Минулого тижня ми вже писали про неігровий фільм «У променях сонця», присвячений життю однієї сім’ї в Північній Кореї. Сьогодні пропонуємо вам інтерв’ю з автором цієї без перебільшення феноменальної картини, російським і європейським режисером-документалістом українського походження (народився у Львові) Віталієм МАНСЬКИМ.
«ПХЕНЬЯН САМ ПО СОБІ — ЯК ФІЛЬМ ЖАХІВ»
— Ви вже багато розповідали про КНДР. А що там для вас виявилося найстрашнішим?
— Сукупність. Тому що окремі речі там все ж схожі на атракціон. А сукупність — зачаровує. Пхеньян сам по собі — свого роду фільм-хоррор... Десь наприкінці першої експедиції у нас виник психоз, що можуть вночі увійти, поки ми спимо, і винести наші матеріали. Звичайно, там ніхто б вночі не забирав, просто зупинили б і сказали: «Все з кишень», без церемоній. Але ми стали наші номери барикадувати. Кожен вечір вибудовували конструкції зі стільців, щоб двері не відчинилися, і робили це абсолютно щиро, не соромлячись. Зараз розповідаю про це і думаю: «Дорослі ж люди...». Ось до чого призводить перебування там.
— Мені з-поміж інших видався дуже характерним епізод, коли всі ці святково одягнені чоловіки і жінки раптом виходять із тролейбуса і починають його штовхати. Чи є цьому раціональне пояснення?
— Суто технічне — постійно вимикається електрика в місті. Відповідно, тролейбуси припиняють рух. Жодного прикладного сенсу в цьому кадрі немає, це одна з фарб, так само, і як епізод з чергою, що завертає за ріг будинку. Ми навіть не знаємо, за чим вона стоїть, за талонами чи за гроші, чому вночі — немає пояснення. Просто подібні епізоди доповнюють загальну атмосферу. А ще є речі, які в описі виглядають сильнішими, ніж виглядали б на екрані.
— Наприклад?
— Ми жили напроти Національного театру. Площа перед ним ночами завжди була освітлена. Це нечасте явище в Пхеньяні — там дуже економлять електрику. І ось туди, до цих ламп, щоночі ходили люди. Під кожною лампою стояло декілька чоловік і щось читали або писали. Уявляєте собі? Але кінематографічно це не працювало. А тролейбус на екрані спрацьовує, хоча пояснення цій сцені може бути найтривіальніше.
— До речі, в сцені з тролейбусом, як і в деяких інших моментах, використано досить емоційну музику. Навіщо вона знадобилася? Адже все, що відбувається, саме по собі красномовно.
— Мені були необхідні емоційні підпори. Є ортодоксальна точка зору, що забороняє використовувати музику в документалістиці. Але коли інструментарій украй обмежений, тобі, звичайно, потрібні додаткові засоби для створення атмосфери. Я дав композиторові точне режисерське завдання і залишився дуже задоволений — він мене правильно зрозумів.
«ЦЯ РОБОТА БУЛА ПОВНОЦІННОЮ РОЗВІДОПЕРАЦІЄЮ»
— Напевно, вам довелося опустити ще багато цікавих деталей.
— Але нам не дуже багато вдавалося зняти. Ми могли незалежно знімати лише з вікна мого готельного номера. Я намагався отримати дозвіл на зйомку на будь-якій вулиці, за вибором наших супроводжуючих, але так його і не отримав. Отже, робилося це так: наприклад, ми працюємо в шкільному дворі, нишком ставимо об’єктив на 600 міліметрів і знімаємо сусідній будинок, аби отримати хоч якийсь вид, не прописаний у сценарії. Або так само, використовуючи як прикриття пам’ятник вождям, знімаємо місто.
— А як вам вдавалося зберігати несанкціонований матеріал? Я читав, що операторові доводилося для цього мало не в туалеті ховатися...
— Взагалі ця робота була повноцінною розвідоперацією. Доводилося в готелі між собою розмовляти, використовуючи зрозумілу лише нам термінологію. Наприклад, дублювання матеріалів називали пранням шкарпеток: «Як там шкарпетки?» — «Замочив. Ще хвилин 20, а потім виперемо». Знову ж таки, це впливає на психіку. У мене кілька разів були зриви.
— З якої саме причини?
— Коли ти не в номері, то перебуваєш в оточенні супроводжуючих. Ти не можеш навіть просто подивитися у вікно. Я йому вже говорив: «Слухай, ти можеш відійти на 10 кроків? Я хочу постояти один, і все». Камери немає, нічого, а він не розуміє — мовляв, та що я роблю, я ж тобі допомагаю! У них завдання — стояти поруч з нами. І це зносить дах. Коли оператор іде до туалету, супроводжуючий стоїть під туалетом. Там все так.
— Добре знання апаратури, вочевидь, вам дуже допомогло.
— Просто знання. Вони таким не володіють.
— Схоже, це прокол уряду, що приставили до вас некомпетентних філерів.
— А там немає компетентних. Вони не знають, що існує нове устаткування. Ми можемо зайти на сайт, подивитися, що до чого. Там у Мережу ніхто не заходить, паперової інформації також немає. Їх, звичайно, навчають, але є моменти важливіші, ніж кіносправа, та й зйомки дуже рідко відбуваються — звідси й проколи.
«Я ПОЧАВ ОТРИМУВАТИ ПОГРОЗИ, ЩОЙНО СТАЛО ВІДОМО, ЩО ФІЛЬМ ГОТОВИЙ»
— Ваша героїня, восьмирічна школярка Зін Мі, її батьки — це реальна сім’я?
