Режисер Пазі очолив знаменитий пітерський колектив 1996 року.
— Мене запросили актори Ленсовєта, коли Ігор Петрович сильно занедужав. Спочатку Владимиров поставився до моєї персони доволі насторожено. Але згодом ми з ним порозумілися, — згадує Владислав Пазі. — Ігор Петрович йшов із життя драматично: хвороба по краплині висмоктувала його сили. Йому було неймовірно важко й болісно. Ми відсвяткували 80-річчя Ігоря Петровича. Провели чудовий вечір. Прийшли колеги Владимирова з різних періодів його акторської та режисерської біографії, його учні й ті, з ким він уже не встиг попрацювати, — провідні актори Ленсовєта, на яких тепер тримається репертуар. На жаль, через деякий час він від нас пішов у інший світ...
Сьогодні в нашому театрі немає публіцистики — одного з «коньків» Владимирова. Часи змінилися. На сцені вона тепер мало кого цікавить. У нас іде класика ХХ сторіччя. Нині в нашому репертуарі залишилися три постановки Ігоря Петровича. У травні відзначимо 20-річчя його вистави «Гравці». Незмінним глядацьким успіхом користуються його водевілі «Крихітка» і «Любов до гроба». Дуже важливо, що в залі завше багато молоді. Театр досить популярний у Санкт-Петербурзі. Радує, що шанувальники акторів нинішнього Ленсовєта є в усій Росії. Про це я суджу за інтернет-сайтом, куди посилають свої повідомлення багато глядачів.
І хоча в нашій трупі давно не працюють Михайло Боярський та Аліса Фрейндліх, але вони не пропускають жодної прем’єри. Дружина Боярського — Лариса Луппіан — провідна акторка нашого театру, вона створює цікаві ролі, і Михайло активно цікавиться тим, чим займається його дружина. Аліса Брунівна також уважно ставиться до того, що відбувається в Ленсовєта. Вона досить суворий критик, але її зауваження завжди мають доброзичливий характер. Я дуже хотів, щоб Аліса Брунівна повернулася до нас. Настирливо її кликав, але не вийшло, а шкода...
Сьогодні трупа Ленсовєта — 50 осіб, плюс 24 студенти-випускники нашої студії при театрі. Ми працюємо на двох сценах — великій і малій. За рік випускаємо шість прем’єр.
ПРО МОДУ
Нині в Росії пішла мода на мюзикли. Пальму першості захопила Москва. Адже саме Ленсовєт можна назвати першопрохідцем у створенні російських мюзиклів. У 70 — 80-і тогочасний художній керівник театру Ігор Владимиров дав поштовх розвитку цього жанру на сцені. Хітами тих років були «Тригрошова опера» Б. Брехта і К. Вайля, шекспірівське «Приборкання норовливої», «Дульсінея Тобоська» А. Володіна, «Люди і пристрасті», «Трубадур і його друзі» Ю. Ентіна і В. Ліванова. Акторські зірки Аліси Фрейндліх та Михайла Боярського в усьiй красi засяяли в тих давніх виставах. Щоб побачити постановки, театрали спеціально приїжджали до Ленінграда. А що ж сьогодні?
— У нас музична трупа. Школа Владимирова нараховує п’ять поколінь акторських курсів. Мається на увазі, що драматичні актори мають бути пластичними, володіти вокальними даними, мати широку амплітуду: від ексцентрики до лірики. Курс, яким я зараз керую, виховується в цьому ж ключі. У Ленсовєтi досить довгий період не було нових музичних вистав. Нинi готуємо прем’єру мюзиклу «Кабаре». В кіно цю історію геніально поставив Боб Фосс. У мене головні ролі зіграють студенти. Мала сцена перетвориться на якусь кав’ярню-кабаре. Вистава дасть можливість показати не лише драматичний талант, але й вокальні та танцювальні можливості молодих акторів. Пластикою й танцювальними номерами з ними займався Микола Реутов.
Мюзикл — досить загальна назва. Кожна музична вистава має свої барви. Є різні підходи до їхньої постановки. Є бродвейський варіант — масштабне шоу. У Москві зараз він надзвичайно модний, іноді виходять непогані роботи. Я бачив «Норд-Ост» — хороша вистава. Російська версія мюзиклу як жанру, але зроблена вона все ж за американськими правилами. Це щось нове для нашого театрального кону. Бо мюзикл потребує особливої акторської техніки, якою драматичні актори у нас, як правило, не володіють. Що ж до мюзиклу, поставленого в драматичному театрі, — тут інша річ. Вистава в репертуарному колективі будується на інших засадах. Вона не потребує величезних фінансових затрат. Не грається кожного дня. Не має на увазі величезної комерційної віддачі. А щоб суперничати мюзиклу iз драматичного театру з новомодними блокбастерами, він повинен мати певнi художні переваги, які переб’ють технічні спецефекти таких популярних сьогодні постановок, як «Метро», «Чикаго» та інші. Для російського театру ближчими є водевілі. Я не згоден з тим, що сьогодні водевіль — архаїка.
До 300-річного ювілею Санкт-Петербурга ми збираємося поставити оперу. В її основу покладено роман Федора Достоєвського «Принижені і зневажені». Поки робоча назва вистави «Володимирська площа». Будівля нашого театру, зведена на початку XIX століття, розташована поряд з Володимирською площею. Спочатку це був гарний особняк, потім у ньому розмістився купецький клуб, а згодом там почав працювати Гральний дім. Напевно, тому в наших стінах досі витає дух азарту і гри. Музику написав популярний композитор Олександр Журбін, а текст створив талановитий драматург і поет В’ячеслав Вербін. Для нас є естетичним зразком мюзикл, поставлений Георгієм Товстоноговим у БДТ «Смерть Тарєлкіна» (текст Вербіна за однойменною п’єсою Олександра Сухово-Кобиліна).
