Владислав Троїцкий створив власний театр «Дах», етно-колектив «ДахаБраха». Кілька років поспіль проводив ГОГОЛЬfest. Упродовж багатьох років Владислав Троїцкий утримує власним коштом і «Дах», і «ДахаБраха». Кілька останніх місяців пан Троїцкий був художнім керівником Київського муніципального театру опери та балету для дітей і юнацтва, але нещодавно пішов звідти.
«МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ — ЦЕ БЮРО РИТУАЛЬНИХ ПОСЛУГ»
— Ви все ж таки пішли з театру. Чому?
— Тому що зрозумів, що жодних шансів щось зробити там немає.
Цей театр, як і практично всі інституції Міністерства культури, — щось таке, що застигло в середині ХХ століття, ще в Радянському союзі, така собі субстанція, що жодним чином не передбачена для якихось новацій.
Що таке взагалі Міністерство культури? У 30-і роки вигадали ідеологічну машину для виконання певної функції — говорити, як ми чудово живемо.
Радянський союз спочив у Бозі. Міністерство культури залишилося. Функції ідеології немає, тому взагалі не зрозуміла мета існування цього величезного державного органу.
І вийшло, що всі, хто під ним, гарні й недоторканні, на кшталт театрів, хорових ансамблів, приватизували право говорити, що є духовними скрепами нашої країни.
Вважаю, що, наприклад, хор імені Верьовки, «Дума», ансамбль Вірського можуть виконувати трохи інші, модерніші функції. Та де там, вони кажуть, відчепися від нас, мовляв, ми є «священними коровами». Цих «священних корів» міняти не можна. До них взагалі не можна доторкнутися. Вони мають існувати довічно. До того ж із величезними бюджетами. Їм завжди хтось винен, а вони нічого не винні — мовляв, ми і так, слава богу, вам щось даємо своєю духовною спадщиною.
Тому нововведення, яке я запропонував, коли був у театрі, не сприйняли. Я хотів, щоб там був новий простір, щоб це був справді театр для сучасних дітей, які готові дивитися не лише «Лускунчика», а й щось сучасне, з певною технологією, щоб і студенти Могилянки туди ходили. Запропонував перейменувати цей театр на Центр Сковороди, зробити там кілька майданчиків. Але все це не пройшло.
— А взагалі, на ваш погляд, чи потрібні українському суспільству оці, як ви висловилися, «священні корови»?
— Розумієте, інколи людина якоїсь миті вичерпується. Це навіть не залежить від віку, швидше, від дару, який з’являється і зникає. Це природа людства. З цим нічого вдієш. І для того, щоб хтось вічно не сидів у кріслі керівника, відводиться певний час. І хоч би який ти був чарівний, одного дня ти маєш піти.
В Україні ця система не працює. Чому? Тому що Міністерство культури — це бюро ритуальних послуг, обслуговування «меморіалу Радянського союзу». Не більше й не менше. З роздутими немислимими штатами, якимись незрозумілими функціями. І хоч би який гарний прийшов міністр, він нічого не зможе зробити.
Наприклад, я не міг провести жодної репетиції, тому що в театрі є худрада, яка на всі мої пропозиції казала: не хочемо. Я як художній керівник повинен був затвердити репертуар на худраді. Було п’ять голосів проти мого одного. Скажімо, запропонував поставити оперу «Аліса» українською мовою. Вони сказали, що це нецікаво. Сказали, що музика взагалі незрозуміла. А музику, до речі, написав дуже гарний український композитор.
Запропонував поставити танцювальний спектакль із французьким хореографом, мені сказали, що в театрі танцюють лише класику.
«АГРЕСИВНОЮ ІНФАНТИЛЬНІСТЮ ЗАПОВНЕНО ВСЮ ДЕРЖАВНУ СИСТЕМУ»
— А як варто було б реорганізувати Мінкульт?
