Герой України, академік Академії мистецтв, завідувач кафедри композиції Національної музичної академії України збагатив нашу культуру справжніми шедеврами в багатьох музичних жанрах — оперному, балетному, симфонічному, хоровому, камерно-інструментальному. Євген Федорович — також автор музики до численних кінострічок. Уже в перших творах Станкович постає як композитор великого драматичного дарування. Його вишукана композиторська техніка, детальна поліфонічна фактура та споглядальний ліризм нагадують стиль бароко, а повнокровна постромантична оркестровка додає музиці теплоти й експресії. Творчість Є. Ф. Станковича надзвичайна в показі емоційної свободи, досконалої технічної майстерності та гнучкості форми.
«Це ювілей сумний, бо хочеться бути завжди молодим, а час іде... Подарунком стане для мене виконання «Коли цвіте папороть», — зізнався композитор на I Міжнародному інструментальному конкурсі ім. Є. Станковича (див. «День», №75-76). — Цю фольк-оперу я написав 30 років тому, і лише недавно вона вперше повністю пролунала!» 24 вересня цей твір повторно виконають у Національній філармонії музиканти Національного симфонічного оркестру під орудою В. Сіренка та хору Г. Верьовки (керівник Анатолій Авдієвський).
Напередодні ювілею маестро «День» звернувся до колег Станковича, відомих діячів вітчизняної культури, щоб вони розказали про Станковича-митця і Станковича-нашого сучасника.
«ЦЯ ОСОБИСТІСТЬ ФОРМУЄ СВІТОВИЙ ІМІДЖ УКРАЇНИ»
Володимир ЛУКАШЕВ, художній керівник Національної філармонії України:
— Погодьтеся: певну країну ми завжди пізнаємо через видатних діячів культури і мистецтва. Наприклад, Італію ми знаємо передусім через Рафаеля, Ботічеллі, Мікеланджело, Верді, Россіні. Зрештою, насамперед культура і мистецтво визначають місце держави в цивілізаційному всесвіті. Гадаю, що ім’я Євгена Федоровича Станковича належить до плеяди тих особистостей, які формують світовий імідж України. Це унікальна, надзвичайно щедро обдарована особистість, яка встигла вже стільки зробити для нашої культури! Чимало його геніальних творів дістали постійну «прописку» і на сцені Національної філармонії. Зокрема, кілька років тому в нас відбулася фантастично яскрава, напрочуд видовищна постановка його знаменитої фольк-опери «Коли цвіте папороть» — твір абсолютно рідкісний за жанром, побудований виключно на українському музичному фольклорі, написаний спеціально для академічного народного хору імені Г. Верьовки і співачки Ніни Матвієнко. І от 24 вересня в нас вкотре відбудеться демонстрація цього дивовижного красою музики твору. Є. Станкович завжди здатний дивувати навіть маститих музикантів своїм унікальним оркестровим мисленням. У кожному його новому творі оркестр, так би мовити, зсередини наповнюється якимись абсолютно неповторними вібраціями, завжди виграє несподіваними тембровими барвами, ніби живлячись природнім шляхом животворною силою від благодатної землі, ім’я якої — Україна.
Позаторік у програму нашого сезону ми внесли концерт під інтригуючою назвою «Три «С» — із творів нашої знаменитої композиторської тріади — Станкович, Скорик, Сильвестров. Є цікава закономірність: спочатку талановита людина здобуває підтримку держави, але згодом, у процесі творчого зростання митця, уже сама держава завдяки таким талановитим особистостям набуває високого міжнародного статусу. Власне, спираючись на такі авторитетні імена, як Євген Станкович, Україна утверджується у світі як культурна, духовно високорозвинена країна. Я щасливий, що є сучасником Євгена Федоровича, що можу сприяти виконанню його музичних композицій у Національній філармонії.
Спілкування з цією унікальною людиною — завжди лише задоволення. Це істинний Митець, який не занурюється в якісь політичні катаклізми, суто побутові негаразди, не переймається дріб’язковістю сьогоденної метушні. Він зосереджений на головній темі свого життя — на створенні Музики. Честь і хвала йому в цьому! І я гордий із того, що живу в епоху Станковича».
