На обкладинці російського перекладу цієї книжки — наличка «Европейська сенсація». І це правда. Здивування британців не минає безслідно для Европи. А читач Великої книжкової Британії таки був заскочений: і тематичним рецептом проти всіх літературних правил, і «неможливою» стилістичною вправністю автора — шістдесятирічної імміґрантки, яка досі нічого не писала.
Літературний шок, який спричинила минулого літа в Англії Марина Левицька своєю «Короткою історією тракторів по-українському», для наочности варто порівняти — з усіма застереженнями — з появою у нас колись роману «Рекреації» на тоді маловідомого поета Андруховича або, пізніше, з публікацією першої прозової книжки так само знаної вузькому колу поетки Забужко «Польові дослідження з українського сексу». Чи — з виходом чотири роки тому книжки «Культ», у фізичне існування автора якої, Дереша, довго відмовлялися вірити критики.
Шокове сприйняття твору потягло за собою преміальну лихоманку — Левицьку висунули на здобуття грошовитої Оранжевої премії і навіть на самого Букера. Але організатори відзнак не стали міняти канонів, до яких геть не вписувалася «Коротка історія…», і роман цілком очікувано «пролетів». Проте лавреатську нішу йому таки знайшли — дали жанрову премію Вудгауза за кращу гумористичну книжку, писану жінкою. І це ще більше заплутало літературознавчу ситуацію довкруг роману.
Визнати «Коротку історію…» гумористичним романом року можна хіба під тиском єдиної аксіоми: жінка здатна на все. Нічого спільного з Ільфом і Петровим, з Чорногузом або Медніковою у Левицької немає. Закрадається навіть дилетантська думка: а чи все в англійців гаразд із почуттям гумору? Але тут згадуєш, що в англійців є й Шекспір, якого ніхто не вважає за великого коміка, хоч із нами назавжди кілька його великих комедій. І жанр комедії ситуацій він використовував яко солодку глазур на гіркі пігулки психологічних драм.
Отже, розгадка у структурі твору? Левицька писала сімейну сагу: про батьків, чиє дитинство перекреслив голод 33-го, молодість отруїла репресивна совєцька ідеологія, а зрілість спресувала рабська робота на фашистську економіку. Повоєнна еміґрація сім'ї до Британії — як відплив, що лишив на березі чотирьох риб, котрі зіпають ротами на незнайому стихію. На який вид живих істот перетворилися ці колишні люди по кількох десятиліттях замороженого імміґрантського стану? І як про усе це написати для британського читача, позбавленого власного кафкіанського досвіду?
І тоді на цю картину, творячи палімпсест, Левицька кладе шаблон комедії ситуацій: «Через два года после смерти моей мамы отец влюбился в шикарную украинскую блондинку-разведенку. Ему было восемьдесят четыре, ей — тридцать шесть. Она взорвала нашу жизнь, словно пушистая розовая граната, взболтав мутную воду, вытолкнув на поверхность осевшие на дно воспоминания и наподдав под зад нашим семейным призракам». Цей перший абзац роману — справжнє диво. Рубильник — «клац!», і на тебе — злива світла, звуків, рухів. Валентина, молодичка кустодіївських форм, потрапляє до Англії на запрошення далекої родички. Але з єдиною метою: будь що лишитися тут, здобути вид на проживання. Й тут у поле її зору потрапляє старий, вона його успішно «охмуряє» і — «он превратился в восьмидесятипятилетнего подростка, настроенного на свою собственную волну».
«Наша маленькая иммигрантская семья, которую издавна сплачивала мамина любовь и мамин борщ, распадалась на глазах» . Сестри-доньки, непримиренні суперниці за мамин спадок, об'єднуються, щоби здобути документальні докази злочинних намірів Валентини для еміґрантської служби, аби та депортувала авантюристку. Розгортається повномасштабна, як сказали би Дяченки, «війна за мир» . А на війні — як на війні: у хід ідуть найпідступніші технології навіть з боку позірно правих сил («это напоминало Иудин поцелуй в Гефсиманском саду — блаженное сознание собственной безнаказанности»).