— Так. Інше питання — чи живуть вони реальним сімейним життям. Незрозуміло, чи живуть там взагалі сім’ями в загальноприйнятому сенсі. Тому що люди на фабриках, де ми знімали, живуть у бараках на території фабрики, діти, видно — при школі. Я бачив відповідні приміщення. Решта під питанням — чи всі там так живуть, чи є дні, коли сім’ї об’єднують, чи закріплені за людьми квартири або є щось подібне до будинків побачень? Те, що я зараз кажу, швидше, мої відчуття, які спираються не на факти (фактів там немає, тому що немає відкритої інформації), а на те, що я реально бачив. Я поєдную різні спостереження і з них можу робити висновки. Можна, наприклад, пригадати фільм «Червона капела», також знятий у КНДР, де режисер зауважив, що на вулицях немає інвалідів. Вони відсутні як елемент нормального суспільства. Він сам приїхав з інвалідом, який хотів поспілкуватися з ким-небудь у такому ж стані, почав ставити їм запитання — і вони у всій КНДР не змогли відшукати жодного інваліда.
— Знаєте, виникають побоювання за свободу і життя тих, хто потрапив до вас у кадр, а також службістів, які наглядали за вами.
— Звичайно, можуть покарати, що прогавили нас. Але можуть також покарати просто за факт їхнього власного існування. Їх вже і без того всіх покарано. Ти ніяк не можеш на це вплинути. Твоє питання має бути на вході: ти туди входиш чи ні? Крапка. Жодних нюансів. Ти увійшов — все. Ось так.
— Вам погрожували?
— Як тільки стало відомо, що фільм готовий, я почав отримувати прямі і непрямі погрози, офіційні ноти протесту теж були. Все це я переносив більш-менш комфортно, тому що це відкрита ситуація. Коли до властей КНДР дійшло, що я не живу в Росії і в російської держави немає прямих форм дії на мене, раптом пішли листи абсолютно єлейного змісту, мовляв, дорогий ви наш, любий і шановний, приїжджайте до нас, потрібно поговорити — і ось це реально напружувало. Отже, світ у їхній уяві настільки площинний, що можна людині написати листа, і вона поїде в країну, де, як відомо, тиждень тому на 15 років посадили студента, який вкрав у готелі плакат з вождем, — поїде, аби добровільно сісти до кінця життя, чи що?
«Я БУВ ЗМУШЕНИЙ ВИЇХАТИ З РОСІЇ»
— Хотілося б трохи дізнатися про ваш новий фільм «Рідні», який ви знімали в Україні. На якій він стадії зараз?
— Близький до завершення. Тут питання суто вольового рішення: або ми його вже закінчуємо, або ще трохи над ним попрацюємо. Емоційно цей вислів втілився. Залишилося вирішити, як його конструювати.
— Не поділитеся подробицями?
— Я знімав своїх рідних — маму, тіток, братів, — і думаю, мені вдалося зафіксувати досить крихку, інтимну, але доволі показову фазу формування суспільних станів двох країн у переломний період. Це кіно не ідеологічне, не «за» чи «проти», там висловлюються діаметрально протилежні точки зору. Вся картина зроблена в Україні, з іншого боку, є чинник автора як частини цієї сім’ї, що представляє все ж таки Росію; у момент створення фільму він зазнає певних змін свого світосприйняття.
— Відмова російського Мінкультури фінансувати проект — остаточна, чи вам натякали — мовляв, зміните сценарій, і все буде?
— Ситуація гранично проста. У РФ на той момент Мінкульт фінансував близько 400 документальних проектів безпосередньо і лише 10 — через відкритий конкурс. Я пішов, як завжди, іншим шляхом. Ми перемогли. Був опублікований протокол, все офіційно підтверджено. І міністр вперше в історії Росії своїм індивідуальним рішенням відмінив рішення експертів. Як людина слабка, боязка і дрібна не лише за зростом, а й за масштабом, він рубав частинами. Спочатку прибрали протокол з сайту, потім обробляли експертів, щоб ті відмовилися від свого рішення. Експерти — залежні від міністерства люди, між іншим — на це не пішли. Тоді чиновники стали випускати прес-матеріали з формулюванням, що дуже небезпечно зараз в Україні, щоб такого дорогого режисера туди відпускати. І, нарешті, прямим текстом відмовилися фінансувати.
— І що в результаті?
— «Рідні» тепер — одна з найбільших копродукцій за останні десятиліття в російському кіно, правда, вона вже і не російська. П’ять країн беруть участь, також європейські телеканали, Держкіно України теж увійшло до проекту, що дуже важливо. Великий фільм виходить, який у багатьох країнах йтиме в кінопрокаті і по телебаченню, фестивалі виявляють цікавість. Працювати, звичайно, стало важче. Я був вимушений виїхати з Росії. Але я побудував своє життя.
— А ви не думали повернутися до України хоча би як кінематографіст?
— Якщо Україна вибрала справді європейський шлях розвитку, то мені повертатися і не потрібно — адже вона повертається до Європи, в якій я вже живу.
«ТАМ ВЖЕ НЕЗВОРОТНІ НАСЛІДКИ»
— Останнє питання — про країну, яку ви залишили. Ви бачите там хоч якусь можливість просвітку?
— Що відбувається в Росії зараз — абсолютна катастрофа, не лише для мене — для всієї країни. Для тих 86%, які продовжують підтримувати Путіна — це навіть велика біда, тому що решта 14% хоча б розуміють рівень проблеми, а розуміючи, можна приймати рішення, якось своє життя виправляти. А це більшість, яка віддала себе на заклання, — там вже серйозні, та, боюся, незворотні наслідки.
