Хармськівську «Стару» написану 1939 року, тобто за три роки до смерті автора. Це фантасмагорія про напівголодного письменника, в оселі якого з’являється незнайома стара, яка несподівано помирає, а інтрига в тому, щоб благополучно позбутися трупа. Події відбуваються на грані сну і дійсності, головний герой постійно приймає одне за інше.
Абсурдистська естетика твору дає постановникам свободу для інтерпретацій. В українських театрах останніми роками поставлено щонайменше чотири вистави за мотивами «Старої», які відрізняються між собою як за концепцією, кількістю задіяних акторів, так і за жанровими рішеннями.
Молодий режисер Діана Айше представила музичний перформанс, у якому поєднано елементи драматичного театру та опери. Учасники Luna Ensemble сидять у глибині сцени, але їхня функція не зводиться лише до музичного супроводу дійства. Вони час від часу кидають репліки, глузують із головного героя, сміються, виходять на передній план до публіки тощо. А дехто, як клавесиністка Юлія Ваш, взагалі грає повноцінну, хоча й епізодичну роль Дамочки. І гарно грає!
Музику до вистави написав київський композитор Максим Коломієць, точніше, він написав лише похоронно-весільний марш, а все решта — це його обробки творів класиків: аранжування танцю Sorocaba Даріуса Мійо, парафраз на тему арії Іоганна Себастьяна Баха, змінений до невпізнанності фрагмент однієї із сюїт Іоганна Якоба Фробергера, що не випадково тут звучить у вкрай уповільненому темпі, створюючи ефект певної загальмованості всього дійства.
Головного героя — Автора грає Олексій Доричевський. Він розповідає про свої пригоди й видіння, бажання та острахи; голос його несміливий, ніби він весь час сумнівається й чогось боїться. Стару та інших персонажів грає теж О. Доричевський. Йому вдається створити поліфонію типажів і характерів, змусивши глядача на якусь мить повірити, що разом з ним, боязливим інтелігентом-невдахою, на сцені пив горілку типовий «русский мужик» Сакердон Михайлович.
На перший погляд, у цій виставі нічого не нагадує про наше тоталітарне минуле — ані музика, ані костюми артистів, ані декорації: підвішені до стелі стільці у сценографії Володимира Карашевського та Ольги Новикової символізують хаос, якого в СРСР, як і сексу, бути не могло. Совєцьким символом, та й то дуже умовно, можна назвати хіба що червоні хустки, характерно пов’язані на дівчачих головах — так колись зображали колгоспниць чи доярок радянських ферм. Але вистава — саме про посттоталітарну свідомість, її живучість. Цей постійний страх, безнадія, відчуття безвиході та якесь безпросвітне, глупе невезіння головного героя. Хоч би що він планував — йому нічого не вдається здійснити. Бодай опинитися в одній кімнаті з гарненькою дівчиною, яка не просто прийняла запрошення прийти до нього в гості, а навіть виявила бажання пити горілку. Тобто перешкоди не зовнішні, вони — всередині, у свідомості, думках, мріях. Безглузда фраза: «Картин не буде», що упродовж вистави звучить кілька разів, асоціюється з відомим штампом: «Кіна не буде», що відсилає знову ж таки до радянського кінематографа. І стає сумно, майже по-чеховськи тужливо...