«ТАКУ МУЗИКУ МОЖЕ НАПИСАТИ ЛИШЕ ГЕНІАЛЬНА ОСОБИСТІСТЬ»
Володимир РОЖОК, ректор Національної музичної академії України ім. П. Чайковського:
— Нагадаю, ще 1985-го Третя симфонія Станковича, за рейтингом ЮНЕСКО, увійшла до десятки найвизначніших музичних творів світу! Творчість митця так пройнята нашим національним духом, так відповідає національному менталітету, що її надзвичайно легко вирізнити з-поміж тисячі творів інших композиторів. Євген Станкович — яскраво самобутній митець. Я пишаюся тим, що свого часу разом із видатним диригентом Стефаном Турчаком ми спромоглися залучити молодого талановитого композитора до роботи в Київському оперному театрі. Це був 1982 рік. Тоді я працював на посаді заступника директора з творчих питань опери. Готувалися до святкування 1500-ліття Києва. Хотілося в театрі підготувати до цієї визначної дати щось масштабне й видовищне, твір, який показав би славетні сторінки нашої землі, епохальні історичні події, які на ній відбувалися. Задля цього необхідно було залучити такого майстра, який був би спроможним цей задум достойно втілити в життя. І на художній раді театру одностайно вирішили: це під силу Євгенові Станковичу. Спочатку композитор категорично відмовлявся, і на це були певні причини: його знамениту фольк-оперу «Коли цвіте папороть» зняли з прем’єри, автора абсолютно безпідставно звинуватили в націоналізмі, і ця рана в нього ще нуртувала. Але все ж нам удалося вмовити Євгена Федоровича написати балет «Ольга». Автором лібрето став визначний майстер кіно Юрій Іллєнко, художником-постановником — Федір Нірод, балетмейстером-постановником — Анатолій Шекера, а диригував Стефан Турчак. Це був блискучий, зірковий склад виконавців: Раїса Хілько, Світлана Приходько, Ганна Кушнірова, Микола Прядченко, Валерій Ковтун і весь — 200 осіб (!) — балет. Усі з нетерпінням чекали прем’єри й водночас боялися. Бо спектакль присвячено княгині Ользі, яка з Візантії принесла в Русь християнство, яка опікувалася розбудовою своєї держави (у постановці її ефектно піднімали над собою чотири дужі молодці). А при владі тоді був міськком партії, до якого мене періодично викликали й погрожували відібрати партквиток. (Турчак і Шекера також були партійними.) Та ми відповідали: «Вибачте, це ж мистецтво!» І коли відбулося урядове засідання і члени політбюро побачили й почули цей шедевр Станковича, то насамперед сумнозвісний академік Александров — президент Академії наук СРСР — пафосно заявив: «Це унікальний, потрясаючий твір». Тож подальша, щаслива, доля цього геніального твору Станковича була вирішена.
Згодом, 1986 року, кияни побачили й почули другий масштабний балет Станковича «Прометей», поставлений на сцені Палацу «Україна». В цій музиці та спектаклі Євген Федорович розкрився як митець, що мислить великими світовими категоріями, здатний їх художньо опрацювати й яскраво втілити у музичному творі. Вслухайтесь у Прелюдію з балету «Прометей» або в симфонію на слова Павла Тичини «Я стверджуюся»! Таку музику може написати лише геніальна особистість.
Як композитор Є. Станкович невгамовний у своєму пошуку. Та це митець, який може творити лише на своїй землі! Пригадую, як він повернувся з Канади, де фінансові умови для маестро були набагато вигіднішими і життя незрівнянно комфортнішим. Втім, повертатися за кордон Євген Федорович категорично відмовився і сказав: «Я там не можу творити. Те, що там мене оточує, не дає мені ніяких творчих імпульсів. Ось я поїду до свого рідного карпатського краю, подивлюся на ці дивовижні гори, на сонце, що виходить із-за гір, і мене просто переповнюють такі почуття й емоції, що я ледве встигаю записувати... А в Канаді того нема!» Є. Станкович — істинно український композитор, справжній патріот України, і ми всі, його колеги, пишаємося, що він у нас є!
