Богдана Сильвестровича ще за життя називали «актором №1», його обожнювала публіка не лише нашої країни, а й за кордоном. Понад півстоліття ім’я Б.С. Ступки було знаковим для української національної культури. Більшість ролей, що зіграв актор у театрі та кіно, увійшли до літопису сценічного та кіномистецтва України.
«Дай працювать, працювать, працювати, В праці сконать!» — цю франківську фразу з вірша «Земле, моя всеплодющая мати...» часто любив цитував Ступка. Справді, ним багато зроблено (понад сотню кінообразів — у кіно і 50 — на сцені!) Мав величезний успіх, славу, світове визнання.
Нагадаємо, після тріумфальних гастролей франківців по США, показу вистави «Тев’є-Тевель» онука Шолом-Алейхема, американська письменниця Белл Кауфман сказала, що вона бачила різних акторів, та «Богдан Ступка — найкращий Тев’є-молочник світу!» — але залишилися й нездійснені мрії — отримати «Оскар». Не встиг, а шанси були: тяжка хвороба висмоктала сили і сім років тому митець пішов у засвіти...
Втім, пам’ять про митця живе: по радіо й досі лунає його голос оксамитового тембру у записах вистав, стрічки з його участю, якщо демонструють по ТБ, то це 100% гарантія аншлагів. У вересні його рідний Національний театр імені І. Франка, де він створив свої знакові ролі і був впродовж 2001—2012 рр. художнім керівником відкриє 100-й сезон і першою прем’єрою, яку колеги присвятять митцю стане вистава «Тев’є-Тевель» (оновлену версію легендарної постановки зробив режисер Дмитро Чирипюк — про це «День» писав у №136, 1 серпня 2019 р.).
ФОТОРЕПРОДУКЦІЯ РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»
Ступка був і близьким другом «Дня» (уважно читав нашу газету з першого числа і навіть коли вже лежав у лікарні Феофанія). Його улюбленим автором була Клара Гудзик, рубрики «Культура», «Історія та «Я». Подарунок від редакції — книгу «Сила м’якого знака» Бібліотеки «Дня» перечитував уже хворим... Останнього разу ми бачились у травні 2012-го у залі Камерної сцени ім. С. Данченка (що будувалася довгих 20-ть років, і лише завдяки авторитету Богдана Сильвестрович представники тодішньої влади допомогли, щоб цей довгобуд завершився) після творчого вечора актора Львівського театру ім. М. Заньковецької Юрія Брилинського, з яким Ступка товаришував із молодості. Після моновистави за творами Стефаника ми залишилися поспілкуватися, а Богдан Сильвестрович почав пригадувати Львів, свою юність, як багато часу проводив за лаштунками Львівської опери (його батько, дядько і тітка працювали у славетному театрі). Потім ще декілька разів розмовляли по телефону. Голос у Богдана Сильвестровича був невеселий. Хоча він не жалівся, а про здоров’я казав, що всі накази лікарів виконує, і скоро побачимося...
«КОНЦЕРТ № 70 ВІД СТУПКИ», ЯКИЙ НА ФРАНКІВСЬКІЙ СЦЕНІ АКТОР ДАВ 7 ЖОВТНЯ 2011 Р. / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»
Для кожного українця Богдан Сильвестрович Ступка — наше все: був і залишається досі! Він не любив спілкуватися по телефону, а пропонував: «Треба побачитися, аби в очі подивитися», — і ті бесіди — це сотні метрів диктофонних плівок, які вважаю цінним скарбом і згадкою про щастя спілкування з неординарною особистістю, чоловіком із тонким почуттям гумору і Актором з великої літери. Богдан Сильвестрович був променем щастя і тепла, яке йшло від нього. Він любив людей, опікував і словом, і ділом. Ступка — це як яскрава комета! Скільки життів він прожив, створюючи різні образи в кіно і театрі, що це вражає. Він був зовсім незірковий, дуже інтелігентний і толерантний. Одним словом чи фразою міг підняти настрій. У ньому об’єдналась геніальність митця і щирої людини...
Багато років у франківців була традиція: спочатку весь колектив йшов до пам’ятника Івана Яковича Франка (ім’я якого носить театр), несли квіти, а потім збиралися на гостини до Богдана Ступки. Цей день завжди був святом любові, щирості... До цієї дати пропоную читачам «Дня» пригадали факти (відомі і маловідомі) з його життя та творчості.
«ВСЕ НАШЕ ЖИТТЯ — СУЦІЛЬНА ІМПРОВІЗАЦІЯ, А ЗНАЧИТЬ, ВСЕ НАШЕ ЖИТТЯ — ЦЕ ДЖАЗ!»
