Марію Старожицьку я знаю багато років — прекрасна журналістка і людина, що фонтанує ідеями та пристрастю до життя, а ще — сценарист, драматург, поетеса, і раптом — відомий кінематографіст. Саме у цій іпостасі вона набула широкої популярності останнім часом. Після того, як вони з дочкою Анастасією Старожицькою (створінням неземним, тендітної і чуттєвої одночасно краси, що гарантувало їй неперевершену кар’єру моделі, де вона встигла здобути успіх) придумали і зробили один із кращих і резонансних фільмів цього року — «Війна химер» (до речі, один із восьми претендентів на «Оскар» від України). Прем’єра картини відбулася на фестивалі Docudays UA. Пам’ятаю, ми з колегами вийшли після перегляду абсолютно приголомшені. Курили у дворі «Кінопанорами». Казали правильні, але, напевно, не обов’язкові слова. І приходило усвідомлення, що ніколи наше життя не буде колишнім. І де вона — реальність — тут, серед вечірніх вогнів торговельного центру та кафе-ресторанів у центрі столиці? Чи — там — на екрані, в «зеленому коридорі» Іловайського котла, з якого так уже і не вийти? А тим, хто вийшов, — як жити далі? Це запитання постає не лише перед героями документального фільму — воно перед кожним із нас. Навіть якщо нам здається, що війна проходить по дотичній. Ні. Вона вбиває. Одних — реально. Інших — поволі. Підточує душі конкретних людей і всього суспільного організму. Як «перехворіти», як одужати? Ось запитання, які, хочете ви чи ні, змушені собі ставити. Коли ставити — значить, і шукати відповіді. Лише заради цього, мені здається, треба йти і дивитися «Війну химер». А є ще історія кохання, історія Її і Його — режисера фільму Насті Старожицької і бійця-добровольця Валерія Лавренова з позивним «Лавр», кохання, яке теж убила війна. А ще є унікальні хроніки, зняті бійцями батальйону «Донбас» прямо там, під Іловайськом, які дивним чином збереглися, і їх довірили авторам фільму. Це багато чого варте...
Я вирішила саме у Марії запитати, як народився цей фільм, як вони його «проживали» і чому його треба дивитися? Дещо, мені здається, я зрозуміла.
МАРІЯ: ЗМІНА ДОЛІ
— Уже другий рік викладаю в Київському університеті імені Грінченка, і на першій же зустрічі зі студентами розповідаю, що вже зараз, обравши фах журналіста, вони повинні визначитися, ким будуть років так через двадцять-тридцять. Тому що в цій професії — так склалося — залишається небагато, для решти це стартовий майданчик, тому краще відразу ставити собі мету, наприклад, побачити себе політиком або письменником, сценаристом, режисером і вже з самого початку починати готуватися до цього. Я, звісно, хоч і «заслужений журналіст», нічого подібного не робила, про що шкодую. Тому що будь-який фільм, про що завгодно і з будь-якими героями, для його творців — просто можливість висмикувати по нитці з власної долі, як співав Окуджава. І кіно як форма творчості, в яку ми з моєю старшою дочкою Настею прийшли одночасно, новачками, але досить упевненими в собі, здалася і здається мені сьогодні найбільш сильною за своїм впливом. Інша річ, що за п’ять років (а Настин дебютний короткометражний фільм «Deadline» і моя збірка кіносценаріїв «МашКіно» вийшли 2012-го) ми встигли менше, ніж могли б, в основному тому, що повністю занурилися у проживання Майдану та війни. Але сподіваємося надолужити. Поки все йде за найпершим, дослівно класичним планом — нікому нічого не доводити, ні у кого нічого не просити, робити фільми власними силами і досягати успіху, і тоді до нас самі прийдуть вітчизняні та зарубіжні продюсери і спонсори і запропонують і гроші на наступні фільми, і підтримку в роботі.