Такий сюжет не потребує особливого авторського контролю, і це дає змогу Левицькій непомітно для читача зосередитися на анонсованому у першому абзаці полюванні за сімейними примарами. Та сестра, від імені якої ведеться розповідь, постає перед нами, ніби наочний посібник до тези відомої фемінологині Клариси Пінколи Естес: «Если существует хотя бы одна-единственная сила, которая питает корень страдания, то это — нежелание учиться дальше» . Й оповідачка знаходить цей корінь; спочатку замислюється: що ж це за фемінізм такий, «который научил меня считать всех женщин сестрами — всех, за исключением сестры» ? А далі спостерігає за батьком, і віри собі не йме: старий стовідсотково «купується» на Валентинину казку й по ньому видно, «які щасливі очі у казок!» (Л.Костенко). А коли на якийсь час хижу зайду вдається відсторонити, тато знову «став чимось сірим і непомітним — людиною без енергії» (В.Шевчук). І де тут правда: в обороні старого від шлюбної афери, чи у визнанні його права на дрібку щасливих відчувань на схилку життя?
Так постає розуміння, що «найбільший із великих гріхів — гріх нетерпимости» , як пише Валерій Шевчук, найбільший літературний експерт з цієї проблеми. І хоч доньки успішно спроваджують Валентину назад в Україну, вони вже здатні зрозуміти цю жінку, яка також є потерпілою у надзвичайній пригоді під назвою «життя»: за теорією К.П.Естес, «если во внешнем мире женщину окружают люди, которые настроены к ней враждебно или безразлично, это питает внутреннего хищника, и он наращивает силу в ее душе и становится еще агрессивнее».
Є в романі Левицької одна цікава деталь, котра пройшла повз увагу нашого Андрія Куркова, який пише рецензії на замовлення лондонської «The Guardian»: «Премією Вудгауза, як на мене, відзначили карикатуру на українців», — писав він. Але ж Валентина — росіянка, що емігрувала до Тернополя з Росії, на чому авторка неоднораз акцентує («в ее характере есть элемент жорстокости… Ето, кстати, отличительная черта всех руських…Типичный недостаток руського характера: прибегать к насилию не у последнюю, а у перву очередь» ). Таким чином, «Коротка історія…» — це не конфлікт між різними ментальностями всередині українства, а зіткнення різних еміґраційних світів. Причому, явно не на користь росіян.
Російські видавці намагалися закамуфлювати це, перекладаючи діалоги комічним суржиком a la Вєрка Сердючка, хоч Левицька дає на це мало підстав («он всегда говорил со мной на английском, неправильно расставляя ударения и коверкая слова, но с соблюдением правил») . Вони прагнули видати цей «антиросійський» роман навіть попри жорстку ворожість уряду Росії супроти визнання Голодомору, мотив якого є темоутворюючим в «Короткій історії…». Чому?
Відповідь проста: книговидання в Росії — справжній бізнес. Коли ідеологія вже не здатна перешкодити комерції і «замовчати» правдивий европейський гіт. Коли цей бізнес настільки сильний, що бере під свій антитоталітарний захист високу літературу, розуміючи, що «искусство предназначено не только для себя, оно не только знак, отмечающий собственное понимание. Это еще и карта для тех, кто идет за нами» (К.П.Естес).
І на цьому тлі не важко збагнути, чому роман Марини Левицької не вийшов спершу в Україні.
Співавтори:
Марина ЛЕВИЦКАЯ. Краткая история тракторов по-украински. — Москва: Эксмо, 2006.
Марина и Сергей ДЯЧЕНКО. Пандем // Радуга, 2003, №1, 2.
Кларисса Пинкола ЭСТЕС. Бегущая с волками. — К.: София, 2002.
Ліна КОСТЕНКО. Неповторність. — К.: Молодь, 1980.
Валерій ШЕВЧУК. Камінна луна // Вітчизна, 1986, №5.
Валерій ШЕВЧУК. Око Прірви. — К.: Український письменник, 1996.
