Постановки цього режисера завжди з нетерпінням та цікавістю чекають глядачі й критики. Вміє Петро Ластівка так добре поставити відому класику, що глядачам здається: вистава не про сиву давнину, а про наше сьогодення. Небагато сучасних режисерів нині беруться за монументальний історичний матеріал, в який потребує свого, не трафаретного «прочитання» на сцені, а Петро Петрович вміє знаходити такі «повороти» у п’єсах, що його вистави хочеться дивитися по кілька разів, немов смакуючи дійство. Кілька років тому Ластівка пішов з театру «на вільні хліба», потім взагалі розчарувався у професії. Та театр — це кохання на все життя і Ластівка повернувся. Зараз він запрошений як режисер для співпраці з Волинським обласним музично-драматичним театром. Великий резонанс публіки викликала остання робота П. Ластівки — «Тригрошова опера» Б. Брехта музика К. Вейна. Наша розмова про режисерський шлях майстра, його вчителів, роздуми про професію та його бачення майбутнього театру.
«ТЕОРЕТИЧНЕ ПІДГРУНТЯ»
— Петре, скільки років ви працюєте у професійному театрі?
— Після закінчення Київського театрального інституту ім. І. Карпенка-Карого в 1979 році я почав працювати в Чернігівському театрі режисером-постановником. У 1988-му був призначений головним режисером Тернопільського драматичного театру ім. Т. Шевченка, а у 1992 му пішов «на вільні хліби».Ставив вистави у різних театрах. Зараз працюю у Волинському театрі. Загалом поставив 60 вистав. Остання моя робота — «Тригрошева опера» Б. Брехта.
— Кого у професії ви вважаєте своїми вчителями?
— В інституті — Володимира Неллі-Влада: він дав теоретичне підґрунтя професії. Пощастило мені й на художнього керівника курсу. Михайло Михайлович Рудін (Шерман) — людина надзвичайно інтелігентна, з прекрасною МХАТівською школою. Саме ці два педагоги давали можливість постійно практикуватись у Москві (у Ефроса, Любімова, Гончарова, Єфремова), в Ленінграді (у Товстоногова), розуміючи, що режисура — річ практична. Щоб створити щось своє, треба багато бачити, знати. Пізніше я стажувався у творчій лабораторії художника Михайла Фенкеля при Національній спілці театральних діячів у Києві. Тоді ми мали змогу дивитися вистави театрів Єревана, Тбілісі, Риги, Вільнюса, Каунаса, Панєвєжиса. У цій лабораторії режисери разом із сценографами не лише вчились, а й дискутували... Режиссура — світоглядна професія. Режисер повинен багато бачити, знати, і на основі побаченого знаходити свою систему, свій підхід до творчості, власну філософію у ній.
«ПРО ІЛЮЗІЇ»
— Був час, коли ви зовсім пішли із театру, з професії, а тепер повернулися. Ваше повернення пов’язане з тим, що ви маєте власне бачення, концепцію театру, яку маєте змогу зреалізувати у Волинському театрі?
— Ще коли я закінчив інститут, у мене була мрія про створення свого театру, але в тих умовах реалізувати її я не міг. Та й зараз, думаю, це неможливо. Тому я залишив свої ілюзії, відсторонився і прийшов до іншої позиції. Я не хочу створювати cвій театр, не хочу керувати ним. Головне — це ставити добротні вистави. Якщо зробити 2—3 хороші постановки, то вони самі починають «керувати» театром...
— У вашій виставі «Северин Наливайко» за С. Черкасенком, П. Кулішем, Г. Кониським — ви є автором інсценізації, музичного оформлення і режисером-постановником. Ця всеїдність — це — від доброго життя, чи навпаки?
