Концерт було присвячено чотирьом композиторам-ювілярам — Ігорю Стравінському, Валентину Сильвестрову, Вікторії Польовій і Євгену Станковичу. Саме у такій послідовності ці імена з’являлись у програмі фортепіанного вечора, який пройшов під назвою «Вітрувіанська людина. 325: 4 = (75/130/50/70)». Ці цифри означають річниці від дня народження кожного з композиторів. А чому «Вітрувіанська людина»? Нагадаємо, що так називається відомий малюнок, зроблений Леонардо да Вінчі приблизно в 1490—1492 роках, як ілюстрація для книжки, присвяченої працям Вітрувія, що зображує чоловічу фігуру з двома парами кінцівок. До речі, так називається й новий твір українського композитора Вікторії Польової, створений 2011 року і присвячений пам’я ті князя Андрія Вол конського — композитора, клавесиніста і диригента. Виконання «Вітрувіанської людини» Євгеном Громовим стало світовою прем’єрою цієї п’єси.
Ідея кожного сольного концерту піаніста простягається далеко за межі зіграних творів. Завжди присутні якісь підтексти, «відсилання» і широкий пласт інформації, який знаходить відображення в друкарських програмках і в усних «інтерлюдіях» — коментарях, якими Євген Громов забезпечує свої виступи. Зазвичай для сольних концертів він складає гігантські за розміром програми, до того ж — суперскладні для виконання. Віддаючи явну перевагу так званим «сучасним» композиторам (тобто творам, написаним приблизно упродовж 100 останніх років). Крім того, Громов став незамінним пропагандистом сучасної української музики (зокрема, зіграв усі твори Валентина Сильвестрова, в яких бере участь рояль).
Цього разу програму відкрили рідко виконувані «Чотири етюди» Стравінського. Цей ранній твір класика вирізняється привабливим романтичним флером, який змушує пригадати про Шопена, Шумана, Мусоргського. Така інтонація порівняно мало представлена в репертуарі піаніста. Тим цікавіше було спостерігати, як під пальцями піаніста народжувалися «солодкі» співзвуччя, що зберегли аромат XIX століття.
А разючим контрастом програми стала «Тріада» Сильвестрова (13 п’єс у трьох розділах, створених 1962 року і записаних Є.Громовим на компакт-диск). Також, окрім оригінальних творів, написаних авторами для фортепіано, в концерті було представлено низку транскрипцій творів Стравінського, від самого початку адресованих струнному квартету («Концертіно»), одинадцятьом інструментам («Рег-тайм») і духовим («Симфонія духових»).
Особливою сторінкою концерту стало виконання музики Вікторії Польової (автор була присутня в залі). Окрім згаданої прем’єри «Вітрувіанської людини», прозвучала нова редакція циклу «Числа», створеного 1996 року і присвяченого В.Польовою Євгену Громову. Спадщину Євгена Станковича було представлено Сонатою (1972), що прозвучала в другому відділі. Не було дефіциту й у «бісах» — прозвучали дві авторські транскрипції Стравінського («Рег-тайм» з «Історії солдата» й увертюра до опери «Мавра»).
Нині географія концертних виступів піаніста Громова пролягає через Швейцарію, Францію, Нідерланди, Німеччину, Італію, Польщу. Він хоче продовжити свій проект під умовною назвою «Перетини». Відповідно до свого задуму, піаніст виконує програми, кожна з яких складається з творів двох композиторів, що належать до різних епох і, на перший погляд, абсолютно несумісних. Але з погляду Є.Громова вони ніби «входять» одна в одну. Перша програма — «Гайдн і Кнайфель» — уперше прозвучала у Швейцарії. Пізніше, в Києві, в рамках одного з «Гоголь-фестів» було зіграно несподівану програму «Вагнер і Веберн». Потім були «Бортнянський і Ревуцький». Мабуть, скоро буде вибрана ще одна «пара»...
Про пластику Євгена Громова за роялем — розмова особлива. Він має вигляд надзвичайно видовищний і змушує пригадати вислів Святослава Ріхтера: «У піанізмі є щось від театру»! Проте всі хитрощі виконавця — лише заради звуку. Його формула — «ремесло, помножене на натхнення». Ні для чого штучного, надуманого місця не залишається. Таку справжню і стійку «хвилю» спілкування з аудиторією віднайти непросто. Але Громову це вдалося сповна.
Творча продуктивність Євгена Громова — дві-три нові концертні програми на рік. Музичний авангард для піаніста є «зоною» підвищеної уваги. Але, окрім цього, піаніст обирає для виконання твори композиторів минулого, які не вписуються в жодні рамки, залишаючись осторонь і ортодоксальних течій, і новаторства. Саме це дозволяє потрапляти «в точку правди», де з особливою виразністю втілюються порухи людської душі. Євген Громов здійснив понад 100 світових і українських прем’єр творів вітчизняних і зарубіжних композиторів. Він є лауреатом премії ім. Л. Ревуцького і премії «START».
Ідеї його концертних програм часом народжуються найнесподіванішим чином. Якось Громов гуляв вулицями містечка Онфлер (Нормандія). У цьому куточку півночі Франції раптом набрів на музичну школу ім. Еріка Саті. Продовжуючи прогулянку, несподівано побачив пам’ятник цьому композиторові. Виявилось, що Саті народився в Онфлері. Це виглядало як знак долі. Євген Громов знав творчість Саті, але ніколи раніше не виявляв до нього особливої цікавості. І ось ланцюг випадкових вражень привів до появи нового задуму — музикант першим в Україні представив на суд слухачів монографічну програму з фортепіанних творів Еріка Саті.
Тепер Громов захопився ідеєю віднайти ноти Сонатіни Артура Лур’є. Твори цього автора, чия біографія пов’язана з ім’ям Анни Ахматової, він уже не раз грав у концертах. Або візьмімо хоча б пристрасть Євгена до транскрипцій. Зазвичай піаністи уникають виконувати перекладення оркестрових творів, нехай навіть найпрекрасніших. Тому що рояль не завжди може конкурувати з великим складом симфонічного оркестру. Завдання ризиковане і часто — невдячне. Але будьте впевнені — Громов уже точно щось вигадає. Гратиме «від плеча», «від спини», але доб’ється потрібного звучання — і в найгучніших місцях партитури, і в найтихіших. Творчий «вулкан» дасть музиканту необхідну енергію...
