Уперше цього року фест розширив свою географію і крім Донецька його гала-концерти відбудуться у Львові та Києві. Шанувальники Терпсихори мають можливість познайомитися з майстерністю більш ніж 140 акторів з 14 країн і побачити танцюристів, які представляють різні хореографічні школи.
Фестиваль відкрився виставою «Раймонда». Його показали актори Краснодарського академічного театру опери та балету (це постановка легендарного балетмейстера Юрія Григоровича). А найяскравіші номери увійдуть до гала-програми (11—12 жовтня), яку побачать львів’яни та кияни. Гостями фесту стали: Денис Матвієнко, Світлана Захарова, Андрій Уваров, Хей-Мін Хуанг, Дже-Йонг Ом, Седрик Ігнас, Марина Антонова, Інна Дорофеєва, Гі Альбуї, Джузеппе Піконе, Річард Круск та інші майстри танцю. Те, що фестиваль від року до року стає все вагомішим — величезна заслуга Вадима Писарева. Можна лише захоплюватися, як цей знаменитий танцівник, педагог, художній керівник Донецького театру опери та балету ім. А. Солов’яненка встигає виступати, виховувати талановитих учнів, ставити балети, організовувати фестивалі. До речі, в цьому театральному сезоні Вадим Якович обіцяє для публіки приємний сюрприз — суперпрем’єру вистави «Карміна Бурана». Цей балет на донецькій сцені поставить Юрій Ламуш.
ХТО ЗАКОНОДАВЕЦЬ МОДИ В ХОРЕОГРАФІЇ?
— За 12 років «Зірки світового балету» з регіонального виросли до Всеукраїнського фестивалю, — підкреслив Вадим Писарев, художній керівник фесту. — Цього року глядачі побачать не лише кращих танцюристів із різних країн, але й гідно оцінять майстерність українських акторів. Вони побачать, як виросла наша хореографічна школа. Так, почесним гостем «Зірок...» став володар Гран- прі Московського міжнародного конкурсу балету Денис Матвієнко, нині соліст Національної опери України. Цей унікальний танцівник буквально приголомшив членів журі та сувору московську публіку — він робить 12 (!) піруетів. Про перемогу Матвієнка у нас мало писали, хоч його виступ вже ввійшов до історії конкурсу. До речі, крім Гран-прі, українські артисти — колеги Дениса, завоювали шість медалей, а це говорить про те, що наша хореографічна школа стає законодавицею моди в балеті.
На кожному фестивалі «Зірок...» ми намагаємося вигадати щось незвичайне для публіки. Минулого року сюрпризом став номер із гімнасткою Лілією Подкопаєвою. Цього разу ми підготували оригінальну композицію: на сцену вийдуть 50 Кармен... У «Лебединому озері» — виставi Донецького театру опери та балету ім. А. Солов’яненка, соліруватимуть провідні танцівники з Кореї (Джі-Йонг Кім) та Нідерландів (Седрик Ігнас), а в «Жізелі» українські актори виступлять із прем’єрами Большого театру — Світланою Захаровою та Андрієм Уваровим. Цікаву програму підготували артисти Президентського балету під керівництвом Андрія Шота (Словаччина). Гадаю, що любителі балету оцінять вечір сучасної хореографії, в якому буде показано номери в неокласичному, постмодерновому і авангардовому стилях. Завершать фестивальний показ у Донецьку артисти з Південної Кореї. Трупа «Universal Ballet» покаже свою версію «Дон Кіхота». А потім майстерність «зірок» побачать львів’яни та кияни.
МАЙБУТНЄ УКРАЇНСЬКОГО БАЛЕТУ
— У писаревській балетній школі панує дух творчості. І це мене дуже радує. Ми продовжуємо в Донецьку кращі традиції хореографічних шкіл Санкт-Петербурга, Москви, Києва. Якщо ви зайдете до школи, то учні привітають гостей реверансом (традиція балетних навчальних закладів). Коли йде клас, то панує ідеальна тиша. У нас діти і педагоги фанатично віддані балетові, як високому мистецтву. Я бачу як школярі намагаються осягнути науку танцю, як азартно вони займаються. Тому, якщо навіть бувають деякі неприємні моменти в процесі занять, то не можу хлопців та дівчат лаяти. Вони ж дуже стараються. Ви знаєте, часом до школи приходять хлоп’ята та дівчата, які начебто і даних для балету не мають і якщо немає доброго результату, то значить їх потрібно відраховувати, а в мене серце кров’ю обливається. Я цього зробити не можу і завжди намагаюся дати їм шанс ще раз спробувати. Адже в балеті, крім таланту, потрібно прикласти масу наполегливої праці, щоб домогтися філігранності в танці. А кожна репетиція, як крапелька, точить камінь... Для мене найбільша радість — бачити, як учень стає справжнім танцівником.
