Сучасним феміністкам є за що дякувати Аристофанові. Адже з одинадцяти комедій його спадку, що до нас дійшов, у двох п’єсах головними дійовими особами є жінки — неповноправні громадянки, позбавлені греками-чоловіками голосу при вирішенні важливих суспільних проблем. Водночас, сучасним феміністкам є за що ображатися на Аристофана: жінки в його комедіях — це не прекрасна стать, вони апріорі нерівні з чоловіками, бо навіжені, хтиві, віроломні, хитрі, безглуздо вперті і недалекоглядні. Згідно з цим Аристофановому діагнозу гендерного протистояння, людство живе вже понад дві тисячі років, але пристрасна взаємозалежність чоловіків від жінок, а жінок від чоловіків так і залишається потужним вічним двигуном, який не дає світові загинути.
Після Аристофана те ж саме в більш-менш гострій або ніжній формі говорили, писали, показували тисячі, що зовсім не посвідчило вичерпаності нав’язливої проблематики. Адже справа у варіаціях на задану тему, у можливих комбінаціях текстів і підтекстів, смислів та їхній відсутності. Тому з’єднуючи в одному спектаклі «Чого хочуть жінки?» фрагменти кількох п’єс Аристофана «Ахарняни», «Жінки в народних зборах», «Лісістрата», «Мир», режисер-постановник Андрій Білоус для втілення бородатих еротично-буфонадних анекдотів змінив точку відліку. Нею стали не стільки відносини «інь і янь», скільки політика, з її обов’язковими атрибутами війною і змаганням за владу.
Подібна на веселковий калейдоскоп вистава, в якій з півсотні любовних ситуацій розігруються усіма дозволеними сучасним театром способами, починається у похмурому сіро-коричневому просторі, що надто нагадує трюм склепаного із заліза підводного човна, який визирає над поверхнею води лише розташованими у глибині перископами-гарматами. Іде війна, Пелопоннеська чи ще якась, більш сучасніша, і цей стан усезагальної збентеженості змушує головну героїню Праксагору-Лісістрату (Анастасія Карпенко) до дій. Отож головним імпульсом для зчинення парламентського перевороту жінками під приводом Праксагори і внутрідержавного протистояння, спровокованого Лісістратою, стає неспокій за країну, прагнення рятувати її, а не роздратування на вайлуватих чоловіків-пияків, що байдикують у народних зборах, і навіть не бажання притримати біля себе благовірних.
Підтягнута і зібрана, схожа на ладного, одягнутого в уніформу, юнака, героїня Анастасії Карпенко із запалом розпочинає і веде до кінця виставу на ноті піднесеності й благородства. Разом із тим, створений сценографією світ суцільного бойовища (художник Олег Луньов), потроху прояснюється, і враз, від спалахів світла перетворюється на звичайну міську площу під пекучим сонцем. Тривога розсіюється і вимоги жінок конкретизуються та виглядають значно приземленіше. Знак питання у назві вистави, що спочатку, коли вони у чоловічому одязі з фальшивими бородами раненько прямували у народні збори, посвідчував здивування від жіночої свідомості та організованості, стає зайвим. Надто вже очевидним є те, чого дійсно хочуть жінки, як тільки-но вступає в дію новий закон про справедливе задоволення сексуальних потреб, прийнятий ними.
Епізод із домаганнями юнака трьома пристаркуватими матронами, що у Аристофана є логічним завершенням жіночих буйств з комедії «Жінки в народних зборах», у спектаклі Андрія Білоуса стає прелюдією до еротичних анекдотів наступної дії, змонтованої переважно з «Лісістрати». Дивовижно-розкішними варіаціями на одну тему, якою є хіть, неприборкана навіть віком, виглядають почергові ефектні виступи-зваблення Неоніли Білецької, Світлани Золотько, Тамари Кибальникової. Сміх від споглядання за їхніми нестримними фантазіями буквально виснажує глядача, який начисто забуває про благородні цілі рятування демократії афінськими жіночками.
І недаремно, бо друга дія виявляється ще химерно-відвертішою розробкою такого ж штибу інь-янівської тематики. Режисер мов розгортає керований жінками човен в інший бік. Повні недвозначних натяків, вульгаризмів-евфемізмів тексти Аристофана, що до цього промовлялися Праксагорою та її подружками з лукавим підморгуванням, тепер безсоромно, немов цнотливі зізнання безприданниці, щирість яких потребує активної жестикуляції, розігруються чоловіками. Відтак, поява, позбавлених жіночої ласки мужчин, які вештаються містом, незграбно тримаючи згортки, що дуже віддалено нагадують немовлят, є точною відповіддю на питання «Чого хочуть чоловіки ?»
Розмови про сексуальні бажання і страждання від вимушеного целібату, що доводять чоловіків-афінян мало не до божевілля, у спектаклі «Чого хочуть жінки?» переходять у план реальних дій. А свідченням досягнення жаданого жінками миру, оскільки чоловіки воліють відмовитися від ведення війни, ніж від жіночих пестощів, у виставі виявляється цілком сучасний дивертисмент-стриптиз. Принадність пестощів тут зовсім не ефемерна, бо за контрастом із сутінковим початком, коли жінки повсякчас загортались у чоловічий камуфляж, тепер вони постають як справжні опереткові диви, вбрані у фривольні сукенки з різнокольоровими боа.
Випробовування чоловічої витримки колективним звабленням, до якого вдається жіночий склад Київського театру драми і комедії, примушує глядачів зовсім забути про військово-політичне підґрунтя Аристофанових текстів. Жвава, манірна, відверто сексуальна гра, яка, здається, прийшла на цю сцену з іншого берега Дніпра, шокує нестримністю і повсякчас загрожує перейти межі пристойності. На щастя цього не стається, бо в усьому, що виробляють актриси є частка скепсису й не має остаточної самозакоханої певності.
Як тільки-но в буденності розчиняється курява сексуального азарту зникають і переможні бісики в очах актриси Світлани Штанько — найвідданішої з дружин у цьому спектаклі. Її героїні, на відміну від Праксагори та інших, дароване щире кохання, яке не підміняється викличним еротизмом. Вона добре знає, що завтра наступить завтра, яке без любові нічого не варте, а відсутність війни — це не можливість комфортного сексу, а спокій благословенного кохання. Між тим світові новини так і продовжують банально скиглити, прокручуючи стару платівку: війна — політика — секс-війна — політика — секс...