АНАСТАСІЯ: ВИБІР
— Настя каже про себе цитатою з «Мамусі та повії» Жана Есташа: «Кіно навчило мене жити і застилати ліжко» — кілька років вона дивилася фільми, фестивальне, авторське кіно, навчилася розумітися на ньому, як сомелье на винах. І в якусь мить зрозуміла: коли довго не може знайти фільм, який хочеться подивитися і передивлятися, то вже пора знімати самій. Що ж до модельного бізнесу, вона зробила вибір на користь кінематографа так само, як і я вчинила з журналістикою. Цікава історія, пов’язана з модельним минулим: коли ми вже вирішили збирати у фільм все те, що пережили, історію стосунків Насті та Лавра, бійця-добровольця Валерія Лавренова, їхній дуже відвертий, сповідальний діалог у фільмі спочатку за кадром, потім — і в кадрі, йому вдома трапився старий часопис з Настиною світлиною на обкладинці. Точніше, там за задумом більд-редактора були дві Насті поруч, одна — просто в білій блузі, інша — у вишиванці та вінку, йшлося про те, що дуже легко далася Україні незалежність, як виявилося, достатньо зовнішнього декорування без внутрішніх змін, і це досить вибухонебезпечна ситуація. Словом, такий провісницький текст. Так от, Лавр узяв часопис, розглядає, я в цей час камеру налаштовую, ввімкнула, знімаю його, а він так тихо, сам собі, говорить: «Виходить, я люблю Україну». І я в цю мить розумію: якщо і вставити у фільм цю сцену, її можуть сприйняти як постановочну. А вона такою не була. І не вставили. Взагалі все, що у фільмі, справжнє, ми за цим ретельно слідкували.
МАЙДАН, АБО ПЕРЕДЧУТТЯ ВІЙНИ
— Насправді, ми прийшли на Майдан з нашим фотоапаратом, розуміючи: все, що відбувається, треба фіксувати. Знімати для історії. Багато хто так само прийшов і знімав, фото і відео, і це добре — нам ще довго потрібно буде повертатися до цієї висхідної точки. Точніше, початкова була перед Майданом, і ми це достеменно знаємо. Тому що ще влітку придумали сценарій фільму про передчуття соціального вибуху, якщо так можна висловитися. У ньому містом ходили люди, які від узагальненої влади зазнали глибокого особистого болю: ось безневинний чоловік, якого суддя за хабар засудив замість справжнього злочинця; дівчина, яка через чиновника МОЗ залишилася без ліків, що рятують життя... І головний герой збирав їх, а вони не знали, що не самітні у своєму протесті, до Адміністрації Президента, де до мітингувальників приєднувалися примари «Будинку з химерами», оживаючи і вириваючись із бетону і каменя зі страшним гуркотом — усі ці слони, носороги, олені, лев, орел, розкидаючи каміння, мчали штурмувати будинок навпроти, в якому, починаючи з радянських часів, завжди була влада. Тому що бетон, з якого зробив своїх химер архітектор Городецький, має властивість накопичувати в собі ненависть, і за сто років химери переповнилися на розрив — саме в цьому місці концентрація ненависті людей до влади, а влади до людей була найбільшою. Придумали, писали-переписували, і коли ми випадково 1 грудня 2013-го опинилися недалеко від цього місця і почули вибухи, першою думкою було, що це химери ожили. Виявилося, це штурм Банкової та світлошумові гранати. Так от, ми ще збираємося повернутися до того сценарію, вже зміненого. Тим паче, що версія про накопичення в бетонних химерах ненависті, що загрожує зруйнувати ці витвори мистецтва, — мабуть, єдиний ваговитий аргумент, щоб тримати сьогодні прохід до «Будинку з химерами» закритим і залізним парканом, і двома кордонами воєнізованої охорони.