Сьогодні маленькими «зірочками» нашої школи є 13-річна Настя Мальцева (вона така красуня, танцює в нас провідну партію Білосніжки в однойменному балеті), Світлана Бєдненко (коли вона танцює, то нагадує мені Ніну Семизорову) і 15 хлопчиків (їм від 9 до 12 років). Я вас запевняю, що всі вони стануть знаменитими танцівниками. Зараз учні нашої школи виступають у Китаї. Прем’єра «Білосніжки та семи гномів» відбулася в Шанхаї. Я сам поставив цей балет для хлоп’ят і дівчат. Ціле літо вони репетирували. Ніхто не поїхав на канікули. Вони добре підготувалися до гастролей, а тепер виступають у Китаї. Нехай світ побачать і себе покажуть. Нам є чим пишатися.
Вважається, що писаревська школа сильна чоловічим танцем, але в нас ростуть і чудові балерини. Сьогодні хлопці хореографією не дуже хочуть займатися. Мені здається, що в цьому є частка провини ТБ. Дивитися балет по телевізору важко, не цікаво. Потрібно, щоб танець знімали оператори, які можуть передати не лише політ, оберти, але й драматургію вистави. Тому, якщо батьки хочуть привабити дитину до прекрасного, то потрібно приходити їм разом до театру і дивитися виставу «в живу». Я пригадую, що коли сам поступав до Хореографічного училища, то набір був до 100 осіб на місце. До Києва приїжджали діти з Владивостока, Красноярська та інших міст колишнього СРСР...
Сьогодні нам, педагогам, репетиторам потрібно зберегти традиції, репертуар, щоб потім тим, хто прийде після нас, було б легше працювати. Не можна допустити втрат. У нашій школі, переважно, викладають свої викладачі, але ми часто проводимо майстер-класи і запрошуємо колег із інших хореографічних шкіл. Нас дуже підтримує в фінансовому плані Перший український міжнародний банк. Тому за навчання школярі платять символічну плату — 70 грн. Ми намагаємося безкоштовно годувати, забезпечувати пуантами, костюмами дітей із малозабезпечених родин. Дехто навіть платить за навчання 50%. Нині на пансіоні живуть 40 учнів. А взагалі в школі сьогодні вчаться 120 осіб. Але в нас є складність: ми знаходимося не в одному приміщенні. У театрі діти дістають професійну освіту, загальноосвітню — в середній школі, а живуть: хто в пансіоні, дехто знімає помешкання, а донеччани живуть удома... Ми не заробляємо на дітях. А виховуємо свою зміну — майбутнє українського балету. Наприклад, сьогодні в трупі Національної опери лише з нашої школи працюють солістами: Ярослав Саленко, Євген Лагунов, Крістіна Балабан та інші. У Німеччині нині виступає Жерлін Ндуді, завоювавши міжнародну популярність після перемоги на конкурсі молодих танцюристів у Амстердамі «Євробачення-2003». Наша випускниця Яна Саленко зараз є солісткою Мюнхенського балету.
«МОЯ ДОЛЯ ПОВ’ЯЗАНА З ДОНЕЦЬКОМ»
— Танцювати, викладати, ставити балети... У різні періоди часу на перше місце вийде щось одне. Зараз я дуже люблю давати уроки класичного танцю. Я заздалегідь не готуюся. Приходжу, дивлюся настрій залу і починаю робити урок. Вранці школярі і актори приходять сонні: хтось втомився, хтось недоспав. Я все бачу і тому, під тих, хто зібрався, бачачи в якій вони формі, вибудовую свій урок.
Ви знаєте, найбільша трагедія — коли учні, в яких ти вклав душу, говорять, що хочуть поїхати і виступати за кордоном. Я розумію їх, і, як мені не боляче, відпускаю. Вік у балеті короткий і все хочеться встигнути. Я нікого не засуджую. Дай їм усім, Боже, здоров’я. Балет — важка професія. На Заході не все так прекрасно в акторів складається, як вони мріють. Деяким танцівникам доводиться виступати дуже часто і не всі фізично витримують той прес, під який їх часом заганяють імпресаріо. Я від усієї душі бажаю успіху всім випускникам донецької балетної школи...
Я щасливий, що займаюся улюбленою справою в різних іпостасях. До речі, мене часто запитують: чи я не шкодую про те, що після закінчення хореографічного училища мене не взяли до Київського театру опери та балету. Ні! Хоча в той час дуже переживав через це. Мені здається, що, залишившись у Києві, я, можливо, і не реалізувався б як танцівник. У ту пору я був маленьким, та й зараз я середнього зросту. Тому на сольні партії в театрі я міг мало розраховувати (балерини тоді в трупі були вищі за мене на зріст). У дирекції мене бачили лише характерним танцівником, а не солістом... Я переконаний, що в кожної людини є своя доля. Моя пов’язана з Донецьком, з Інною Дорофеєвою, яка не просто дружина і партнерка на сцені, а найближча людина на світі. Я люблю Донецьк: його вулиці, людей — це моє місто. Саме там я відчуваю себе вдома.