— Міністерство — це інструментарій для досягнення певної мети. Аби розробити функції інструмента, слід розуміти, що ми будуємо. Є таке поняття, як розробка стратегії політики держави. Цим в Україні взагалі ніхто не займався. І те, що відірвали у нас шматок території, і те, що сьогодні відбувається на Південному Сході країни — це відсутність гуманітарної стратегії. Ми весь час опиняємося під впливом чужої гуманітарної стратегії. І не є суб’єктом у цьому процесі.
Наші можновладці взагалі не сприймають гуманітарну політику як щось важливе.
Я придумав і вже запропонував міністрові культури створити громадський рух «комітет державної безпеки».
Я би просив владу задуматися над гуманітарною політикою. Якщо цього не буде, тоді ми втратимо взагалі все. Тому що гуманітарна стратегія — це не лише культура, а й освіта. Це готовність відповідати на соціальні виклики, які дуже накопичились у нашій країні.
Я зіткнувся в театрі з інфантильним агресивним середовищем, ним заповнена вся так звана державна система в культурі, освіті, медицині, а також у промисловості. Південний Схід взагалі весь уражений цим патерналістським чеканням, мовляв, хтось щось їм повинен. І це загрожує серйозними проблемами, починаючи від соціальних вибухів.
Одна із функцій комітету, який я пропоную створити, — позиціювання країни як усередині неї, так і за кордоном. Хто ми є...
Дякувати Богу, відбувся Майдан і з’явилася якась надія, потенціал мрії. Далі починається період тяжкої праці. Працювати повинні всі без винятку. А поки що наша «стратегія» така: день простояти та ніч протриматися.
«ПУТІН СТАВ РАБОМ ВЛАСНОЇ ТЕХНОЛОГІЇ»
— Отже, Путін, на відміну від української влади, дуже чітко розумів, що таке гуманітарна політика?
— Звичайно. Адже він КДБіст. Там дуже серйозно фінансується культура. Тому і з’явився той лист на підтримку Путіна. Там справді багато людей щиро підписали його, тому що вони почуваються частиною «великої імперії». У їхній системі координат це нормально.
Звичайно, все це небезпечно. Путін якоїсь миті перестав усвідомлювати, що він став рабом технології, яку сам запустив.
Саме це сьогодні відбувається з Путіним і тим же Дмитром Кисельовим. Вони дивляться на себе в дзеркало, народ кричить їм браво, і вони думають, що вони класні хлопці, такі чарівні, що хоч святих винось.
— Ви народилися в Улан-Уде. Це Росія. А чи зараз асоціюєте себе з цією «великою країною»?
— Асоціюю себе з російською культурою. Виховувався на Достоєвському, Тургенєві... І нерозумно від цього відрікатися.
З Росією?.. У мене там багато друзів, з якими я спілкуюся. Наступного тижня їдемо з гастролями до Петербурга.
Я визначив відповідну стратегію для себе, що потрібно залишати зону для діалогу. Особливо для людей, які відчувають дефіцит повітря в Росії.
Якби була правильна стратегія нашої країни, то Україна могла б бути реальним майданчиком для тих людей, які не можуть реалізовуватися в Росії.
«У ЛЮДЕЙ, ЯКІ КРИЧАТЬ «ЗА РОСІЮ», НЕВИСОКИЙ РІВЕНЬ ОСВІТИ»
— За соцопитуванням, більш як 70% росіян підтримують військове вторгнення в Україну. Як таке можливо?
— Ну, вони ж перебувають під впливом певної пропаганди, що тут, мовляв, бандерівці, фашисти захопили владу і «мочать» росіян... І щиро у це вірять. Тим паче, що у них завжди був комплекс щодо того, що Союз розпався і що Україна незалежна держава. Подолати ці комплекси насправді дуже непросто. А їх ще й підживлюють.
Але є ще майже 30% — це розвинені, нормальні люди. І довкола них повітря свободи дуже звужується, і вони це відчувають. А якщо зараз ми, українці в Україні, візьмемо на себе таку ж функцію вішати ярлики, мовляв, усі росіяни — дурні, фашисти, путінізм, гітлеризм, ла-ла-ла , то ця буде діалог на кшталт сам дурний, який призведе, врешті-решт, до мордобою.
