Василь Слапчук, про життя та творчий шлях якого «День» свого часу розповів одним із перших, — поет, прозаїк, живе в Луцьку. Автор більше десяти книжок. У цьому році номінується на здобуття Національної премії ім. Т. Шевченка. Його життєвий шлях — досить складний і побутово визначається навіть як героїчний: випробування Афганістаном, поранення, не-втрата себе й навіть охоплення якихось таємних сенсів життя... Що допомогло, якась особлива життєва філософія?
— У мене немає девізів. Звісно ж, я визначаю для себе якісь правила, але вони — для внутрішнього користування, вони не є наочними і я їх не афішую. Попри те мені подобаються такі формулки — згустки мудрості, їх можна писати над дверима та на прапорі, можна прикрасити корону чи персня, підперти власний імідж, чи навіть керуватися, але девіз — то лише своєрідний компас (засіб для орієнтації).
Якщо ж уявити себе серед океану з компасом і без корабля... обираючи девіз, людина заганяє себе в клітку дефініції. Я ж не шукаю для себе визначення. Дати визначення — це звузити, а я прагну розширювати себе.
Війна — це те, що не забувається. Для багатьох вона стала головною подією життя. Це настільки гостра приправа, після якої геть усе видається прісним і невиразним. В Афганістані до мене багато прилипло. (Я зо два тижні пролежав у ташкентському шпиталі, брудний та смердючий, і тільки мама, яку викликали у зв’язку з моїм тяжким станом, змила з мене весь той пісок, ту грязюку, що начіплялася до тіла в горах). Навряд чи я коли-небудь зумію до чистої душі відмитися від тієї війни. Війна тримається за мене, і нема на те ради. Тому важливо, щоб я не тримався за неї. Не варто носитися з війною, культивуючи її (власну участь у ній) та коригуючи міфами. Руки повинні бути вільними. Щоб будувати себе. Якщо вдалося повернутися з війни живим, то треба повернутися повністю. Так, я був на війні. Це не додає мені честі. Але й не покриває ганьбою. Винуватий я лише перед тим, хто в мене стріляв. За це мене ще спитає Бог.
— Подеколи в контексті переборювання життєвих болів зважуються згадати про роль кохання, жінки... Що для вас означають ці слова?
— Роль кохання в будь-чиєму житті — визначальна. За умови, що людина не імітує почуття, а здатна його переживати. Кохання — це те, що будує людину, але воно буває нищівним і руйнівним. Це, так би мовити, узагальнення. Якщо ж говорити конкретніше, то я не знаю, яким би був сьогодні, коли б не зустрів жінку, до якої мені треба було рости, і заради якої я вирішив змінити себе. Добре, що це трапилося тоді, коли мені було трохи більше двадцяти. Нічого важливішого й головнішого, ніж кохана жінка, для мене не було. Я свідомо обрав роль гоголівського Андрія: жінка стала моєю Батьківщиною. Я не шкодую за цим. Як не шкодую, що пізніше довелося мити посуд в еміграції. Людина подібна на клепсидру: аби не припинявся відлік часу, потрібно міняти положення, жінка ж, як жодні стихії чи обставини, вміє перевернути чоловіка з ніг на голову. Ще й так, що це йому тільки на користь.
— Третій фактор — творчість як сублімація тих-таки болів...
— Для мене ж мистецтво (література) свого часу стало рятівним. Кажу без перебільшення. Та, коли розібратися, може виявитися, що я знайшов для себе ефективну підміну алкоголю. Однак мистецтво — не панацея, воно може бути й рятівним, і вбивчим. Підозрюю, що мистецтво замішане не так на джерельній воді просвітління чи молоці пізнання та осмислення, як, значною мірою, на крові зіткнень уявного з реальним і травм, які ми отримуємо після наших дитячих відкриттів у дорослому віці. Як би не прагнуло мистецтво гармонії, наразі воно будується на драматизмі та людських протиріччях.