ПРО АКТОРІВ
— Я ніколи не пробачу акторові презирства до своєї професії. Якщо ця риса з’являється в людині, то хай вона буде суперталановитою, але в нашому театрі вона не затримається. Що ж до всяких загальнолюдських і специфічних слабкостей, то не варто на них звертати уваги. Є головне — а є несуттєве.
Для театру бувають болісні періоди, якщо актор стає рабом серіалу. Навіть сам звідти не може вирватися. Проте я вважаю, що зніматися в кіно та на телебаченні треба. Це дає можливість себе реалізувати. У творчості з’являється особливий досвід, і згодом актори його приносять у театр. А найголовніше — з’являється популярність не тільки конкретного актора, а й нашого театру. Ми намагаємося домовитися й не зривати ні знімальний процес, ні репертуарне життя нашого колективу.
ПРО КИЇВСЬКИЙ ПЕРІОД
— 1992 року поставити спектакль «Запрошення у замок» Жана Ануя мене посватав тодішній художній керівник театру Російської драми ім. Лесі Українки Володимир Петров. Згадую той час із задоволенням. Репетиційний період проходив приємно і радісно. У спектаклі грали чудові актори: Юрій Мажуга, Надія Кондратовська, Давід Бабаєв, Наталя Ков’язіна, Віра Предаєвич, головні ролі виконували Ольга Сумська і Дмитро Лаленков, гарно попрацювала Тетяна Назарова... З мого погляду, всі задіяні в постановці грали чудово. Через деякий час у спектакль ввелися Анатолій Пазенко й Наталя Кудря. І вони добре вписалися в ансамбль. Вистава тоді живе довго, коли артисти його люблять. А у «Запрошення в замок» була довга біографія. Постановка подобалася публіці. Відчувалася легкість і веселість акторської команди, а їхній азарт передавався глядачам. Київський період вважаю одним з найрадісніших у своїй творчій біографії.
Нинішні гастролі до вашої столиці відбулися з ініціативи Миколи Рушковського, голови Київського відділення СТД України. Микола Миколайович звів нас з продюсерською компанією «Етауль», завдяки якій ми приїхали у вашу столицю. Хотілося б, щоб ми частіше зустрічалися. Сподіваюся, такої тривалої, 12-річної, паузи вже не буде. Якщо спонсори відгукнуться, то надалі можна обмінюватися прем’єрами. Роботи українських колективів побачать у Санкт-Петербурзі, а наші — в Києві.
ПРО КОЛЕГ
— Декілька років тому в Театрі на Крюковсь кому каналі було створено маленький колектив на основі курсу Веніаміна Фільштінського. Я подивився виставу «В очікуванні Годо» Юрія Бутусова, в якому блискуче грали Костянтин Хабенський, Михайло Пореченков, Андрій Зібров і Михайло Трухін (нині актори стали зірками серіалів. — Т. П.). Мені їхня робота сподобалася, і «прекрасну п’ятірку» я запросив у ленсовєтівську трупу, а спектакль адаптували до нашої сцени, і він тепер у нас у репертуарі. Юрій Бутусов поставив у нас «Клопа», «Калігулу» і «Войцека». Спектаклі мають глядацький успіх. У нашому репертуарі вистави Ольги Левакової, Геннадія Тростянецького, Володимира Вєтрогонова, Тетяни Козакової, Андрія Андреєва. Зараз я запросив українського режисера Володимира Петрова попрацювати з моїми підопічними. Знаменитий балканський письменник Мілорад Павич дав Ленсовєту право першої постановки своєї нової п’єси. У неї ще немає твердої назви. Це притча на біблійний сюжет. Філософський погляд і, разом із тим, у ній тонкий гумор. Героїнею п’єси є Ліліт — перша жінка, ще до Єви. Цю п’єсу і поставить Петров.
У Балтійському домі ваш Андрій Жолдак цікаво поставив «Тараса Бульбу». А от його «Три сестри» (Театр ім. І. Франка) викликали багато суперечок. Я намагаюся не пропускати виступу вашого чудово актора Богдана Ступки. Хотілося б, щоб український театр частіше гастролював. Потенціал у вас величезний, дуже багато талановитих майстрів.
ПРО ЧУТКИ
— Те, що нинішній глава російської держави із Санкт-Петербурга, породило хвилю чуток, що президент В. Путін надає велику допомогу рідному місту. Напевно, я розчарую, але все це легенди. Ніхто ніякої особливої підтримки ніяким пітерським театрам не надає. Я буду радий, якщо до ювілею нам дадуть якісь кошти. Нашим театрам і, зокрема, Ленсовєту допомагають власті Санкт-Петербурга. Ці кошти дають можливість нормально існувати, але вони недостатні, щоб платити хорошу зарплату акторам, щоб їм не доводилося шукати шматок хліба деінде. Ленсовєт завжди славилася своїм колективом. Трупа у нас хороша, різноманітна. Багато артистів досить відомі за своїми теле- та кіноролями. Важливо, що, незважаючи на велику популярність, вони розуміють: акторська доля все ж складається в театрі. На сцені йде щоденний професійний тренінг. Тому, незважаючи на різноманітні спокуси з боку кінематографа та телебачення, театр все ж є головним у їхньому житті.
