінальними. Найкращими журі визнало стрімкий пластилиново-сипучий кліп на пісню групи «Гайдамаки» «Маланка» (режисер — Сергій Мельниченко), пластилінову казку Ольги Семак «Смугастий крокодил» і психоделічну аплікацію «Мрії» (Ольга Юрасова).
Підсумовуючи, можна сказати, що «Вікрита ніч» давно вже відвоювала свою нішу у вітчизняній культурі — нехай маленьку, скромну, проте затишну і по-своєму авторитетну. А ось кінa для заповнення цього простору, на жаль, все ще гостро не вистачає.