«СЕКРЕТ ЙОГО ВДАЧІ — В ГЛИБИННІЙ ВКОРІНЕНОСТІ У РІДНИЙ КРАЙ»
Маріанна КОПИЦЯ-КАРАБИЦЬ, мистецтвознавець, професор НМАУ:
— Мені, як і Івану Карабицю, пощастило, що наше життя тісно переплелося з життям Євгена Станковича. Пригадую, як ще студентом від заходив до 33-го класу свого педагога й наставника Бориса Миколайовича Лятошинського. В пам’яті спливають яскраві сторінки професійного зростання молодих композиторів. Згадую, як Петро Сук (батько видатного піаніста Миколи Сука, тодішній директор столичного Будинку композиторів) усіляко намагався сприяти престижу української музики і влаштовував авторські концерти молодих авторів. Один із них збігся за часом із моїм першим виступом у пресі. Тоді було прийнято публікувати відгуки й рецензії на музично-філармонійні події столиці. І мені — молодому музикознавцеві — доручили написати про прем’єру Третьої симфонії Станковича «Я стверджуюся». Мені пощастило побувати на репетиції оркестру, яким керував наш славетний диригент Стефан Турчак. Ніколи не забуду фразу, патетично виголошену ним одразу після вступу — низького «басового» звучання струнних: «Ні! Що ви тут мені награли? Дайте мені такий акорд, щоби земна куля здригнулася!» Так диригент відчув потужний енергетичний імпульс вже у вступі музики Станковича. Власне, ця симфонія розкрила мені всю силу й глибину таланту цього композитора. Відразу стало очевидно — на наших очах зростає велика мистецька особистість, свідомий і достойний послідовник свого вчителя.
Євген Федорович пройшов кілька етапів становлення свого авторського композиторського стилю і зрештою заявив себе як композитор драматично-конфліктного симфонізму. Згодом з’являється в його музиці медитативність, поступово поглиблюється філософська лінія. Творча доля сприяла успішному розвиткові Станковича як композитора: музика його завжди охоче виконувалася й отримувала схвальні відгуки й у критиків, і в публіки. Так само, до речі, як і його громадська діяльність на посаді Голови Спілки композиторів або голови журі цьогорічного Конкурсу імені Станковича. Водночас я знаю Євгена Федоровича як дуже чуйну, толерантну людину. Він ніколи не страждав на «зіркову» хворобу, завжди, навіть займаючи високі посади, залишався доброзичливою, м’якою людиною. Мені здається, секрет такої вдачі Євгена Федоровича — в його глибинній вкоріненості у рідний край, звідки він родом. Станкович народився у Сваляві (Закарпаття). Люди цього красивого краю, де дуже часто мінялася влада, де переплелися різні етнічні культури, незважаючи на складну історію, виховали в собі унікальну толерантність у ставленні один до одного. Доброта — основа їхнього життя. Ця якість притаманна і Євгенові Станковичу. Це людина з тонко розвиненим почуттям гумору, надзвичайно привітна, з відкритою душею, готова у будь-який складний момент життя прийти на допомогу. Пригадую, коли тяжко захворів Іван Карабиць, то перший дзвінок був саме від Жені й Тамари Станковичів, які щойно повернулися з Канади і готові були дістати необхідні дефіцитні тоді у нас ліки. Євген Станкович — це Людина і Митець із великої літери!
«НА ЗАХОДІ ДЕХТО ВВАЖАЄ, ЩО ЙОГО МУЗИКА — «ЗАНАДТО УКРАЇНСЬКА». У НАШІЙ КРАЇНІ ЧАСТО ГОВОРЯТЬ: «ОХ, ЯКИЙ ВІН «УКРАЇНСЬКИЙ»
Ігор ЩЕРБАКОВ, композитор, голова Національної спілки композиторів України:
— Євген Станкович — квіт і краса нашої нації та світового музичного мистецтва. Це видатна особистість, в якій дивовижним чином поєдналися великий митець, даоський філософ, побожний релігійний діяч та український національний герой. Не лише Герой України, а, підкреслюю — насамперед — український національний герой! І в цьому його велике щастя і в певному сенсі великий трагізм. Музика Євгена Станковича — це велике діяння серця, інтелекту і національної самосвідомості. Та як це не дивно, саме останнє заважає йому увійти до сонму великих свого часу. «Там» — на Заході — дехто вважає, що його музика — «занадто українська». В нашій країні — при очевидному великому визнанні й популярності цього музичного мудреця — більшість здатна побачити лише верхівку цього величезного айсберга, ім’я якому — Євген Станкович. І часто говорять: «Ох, який він «український»! Великим є Станкович у всіх своїх проявах — у кожному звукові, кожному слові, кожному діянні. І ми просимо Господа, щоб ще багато літ нас супроводжували музика одного з його найвидатніших синів — Євгена Станковича.