«МИ ПОВИННІ КОЖНОЇ МИТІ ПРАЦЮВАТИ НАД ПРОЕКТУВАННЯМ СВОГО МАЙБУТНЬОГО»
— То що нам робити?
— Поводитися з позиції спокійної сили. За великим рахунком, усе залежить від нас самих. Якщо усередині України кількість зрілих, відповідальних людей перевищить якусь критичну позначку і Україна покаже можливість самоорганізації, очищення від усього, що поналипало за 23 роки і залишилося від Радянського Союзу, продемонструє свою технологічність у духовному і душевному плані, то ніяка Росія нам нічого не зробить.
Зрозуміло, що у цих людей, які кричать «за Росію», не високий рівень освіти. Їм вкладаються якісь кліше, і вони починають їх повторювати. І далі з ними просто неможливо сперечатися. Входити з ними на територію суперечки — безумство. Їх неможливо переконати. Тому й потрібна гуманітарна стратегія, яка робитиме суспільство зрілішим, більш інтелектуальним. Аби зросла кількість людей, які критично ставляться до життя, до себе, які б могли адекватно оцінювати інформацію, які могли б мислити.
І якби не анексія Криму, то не факт, що українське суспільство так би консолідувалося. Можливо, усе б перейшло в сумну корумповану історію.
Хоч би як це звучало парадоксально, історія з Кримом, Південним Сходом продовжує мобілізувати людей.
Ми повинні кожної миті думати, що нам далі робити. Ми повинні кожної миті працювати над проектуванням свого майбутнього. Якщо ми не працюємо над своєю душею, то біси інфантильного пострадянського рабства, які живуть у нас усередині, починають зжирати нас.
Не треба зараз бурчати, мовляв, за що ми стояли на Майдані. За що стояли, те і отримали. Пішов цей страшний і моторошний. Частина з ним теж пішла, але багато хто залишився.
Далі питання — ми хочемо життя, що залишилося, витратити на боротьбу чи на будівництво нової країни. Ми повинні подати нову якість творення, якої немає і в Європі, про Росію мовчу.
У нас зараз є велика енергія мрії — мрія про майбутнє країни. Але мрія швидко зникає, якщо ти в неї не вкладаєш свою щоденну нещадну працю.
— Чи згодні ви з твердженням більшості експертів про неминучий розпад Росії?
— Невдячне запитання. Там відбуватимуться дуже складні відцентрові процеси. Зрозуміло, що Китай більше впливатиме на Росію. Чечня — це не Росія, а країна, що отримує оброк Путіна. Північний Кавказ — дуже непроста історія. А що таке Татарстан? А сама Москва, де вже 30% мусульман?..
Тому в Росії і створили ось цю цементуючу ідею «великої Росії», склейкою якої є гроші «Газпрому». Але з часом це потребує дедалі більшого ресурсу, а керованість країною буде дедалі меншою. І з цим доведеться щось робити...
— МЗС Росії рекомендує своїм громадянам не виїжджати за межі Росії, тому що американські спецслужби їх заарештовуватимуть. Звідки ця антиамериканська істерія?
— Ну, це елементарна психологія: потрібен ворог.
Упродовж останніх 7-10 років я дивився, як побудовані російські новини. Перша новина — як Путін і Медведєв зробили щось гарне, керували на місцях. Друга — в Росії сталося щось погане, але влада все владнала. Потім — жахіття глобального характеру відбувається в Америці. За цим — трохи менше жахіття відбувається в Європі. Там інколи бувають плюси, але здебільшого мінуси. Далі розповідається, яка чудова армія в Росії. І так практично в кожних новинах. У результаті в голові і в Путіна, і у російської людини виникла досконала ілюзія, що у них дуже сильна армія.
Це не так! Насправді нічого такого немає. Вона набагато слабша, ніж американська.
У Росії можуть ходити розбитими дорогами і розповідати, що Росія — економічно процвітаюча країна порівняно із занепалою Угорщиною чи Грецією. Але порівняйте дороги у Греції і десь у Пермі. І мені можна будь-що доводити, але у Греції — краще! І що погано для грека, то було б просто жир для росіянина з провінції.