Ступка закінчив Львівську СШ № 4 (тепер Львівська лінгвістична гімназія). Богдан хотів вступити на хімічний факультетЛьвівського університету, але іспити склав невдало. По тому влаштувався в обсерваторію.
— Я міг стати хіміком, астрономом. Була у мене така сторінка в біографії: я працював у Львівському університеті лаборантом-обчислювачем по змінним зіркам, і один старий професор говорив мені: «Я з тебе, Богданчику, зроблю астронома». Не вийшло, — згадував Богдан Сильвестрович.
1961 року Ступка закінчив студію при Театрі ім. М. Заньковецької, на цій сцені дебютував, як актор і там же до нього прийшла популярність. До речі, його вчителем був Борис Хомич Тягно, курбасівський «березілець», який говорив: «Те, що відбувається на сцені, це як у житті, але на каблук вище, це не побутова правда, а художня!»
— У театрі вважалося, що я «неврастенік із негативною привабливістю». Тож грати «хороших радянських людей» мені не довіряли, — з посмішкою згадував актор. — У п’єси совєтських драматургів режисери мене брали дуже рідко. І це я вважаю — добре бо мав щастя грати Трєплєва у «Чайці», Едмонда у «Королі Лірі», Дона Жуана у «Камінному господарі», Річарда III в однойменній шекспірівській драмі.... Взагалі, якщо актор не грає класику, тоді занепадає. Треба мати якийсь фантастичний талант, аби не деградувати, працюючи постійно в сучасному репертуарі. Знаєте, тривалий час існувало чітке уявлення про мене як актора на ролі негідників, а я завжди відчував, що моя акторська палітра досить широка...
Ступка зі вдячністю згадував й свого друга і старшого товариша Сергія Данченка, постановки якого стали знаковими у творчій долі режисера і актора...
У Львові актор зустрів своє кохання на все життя — з Ларисою Семенівною вони прожили 45 років, і «це були роки щастя, і всі мої перемоги — це все завдяки моїй Ларисі, яка була моєю Музою, дружиною, найріднішою людиною, хранителькою нашого родинного вогнища», — стверджував Ступка.
— Коли Сергій Володимирович Данченко дав мені роль Миколи в «Украденому щасті», я тільки що одружився, і для мене були актуальними супутні почуття: ревнощі, зрада, можливість розлучення... Я все перекладав на образ Задорожного, відчував його характер до найдрібніших подробиць і добре розумів його стан... З драматургією Івана Франка в моєму житті багато пов’язано. Можливо, колись зберуся, сяду і напишу книжку...
— Якщо повіриш у те, що кожен твій крок на сцені — високе мистецтво, то це вже катастрофа! Тільки сумнів дає прогрес.Все наше життя — суцільна імпровізація, а отже, все наше життя — це джаз!
Мені завжди казали: не хвалися, що ти це зробив. Ти — просто провідник ідей, які дали тобі батьки і Господь Бог. Якщо у тебе є здібності, ти не маєш цього закопати. І ніколи не будь гордим...
ЛЕГЕНДАРНИЙ ТЕВ’Є-ТЕВЕЛЬ / ФОТО НАДАНО ТЕАТРОМ ім. І. ФРАНКА
Живучи у Львові, я любив із парасолькою вийти в дощ, підняти комір плаща та прогулюватися містом... Пам’ятаю старих львівських інтелігентів, які, вітаючи один одного, піднімали капелюхи: «Моє поваження! Як здоров’я? Вітаю вашу родину! Цілую ручки, пані! Прошу, перепрошую, евентуально, автентично...» Звісно, це все з минулих часів, сьогодні нове покоління львів’ян розмовляє інакше. Але в мені залишилося багато чого, закладеного матір’ю, батьком...
До речі, львівські риси я вніс в образ Зиґмунда Фройда у виставі «Істерія». Наприклад, парасолька, з якою я не розлучаюся під час усієї постановки. Це згадка про Львів, оскільки там часто падають дощі...
Нині є макет пам’ятника Богдану Сильвестровичу у капелюсі і з парасолькою (робота скульпторів Чепеликів), який колеги франківці мріють установити біля входу до театру, але поки на реалізацію проєкта бракує коштів...