— ...прямий шлях у містику...
— У житті мене цікавить лише реальність, на прояви містики, якщо такі трапляються, я не звертаю уваги. Точніше, я їх констатую, але не бачу сенсу в цю містику заглиблюватися. Вона мене не збуджує, не інтригує, не спокушає. Хоча, не заперечую, це може бути цікаво. Але я знаю людей, для яких захоплення містикою переросло в психічну проблему. Наразі я зайнятий вивченням реальності. А реальність така, що спонукає до використання елементів містики в художніх творах. Для мене це не самоціль, лише хід, засіб, символ etc.
— Із чого почалася ваша проза?
— Перша моя повість була видрукувана 1992 року. Були ще дві прозові книжечки для дітей. Але після мене надовго поглинула поезія, й ні на що інше у мене не вистачало сил. Лише зрідка «висиджував» біля комп’ютера невеликі шматки прози, я навіть придумав для них жанрове визначення — вівіві (відступ від віршів). Не знаю, чи я вже все сказав у поезії, але, без сумніву, я сказав все, що хотів. Поезія мене втомила, як може втомити лише жінка, до якої звик. Є ще якісь, як тепер модно казати, поетичні проекти, але всі вони пов’язані з давніми ідеями. Дасть Бог, я їх реалізую, але вже, відволікаючись від прози. Мотивацій, які спонукають поміняти поезію на прозу чимало, у тому числі й вік автора.
Спокушають широкі, майже необмежені можливості прози. Спроби ідентифікації світу, сканування якихось окремих його ділянок. Світ — це вороже середовище, у якому людина повинна реалізовувати себе. Я не шукаю порозуміння зі світом, оскільки це означало б — погодитися з ним. Людина мала б прагнути перемогти світ, як це зробив Ісус Христос, чи принаймні не дати себе впіймати, як це вдалося Сковороді. У кожного з героїв «Сліпого дощу» свої стосунки зі світом: герой першої частини переходить на бік світу, героїня другої — бореться зі світом, герой третьої — утікає від світу. Кожен із них силкується порозумітися, в першу чергу, з самим собою.
— У інтерв’ю, ваших художніх текстах часто з’являється і навіть стає визначальною тема національного. У останньому романі «Сліпий дощ» — наскрізний гуманістичний мотив. То як національне співвідноситься з загальнолюдським?
— Якщо вже вибудовувати таке співвідношення, то, на мою думку, воно повинне бути на користь загальнолюдського, бодай тому, що людину можна трактувати як сукупність психічних процесів, а вони протікають однаково і в українця, й у француза, й у китайця... Національними можуть бути лише особливості, спричинені національними клопотами та інтересами. Проблема українців у тому, що вони (себто ми) вгрузли в ці клопоти. Таке враження, що нація обкурилася й спить, бо те, що відбувається у нас, тим же шведам навіть у дурному сні не приверзеться. Ну ось, національне в мені взяло гору, і справ мені нема до загальнолюдського. А щодо героїзму, то він завжди індивідуальний.
— Чи не хочете випередити критиків і «покаятись» у «впливах» на власну творчість?
— У кожній національній літературі (не кажучи вже про світову) можемо знайти кілька «літературних стовпів» — опертя для власної творчості, незалежно від того, загальновизнані вони чи це наші особисті авторитети. Але річ у тім, що моє небо тримається не на стовпах, а на дощових струменях. Точок дотику багато, кожен дотик, як укол, але всі разом вони служать мені добрим опертям і, водночас, — подразником. Щось на зразок аплікатора.
У мене ніколи не було літературних кумирів. Я збудований так, що, захоплюючись, не потрапляю під вплив. Хоча люди мислять так вузько й однаково, а тем у літературі так мало, що в творчості будь-якого письменника легко видивитися цілу ґалерею відображень його попередників та сучасників. Тому ще раз кажу: я не знаю.