ФІЛЬМ
— Ми спочатку прожили життя, потім зробили фільм. І нас цікавило саме подивитися збоку на всю подію. На одну конкретну історію долі добровольців, що пішли на фронт ненадовго, щоб закінчити справу Майдану, пояснити жителям сходу України, як саме змінилася країна, і повернутися будувати її на абсолютно нових принципах поваги до самих себе. Наш військовий консультант Яр, Сергій Міщенко, дуже точно сформулював, що бійці-добровольці — це еритроцити свободи в крові держави. І фільм наш ще і для того, щоб зараз, коли війна триває, але в державі вже створена професійна армія, люди пам’ятали про тих, хто був першим, з чим і як ішов на фронт і яким прийшов звідти. Дуже важливо пам’ятати про Іловайськ ще і тому, що матері, дружини і діти загиблих залишилися наодинці зі своєю бідою, і лише побратими насправді щиро переживають їхній біль, ламаючи ради цього і свої життя. Вони просто не можуть повернутися з війни, і цей факт вимагає розуміння, поваги і терпіння, якого не вистачає навіть у тих психологів, які заявили, що «93 відсотки ветеранів небезпечні для суспільства». Замість того щоб усвідомити, що саме ці люди і здатні змінити нашу країну саме так, як потрібно.
Щодо вибору форми фільму, вона теж із життя — Настя та Валера саме так розмовляли один з одним увесь час, їм було важливо бути на зв’язку, передавати свої думки та враження.
Нам сьогодні дуже важливо пояснити всім, що фільм наш «про війну, кохання і смерть» саме такий, на перший погляд, незвичайний, зроблений саме для того, щоб глядач на емоційному рівні відчув, що ж відбувалося і відбувається. Тому ті дорогоцінні кадри, які нам передали бійці та військові фотографи, що потрапили в Іловайський котел, дуже важливі саме в контексті послідовної розповіді історії. І краще побачити фільм, ніж читати про нього. Адже прокат триває.
БУТИ ПОЧУТИМ
— Найважчою під час зйомок була наша друга поїздка на війну, вже утрьох, з Лавром. У першу, 19 серпня 2014-го, ми поїхали легко, поїздом Київ — Донецьк до Слов’янська, хотіли дістатися в Курахове на базу батальйону — зустрітися з друзями, продовжити зйомки. І Настя, що там казати, рвалася до Валери. Вже через кілька днів було зрозуміло, що ніяк нам не дістатися, в батальйоні втрати, котел, довелося їхати туди, куди вивозили поранених, до Дніпропетровська. Все це є у фільмі. А в другу поїздку, навесні 2015-го, вже брали бронежилети, бо розуміли всю небезпеку. Рівно за два тижні до неї померла моя мама, Настина бабуся, бібліотекар за фахом, яка сама виховала — так сталося — нас обох по черзі. Так, ще один інсульт, але я напевне знаю, що саме ця війна стала причиною її смерті. Вона читала газети, дивилася телевізор, була знайома з Валерою і знала про Іловайськ, але не могла повірити, що Росія воює з Україною. Вона в дитинстві була в евакуації на Уралі, закінчила інститут у Москві й так розгублено говорила, що не може такого робити Росія, просто не може, як же так, Машенько, напевно, це в моїй голові світ перевернувся?.. Так от, саме там, у Пісках, ми по-справжньому зрозуміли, що відбувається. Особливо тоді, коли за так званого перемир’я, коли по наших позиціях стріляють, а відповідати заборонено, почули в землянці по телевізору «Новини Новоросії» про те, як «українські карателі у світле свято Пасхи безжалісно знищують мирних жителів славетного шахтарського регіону, і можна лише уявити, що вони скоять у День захисту дітей».
Так от, як на мене, єдине, що може допомогти зупинити війну, це говорити те, що відчуваєш, про те, що сам прожив і пережив, як кажуть бійці-добровольці, й нашим завданням було зробити так, щоб їх почули глядачі нашого фільму.