«МОЇ РОЛІ — ЯК ДІТИ, НІ ВІД КОГО НЕ ВІДМОВЛЯЮСЯ»
Київська сторінка творчої долі Богдана Сильвестровича тісно пов’язана з колективом Театру імені І. Франка з 1978 року, коли зі Львова приїхав Сергій Данченко й очолив команду франківців, взявши до себе в трупу двох провідних акторів Театру ім. М. Заньковецької — Ступку і Розстального. Саме Данченку належить розробка моделі поняття «національний театр». Театр Високого Стилю, в якому відверта театральність, вишуканий смак виступають в єдиному синтезі зі справжньою народністю. А коли 2001 року Сергій Володимирович помер, його справу продовжив Богдан Сильвестрович, який очолив Театр ім. І. Франка і ніс прапор франківців до самої смерті. «Мені було легше бути міністром культури, ніж художнім керівником театру...» — зізнавався Б. Ступка.
— Я завжди важко працюю над ролями. Може, всього лише в одну або другу увійшов із першого прочитання чи репетиції. Перевтілюєшся лише тоді, коли знаходиш абсолютно іншу, відмінну від власної пластику героя. Дуже давно, працюючи над виставою «Украдене щастя», я помітив, як тренер київського «Динамо» Валерій Лобановський розхитується на лавці, хвилюючись під час матчу, і я запозичив ці рухи для мого героя Миколи Задорожного в його останній сцені з Михайлом Гурманом, — згадував Богдан Сильвестрович.
До речі, Ступка зі сміхом говорив, що він «вічний студент» бо у Київському театральному інституті вчився довго-довго: заважала велика занятість у театрі, а згодом й у кіно. Тільки у 1984 р. нарешті він отримав диплом, як... театрознавець (!). Захищав роботу під назвою «Мій Микола Задорожний» по знаковій виставі «Украдене щастя», яка вже стала сучасною класикою...
Ступка дебютував у кіно у фільмі Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою» (1971 р.) — роль Ореста Дзвонаря. На цю роль претендував Іван Миколайчук, але це була роль бійця УПА (тобто негативна за радянських часів), тодішні цензори не хотіли, щоб її грав Миколайчук, який з успіхом створив кінообраз Кобзаря. Затвердили Ступку, за яким після ролі Річарда III у Львівському театрі ім. М. Заньковецької закріпився негативний імідж. Але образ Ореста у трактуванні Ступки виявилося дуже вдалим, і ця роль стала першою окрасою в довжилезному списку кіноробіт митця.
Серед ролей Б.Ступки було багато історичних постатей: гетьмани Іван Брюховецький («Чорна рада»), Іван Мазепа («Молитва за гетьмана Мазепу»), Богдан Хмельницький («Вогнем і мечем»), а також Чингісхан («Таємниця Чингісхана»), Олександр Керенський («Червоні дзвони»), Борис Годунов («Кремлівські таємниці»), Остап Вишня («Із житія Остапа Вишні») та інші. Серед останніх його кіно робіт були: «Тарас Бульба», «Дім», «Одного разу в Ростові» та «Безодня»...
— Роби справу чесно, з душею — і твоє до тебе прийде. Це не означає, що завтра з’являться золоті гори. Треба бути терплячим, але істину золотих слів для нинішнього покоління закривають золоті гори... Мрією мого життя було, щоб українська культура стала відома в усьому світі. Мрії повинні збуватися, і я щасливий, що маю можливість сприяти цьому...» — казав актор.
— Працюючи над ролями в картинах «Чорна рада», «Вогнем і мечем» і «Молитва за гетьмана Мазепу», я сам вчився. Спочатку знав про гетьманів поверхово, потім став заглиблюватися, знайомився з архівними матеріалами і відкривав багато цікавого. Наприклад, Іван Мазепа побудував 12 церков в Україні, серед яких дзвіниця Святої Софії у Києві, дав гроші на вівтар Храму гроба Господнього в Єрусалимі. Ще зараз залишилися частини цього вівтаря. При ньому в Україні на високому рівні була освіта. У нього в боржниках була половина Європи. У нього просили гроші не тільки російський цар, а й шведський, і навіть польський королі. Коли пару років тому проводили виставку «Українське бароко» в Лаврі, то тоді демонстрували портрети Мазепи. І що цікаво — їх було більше десятка, і на кожному він різний. Минуло триста років, і нині важко сказати, яким він був дійсно. Скажу одне: для мене він, перш за все, патріот, який любив свою батьківщину. Це прекрасний воїн та полководець, громадський діяч. Постать дуже сильна, вольова. Грати Мазепу мені було важко, бо кожен із нас його уявляє по-своєму. Ми разом з Іллєнком не робили з нього «зацукрованого гетьмана» — такий солодкий, що хочеться його лизнути. Він — глава держави. Був і гуманістом, і жорстоким чоловіком — живою людиною з сильними і слабкими рисами».