— Спиридон Черкасенко писав п’єсу на основі твору Пантелеймона Куліша, який зараз важко сприймати. Там монологи написані на двох сторінках. Тому доводилося вибудовувати, перебудовувати, перекомпоновувати увесь матеріал: і я відверто написав на афіші — «за мотивами». Багато часу треба було присвятити вивченню історії, хоча я не про історію ставив спектакль. Перечитав море книжок, історичної літератури, відкопав і позалазив, куди міг, за джерелами. І от коли я відчув навіть не стилістику, а в голові зародилося щось таке обірване, розшматоване... я зрозумів, як треба вибудувати цей матеріал. Історія краю, релігії, коренів — для мене інтелектуальна віддушина.
— Але історична література важка для сценічної реалізації...
— Так. Тут необхідно було з літератури зробити драматургію: фабулу, подійність.
— Як режисер ви не вперше звертаєтеся до історичних постатей героїчного минулого України: гетьман Дорошенко, зараз — Северин Наливайко. Очевидно, мотивація вашого вибору обумовлена не лише особистим зацікавленням історії? Є ситуація всередині театру, відсутність чи наявність актора-виконавця на певну роль, зрештою, можливості реалізації концепції вистави.
— Спочатку виникає бажання ставити той матеріал, який є сучасним (навіть з далекої історії). Мистецтво — це приклад для сучасності. Коли є п’єса, починаєш вибирати виконавців, бачиш: тут такого актора немає, значить, я не буду це ставити. Але якщо режисер вхопився за ідею, як собака за кістку, то мусить викручуватися, відшуковувати такого виконавця, який загалом здатний втілити ідею. Якщо є образ, є ідея, буде матеріалізація в макеті, а значить рішення — про що ставити.
«ПРО СВІТЛЕ І ПРЕКРАСНЕ»
— Ваші вистави дають відповіді на запитання, які ставите перед собою і глядачем?
— Не в цьому полягає завдання митця. Митець має ставити запитання, а вирішувати наші проблеми має Кабінет Міністрів, а наша громадянська позиція полягає в тому, щоб голосувати чи ні за наших «обранців». Режисер, спираючись на досвід людства, власний досвід, знання з етики, естетики, має пропагувати все світле і прекрасне (як вчать класики), а не вульгарщину чи несмак. Навіть на прикладі історичної драми сьогодні режисер може сказати багато актуального про день сьогоднішній. Пригадую, як у 1989 році в Тернополі поставив «Народний Малахій» Миколи Куліша. Це після Курбасової постанови була перша вистава в незалежній Україні. Тоді з художником Лукашенком ми вирішили сценічний простір у вигляді кубика-рубика. У сцені втечі персонажів з божевільні глядачами це прочитувалось як втеча ...з мавзолею... Мене почали тоді викликати в обком партії, суворо «запитувати»: «Як це мавзолей — божевільня?»
— То ви, можна сказати, наврочили?
— Я теж думаю, що мета мистецтва — натякати. Не прямолінійно стверджувати, а підштовхувати людину до власного кроку, спонукати до дії. Театр і мистецтво — формування моралі майбутнього.
«РЕЖИСЕР — ПРОФЕСІЯ ФІЛОСОФСЬКА»
— З-поміж відомих нам визначень режисера (у Миколи Вороного, наприклад), як педагога, адміністратора, ремісника, філософа, художника — яка вам як режисерові є найприйнятнішою?
— В режисурі всі ці компоненти мають бути невіддільними. Режисер — професія філософська, з певними вміннями адміністратора, художника, музиканта. Для того, щоб щось запропонувати акторові, режисер має хоча б знати, як це робити самому. Тому інструментом режисера є його мозок, душа, серце. які начинені багатьма професіями. Але основу режисури все-таки складає образне мислення, вміння побутову ситуацію перетворити на якийсь певний художній образ. Тому завдання режисера: створити з життєвої ситуації такий образ (сюди в комплексі входять і ролі акторів), який би асоціювався у глядача з тими життєвими подіями, які відбувалися вже, або можуть відбутися в майбутньому. Тобто, розмовляти з глядачем не словом, текстом п’єси, а візуальними компонентами (музика, світло, декорація). Це найголовніше у професії режисера.