«24 ГОДИНИ РАЗОМ»
— З Інною в нас повне взаєморозуміння. Ми познайомилися ще дітьми в училищі. Річ у тім, що в неї були закохані практично всі наші хлопці. Інна красива. Вона чудово вчилася з усіх предметів. Відповідаючи урок, викликала захоплення — як багато знає. У танцювальному класі вона буквально схоплювала все на льоту. Ми постійно були разом, і одного разу я зрозумів, що без Інни не уявляю свого життя. Ми одружилися коли нам було по 20 років. У перші роки спільного життя сварилися, притиралися характерами. До речі, коли працювали в Дюссельдорфі, швейцарський балетмейстер Шперле категорично заперечував, щоб родинні пари виступали разом, але, познайомившись із нами, зробив виняток. Ми танцювали в його версіях «Жізелі» та «Лебединого озера». А те, що ми 24 години разом, анітрохи не заважає, навпаки — допомагає.
Діти — наша радість. Дочка Саша робить перші кроки в балеті. Нині вона вчиться в моїй школі. Дочка скаржиться, що «руки-ноги болять». Мені її шкода, але якщо ти хочеш чогось домогтися в хореографії, то доводиться себе пересилювати, а часом і біль перетерпіти. Я їй співчуваю, адже це вона сама вирішила вчитися балету. У неї є задатки і мені здається, що поступово з дочки виросте справжня балерина. Але щоб стати блискучою танцівницею, потрібно дуже багато працювати, фантастично любити балет, не уявляти життя без нього. Інакше, я вважаю, краще обрати якусь іншу професію. Наприклад, син у дитинстві заявив нам, що займатися танцями не хоче. Ми з дружиною не наполягали. Він бачив, скільки сил доводиться нам із Інною витрачати на репетиціях, щоб потім на сцені все здавалося легким і прекрасним. Андрій захопився карате і футболом. Я пам’ятаю, як мене самого примушували займатися музикою, а хотілося ганяти м’яча, а не «пиляти» нудні гами. Одного разу вчителька, у виховних цілях, замкнула мене в кабінеті. Я просидів до вечора. Той урок я вивчив і зненавидів музику... У майбутньому, займаючись у хореографічному училищі, я нікому не признавався, що вмію грати на фортепіано та гітарі. Але це я відволікся... У 9 років син подивився в нашому Донецькому оперному театрі «Лускунчика». У цій постановці зайнятi не лише дорослi актори, але й діти. Після вистави Андрій попросив: «Тато, хочу вчитися танцювати». Він сам дійшов до думки про балет, і в нього непогано виходить. Сину вже 19 років. Андрій не ховався за моє плече. Сам поїхав до Нью-Йорка, успішно виступив на балетному конкурсі, отримав бронзову медаль і виграв грант на навчання в Штутгарті (Німеччина). Він спочатку навчався в моїй школі, але я розумів, йому важко, і Андрій не може повністю розкритися. Мій авторитет над ним тяжіє і тому він поїхав вчитися за кордон. А коли за три місяці син приїхав на канікули, то я помітив, наскільки він змінився, ставши більш самостійним. Андрій потрапив у хороші руки — до класу Пестова (цей педагог випустив Богатирьова, Фадеєчева, Каракулєва, Посохова — провідних танцівників нашого часу). Син, пішовши від нашої з Інною батьківської опіки, сконцентрувався на навчанні, вивчив іноземні мови. А повернувшись до Донецька, він по-новому розкрився як танцівник. У його активі вже є декілька перемог і медалей на престижних балетних конкурсах. Мені приємно, що Андрія критики називають «новою зіркою в хореографії». Але зараз сину випало випробування — він отримав травму (пошкодив меніск). Можливо, потрібно зробити операцію. Гадаю, що місяців на два Андрієві доведеться зробити перерву у виступах.
А в мене, слава Богу, великих травм у танцювальній долі не було. На початку своєї артистичної кар’єри я не дуже беріг коліна. Для більшого ефекту, з висоти, приземлявся на них. Почалися болі, накопичилася рідина. Лікарі пропонували оперувати, але ніхто не міг гарантувати, що після цього я знову зможу виступати. Я довго зволікав, вiдтягуючи неприємний момент. Лікувався простим способом: робив компреси з маззю Вишневського. І сталося диво — операція не знадобилася...
Мені здається, що після 30 років чоловікам потрібно сідати на дієту або просто менше їсти. Сьогодні для мене немає проблеми підняти партнерку. У день вистави я взагалі нічого не їм. Часом не снідаю, якщо йду займатися в класі. А ось уже після виступу можна розслабитися, зняти стрес. Я намагаюся взагалі забути про виставу. Перенапруження — головна біда акторів. А розслаблення — продовження нашого життя. Я дуже люблю свою професію, відчувши, що мені заважає сигаретний дим, раз і назавжди вирішив: я не палю...
Коли ми закінчували бесіду, я помітила, що Вадим Якович змінив зачіску. Писарев засміявся і признався: «Я завжди любив довге волосся. Навіть навчаючись у Київському хореографічному училищі, хоч там і забороняли ходити довговолосим. Зволікав до кінця: доки не отримував ультиматум від викладачів — піти до перукарні і підстригтися. Інакше на заняття не пускали. Навіть якщо подивитися мої юнацькі фотографiї, то там видно, що з «їжачком» я не ходив, віддаючи перевагу довгому волоссю. А нині, хоча я щодня ходжу на репетиції, але виступати став рідше, ось і вирішив — нехай волосся росте».