Глядачі із захопленням сприймали ролі Ступки, зіграні ним у таких популярних виставах: «Украдене щастя», «Дядя Ваня», «Тев’є Тевель», «Король Лір», «Сни за Кобзарем»,»Кар’єра Артура Уї», «Енеїда», «Записки божевільного», «Цар Едіп», «Лев і левиця», «Легенда про Фауста» та ін. Актор зізнавався, що своїми успіхами завдячує «міцному тилу» — дружині Ларисі. Вона була чудовою балериною. Її запрошували працювати у Великий театр, а вона пожертвувала особистою кар’єрою, зробила затишним дім Ступок, виростила сина, займалася онуками...
— Мені не завжди аплодували. Були й розгромні рецензії. Але мої ролі — як діти, ні від кого не відмовляюся. Є три вистави, які вважаю найголовнішими в моєму житті. Це — «Украдене щастя» Івана Франка, «Дядя Ваня» Антона Чехова і «Тев’є-Тевель» Шолом-Алейхема. Мої персонажі — Микола Задорожний, Тев’є-Тевель, Іван Петрович Войницький постійно розмовляють з Богом. «Господи, пропало життя! Якби мені почати життя спочатку... Я міг би бути Шопенгауером, Достоєвським», — а він — ніхто, він — «дядя Ваня». На цю роль мене підштовхнула моя мама. Вона мала стати великою актрисою і не стала. Я виріс у театрі. У сім років батько привів мене до Львівської опери, де працював хористом. Кожної суботи і неділі я дивився вистави. Слуху не мав, але співав. Сусіди скаржилися, а батько мене захищав. Коли я надумав стати актором, то він досить критично до цього поставився і нічим не допомагав. Це правильно, бо в нашій професії потрібно мати сильний характер, щоб чогось добитися. Актор, з одного боку, м’яка губка, а з другого — вольова людина. Це дуже важка праця, насильство над собою: змінюєш ходу, звички, мелодику мови. Актор — важка професія, в ній не можна раз і назавжди схопити Бога за бороду. Треба постійно залишатися учнем і завжди бути готовим до змін...
Сам я нічого не ставлю, не хочу поповнювати когорту бездарних режисерів! Театр зображує, так би мовити, життя. Але там не по-справжньому вмирають, гинуть і так далі. Там грають в це все. Грають у життя. Театр — продовження життя. Ти підносишся трохи над реальністю, але це та ж реальність, тільки в художній формі. Театр — не втеча з життя, просто людина знайшла іншу його форму. Все пов’язане, воно ж не буває окремо: життя — це життя, театр — це театр..
Український глядач — найкращий глядач у світі, і його подяка та оплески є найкращою винагородою для акторів і меценатів. Ми — громадяни однієї країни, і обов’язок кожного зберегти її культурне багатство. Вважаю, що люди, які допомагають у цьому — патріоти України.
Так вийшло, що фактично майстер прощався зі своїми шанувальниками на бенефісі «Концерт №70 від Ступки», який на франківській сцені актор дав 7жовтня 2011 р. У тому вечорі Богдан Сильвестрович дебютував як «ударник», виконавши соло на барабані й тарілках, шуткував, декламував улюблений вірш «Крила», який написала Ліни Костенко: « Людина нібито не літає...//А крила має. А крила має!»...
До речі, 2008 року, на 67 день народження Ступки, працівники Андрушівської астрономічної обсерваторії назвали в його честь астероїд, який відкрили в ніч на 27 серпня. Офіційна назва астероїда — «269 252 Богданступка».
Протягом всього свого життя у актора був сильний зв’язок із матір’ю Марією Григорівною. Навіть народилися вони в один день — 27 серпня. До порад матері Богдан прислухався все життя. Коли Богдан Сильвестрович відчув, що життєві сили почали залишати його, сказав, що хоче померти в той день, коли не стало його мами — 23 липня. До цієї дати Ступка не дожив лише добу...
Сьогодні акторську династію Ступок продовжують син Остап та онук Дмитро в Театрі ім.І.Франка, внучка Устина — студентка факультету «Міжнародне культурознавство», перейшла на II курс, Богдану-молодшому 12 років — він школяр, а правнучці Богданці виповнилось два роки...
Нині пам’ять про актора живе у серцях людей, бо нам у спадок він лишив прекрасні театральні вистави і фільми. На Байковому кладовищі встановлений пам’ятник — це бронзовий дуб із перевернутим корінням і в цьому закладено багато смислів і сенсу, які підкреслюють існування митця на землі, його душі...