— Режисура ніколи не була масовою, радше — унікальною професією. Але в українських реаліях маємо критичну ситуацію: професіонали середнього, вашого покоління, розчинились, позникали (чи вийшли) з професії? Що треба робити, щоб повернути їх? Чому ви повернулись у репертуарний театр?
— Я повернувся до театру тому, що конкретно у Луцьку директор Волинського театру Богдан Береза створив сприятливі умови роботи. Мені видається, що в особі цього керівника ми маємо випадок менеджерського театрального директора з відповідною освітою, досвідом, сучасним мисленням і розумінням завдань сьогоднішнього театру. А форми театру можуть бути різні: стаціонарний, пересувний, державний, комерційний, національний, академічний...І поки вони не почнуть діяти в Україні, ми не зможемо їх пересіювати, а отже, і не буде росту молодим. Театри мають бути різні. Держава має їх підтримувати. Але не халтуру! Так, як зараз це роблять московські гастролери (варяги, без костюмів, декорацій). Я — за державні театри, які фінансуються з бюджету Міністерства культури та туризму, бюджету області, міста, за високоменеджерські гурти. А взагалі я певен: режисер має бути вільним від театру! Повинна, як у світі, існувати режисерська асоціація, яка регламентує їхню роботу.
— Тобто, це якісно новий підхід організації праці?
— Звичайно, режисер не має бути приліпленим до театру, не повинен сумувати на репетиціях ні він, ні актори, які звикли за довгі роки роботи спільної співпраці одне до одного. Та й отримувати 470 гривень — це соромно, бо за такі гроші не лише книжку не купиш, а й життєво найнеобхіднішого. У США режисер за гонорар від однієї постановки може жити п’ять років. У нашій професії багато залежить від самої людини. Коли я пішов із Тернопільського театру (був головним режисером. — С.М. ) на «вільні хліба», я не гепнув дверима, а чекав свого моменту. Хто чекає, дочекається! Зараз мені 50, у такому віці ти щось знаєш, вмієш, можеш!
— Ви говорили, що одна — дві хороші вистави можуть «керувати» або завдавати мистецького рівня усьому театру. Але для того, щоб їх поставити, режисеру треба пройти довгий шлях. Чи маєте якісь секрети вирішення театральних проблем, скажімо, у Волинському театрі, де зараз працюєте?
— Мені це легко зробити, бо я людина зі сторони, а не зсередини. Кадрову проблему виховання молоді тут вирішено відкриттям в Училищі культури спеціалізації «Актор драматичного театру», де викладають практики сцени. Але студенти, які вчаться, більше дізнаються із практичної роботи на нашій сцені. За лаштунками вони «варяться» в театральному соусі, дістають уроки моралі, неписаних його законів. Це велика відповідальність для режисера, який бере в роботу студента, тут він мусить бути педагогом, бо треба працювати вдвічі більше. Навіть після прем’єри. Стосовно плюсів середньої спеціальної освіти — брак знань із загальноосвітніх дисциплін, які дають вищі навчальні заклади. Ми читали дуже багато. Не той професіонал, котрий усе знає, а той, який знає, де про це можна прочитати. Згадаймо: наші корифеї не мали театральних освіт. Вони виростали в театрі, «варилися» в ньому. Може, так народжуються генії?
ДОВІДКА «Дня»
Петро Петрович Ластівка (1957 р.) народився в Ужгороді в акторській родині. У 1979 р. закінчив відділення режисури (курс М. Рудіна та В. Неллі-Влада) Київського театрального інституту ім. І. Карпенка-Карого. Працював режисером у Чернігівському музично-драматичному театрі ім. Т. Шевченка (1979—1988), головним режисером Тернопільського музично-драматичного театру ім. Т. Шевченка (1988—1992). Здійснив понад 60 постановок на сценах театрів України та за кордоном. Зараз співпрацює із Волинським обласним музично-драматичним театром ім. Т. Шевченка.