«ГІДНИЙ СПАДКОЄМЕЦЬ ШКОЛИ БОРИСА ЛЯТОШИНСЬКОГО»
Марина ЧЕРКАШИНА-ГУБАРЕНКО, музикознавець, професор НМАУ:
— Надзвичайно високо цінував музику Євгена Станковича Віталій Губаренко. Він вважав його достойним спадкоємцем і продовжувачем школи класика українського симфонізму Бориса Миколайовича Лятошинського. Губаренко уважно спостерігав за творчим зростанням молодого Станковича, раз у раз пересвідчуючись, що рідкісний дар симфонічного мислення рельєфно увиразнився вже у ранніх творах композитора. Можна сказати, що Губаренко певною мірою вважав Станковича послідовником лінії створення «симфонічного балету», заявленої самим Віталієм Сергійовичем у його балеті «Камінний господар». Тому творчість Євгена Станковича, особливо балетна й симфонічна, імпонувала йому надзвичайно.
«ПОСТІЙНА НАПРУГА ПРАЦІ НЕ ЗРОБИЛА З КОМПОЗИТОРА ВІДЛЮДНИКА»
Леонід ГРАБОВСЬКИЙ, композитор, почесний академік Академії мистецтв України (США):
— Історії світової музичної культури відомі імена композиторів, «переповнених» творчою наснагою, які залишили по собі колосальну музичну спадщину — Й. С. Бах (понад 1000 творів), Ф. Шуберт (понад 900), К.Х. Штокгаузен, Д. Мійо (близько 500), кримчанин Алемдар Караманов... Тут чимало залежить від вродженого рівня енергетики митця. Гадаю, Євген Станкович саме з такої породи. Невситима жага компонування, чому сприяє його природна міцна фізична будова і чудова генетика — найголовніша риса його особистої вдачі. На щастя Станковичу притаманна також багата стихійна музична уява. Тоді як чимало композиторів витрачають роки на остаточне формування власного стилю, у нього це сталося досить швидко й ніби саме по собі. Після юнацької та багатообіцяючої Віолончельної сонати, написаної ще в студентську пору, він дуже скоро зкомпонував такі яскраві й емоційно щедрі твори як Sinfonia Larga, Sinfonia Lirica, Струнний квартет №1 і класично довершений Триптих для скрипки та фортепіано «На верховині», що негайно був включений Олегом Крисою до свого репертуару. Відтоді продуктивність у Євгена ніколи не зменшувалася — симфонія за симфонією, концерт за концертом, балети, музика до численних кінострічок. Мало хто з-поміж українських композиторів може похвалитися таким безперервним потоком масштабних творів — десятки фундаментальних партитур великого формату, які завжди миттєво знаходили виконавців і отримували заслужене визнання слухачів. Втім постійна напруга праці не зробила з композитора відлюдника. Він залишається доброзичливою, товариською людною, зажди привітним, готовим до гумору й жарту, проте ніби не схильний до тривалих і глибинних дискусій: митець перебуває в постійній готовності при першій нагоді повернутися до своєї свідомо ним обраної «каторги», до улюбленої «галери» — до письмового столу. Тож, вітаю тебе наш «каторжанине», з твоїм поважним ювілеєм! Здоров’я та довголіття!»
«День» приєднується до всіх теплих слів і щирих побажань, висловлених на адресу славетного ювіляра: здоров’я вам, Євгене Федоровичу! Творчої наснаги і втілення всіх мистецьких проектів і задумів!
