Про театральні експерименти, від чого Богдану Сильвестровичу інколи доводиться відмовлятися, що переважає: посада художнього керівника чи його акторська натура? Про все це ми розмовляли з Богданом Ступкою напередодні закриття 85-го сезону франківців (12 червня). Але почали бесіду з останньої прем’єри колективу — вистави «Наталка Полтавка». Звернення до цієї опери Івана Котляревського цілком логічне. Іван Петрович був директором Полтавського театру, займався не лише адміністративною роботою, а піклувався про репертуар. «Наталка Полтавка» стала першою його п’єсою, і з неї почався відлік української драматургії.
Театр ім. І. Франка кілька разів звертався до творчості Котляревського. «Москаль-чарівник» — перша вистава, постановку якої здійснив у 1933 році фундатор театру Гнат Юра. Потім, в 1942 р. під час евакуації у Семипалатинськ, Амвросій Бучма вперше поставив «Наталку Полтавку». До спадщини українського класика франківці знову звернулися в 1986 році, коли Сергій Данченко поставив бурлеск-оперу «Енеїда». У тій виставі роль від автора (Івана Котляревського) грав Богдан Ступка. Протягом майже двох десятиліть ця вистава була візиткою театру. А мандри Енея (Анатолія Хостікоєва) побачили мільйони глядачів не лише України, а й за кордоном. Гастролі завжди відбувалися з величезним успіхом. Тріумфально виступили франківці на Міжнародному театральному фестивалі античної драми у м. Патри (Греція). Тоді виставу грали просто неба серед залишків колишньої будівлі античного театру. Отже, Іван Котляревський є «рідним» автором для Театру ім. І. Франка і його твори в їх інтерпретації мають цікаве сценічне життя. А після блискучої прем’єри «Наталки Полтавки» можна говорити, що продовжилася естафета поколінь. Молоді франківці з’явилися в знаменних ролях: Тетяна Міхіна (Наталка), Павло Піскун (Петро), на рівних працюючи з досвідченими акторами — Петром Панчуком (Возний), Ларисою Руснак (Терпилиха) і Тарасом Жирком (Микола). Органічно вписався у франківську команду популярний музикант, лідер гурту «ВВ» Олег Скрипка, який не тільки зіграв роль Виборного, а є автором музичного оформлення вистави. Скрипка написав власні композиції, зробив адаптування легендарних мелодій Миколи Лисенка. А здійснив оригінальну постановку московський режисер, екс-киянин Олександр Ануров, якого спеціально запросив на цю роботу Б. Ступка.
«ДО «НАТАЛКИ ПОЛТАВКИ» МАЮ САНТИМЕНТ»
— Ми хочемо цією виставою привернути молодь до нашого театру, — говорить Б. Ступка. — А історія появи на нашій сцені «Наталки Полтавки» така. Я прочитав інсценізацію опери І. Котляревського, зроблену Віталієм Жежерою, і вона мені дуже сподобалася. Спочатку виникла ідея поставити вистави в Українському домі на Арбаті. Разом з генеральним директором Дому Володимиром Мельниченком ми думали: як зібрати українських та російських акторів, що нині живуть і працюють у Москві (таких як Олексій Петренко, Василь Лановий, Ірина Купченко та інших). Але цей проект виявився надзвичайно складним у реалізації, бо зібрати популярних акторів разом важко. Тоді режисер Олександр Ануров сказав, що можна зробити театральний варіант на київській сцені, але до нього треба залучити Олега Скрипку. Я сам люблю цього співака і музиканта. Коли вперше почув записи його аранжування пісень Едіт Піаф та український фолк, то був у захопленні. Подумав, якщо Скрипка зробить щось подібне у «Наталці Полтавці», то це повинно вийти цікаво.
Ви знаєте, сьогодні ставити класику важко. Повторюватися не хочеться, а знайти щось новеньке, і щоб воно було цікавим — дуже непросто. Класичні твори — це як «священна корова». Треба мати мужність аби здути пил з «золотого фонду» і щоб не спаплюжити твір. Час іде, ми всі змінюємося і тому кожне покоління ставить свою «Наталку Полтавку»… Коли Скрипка дав згоду, Ануров сказав, що хоче опиратися на першоджерело — текст Котляревського, а не адаптацію Жежери. Скандалу не було. Всі сторони домовилися мирно і почалася робота. Та хвороба не дала мені змоги грати на сцені, але я все одно щасливий, що в нашій афіші тепер є «Наталка Полтавка» і думаю, що вона займе гідне місце у репертуарі франківців…
Олег Скрипка — одна з цікавих і знакових постатей в український культурі. Гадаю, що робота з франківцями його теж збагатила, як і наших акторів. Ми знаємо величезну популярність Олега і спочатку франківці приглядалися до Скрипки, але дуже скоро виявилося, що його сценічний імідж це одне, а насправді Олег дуже інтелігентна, розумна, тонка і надзвичайно віддана мистецтву людина. Ми мали мету через театральну гру, метафору, сучасні і знайомі класичні ритми прилучити саме глядацьку молодь до української спадщини. І це, великою мірою, вдалося завдяки О. Скрипці.
Взагалі, зібралася досить цікава команда. Сценограф Андрій Александрович-Дочевський відтворив колорит Полтавщини. Людмила Нагорна (костюми) шукала вбрання для артистів у театральних схронах, навіть на «блошиних» базарах. Усі запаски, плахти — автентичні. У нашій постановці відтворений дійсно український костюм Полтавщини початку XIX століття. Чимало попрацювали актори з балетмейстером Наталію Задаянною.
Олександр Ануров вже працював з нашими акторами. Режисер здійснив постановку «Буквар миру» за Г. Сковородою — це складний філософський твір. Хоча Ануров працює в Москві, але Сашу я вважаю українським режисером. У нього київське коріння. Батьки працювали у Театрі російської драми ім. Л. Українки, були народними артистами. Сашко закінчив Київський театральний інститут ім. Карпенка-Карого як режисер. А потім удосконалював себе у Москві у майстерні Анатолія Васильєва. «Наталка Полтавка» друга спільна робота О. Анурова з франківцями.
Вистава народилася досить швидко — за два місяці. Всі франківці працювали з великим піднесенням. Олег щоденно зранку приходив до театру, а йшов далеко поночі, як і всі, хто працював над виставою. Скрипка є не лише виконавцем ролі Виборного, а ще став музичним керівником вистави. З кожним актором, що співає, він особисто працював. Чимало часу віддав співпраці з оркестром Театру ім. І. Франка і з диригентом Володимиром Гданським. Навіть у афіші ми написали, що у виставі «живий звук». Хоча, як на мене, то не розумію цього: бо хіба звук може бути мертвим? Актори завжди «наживу» грають на сцені.
«Наталку Полтавку», за жанром, ми назвали — українське музично-драматичне рококо, теє-то, як його на дві дії. «Теє-то, як його…» — улюблена приказка Возного. Я маю надію, що пісні, які звучать у виставі, стануть шлягерами. Як популярні «Ой, під вишнею», «Всякому городу нрав і права», «Ой я дівчина Полтавка, а зовуть мене Наталка» і добре відомі багатьом глядачам ще з дитинства. Я мрію, що пісні матимуть своє нове продовження і молодь буде ці хіти співати на Хрещатику. Мені, наприклад, подобається пісня Терпилихи «Ой дочко, дочко, що ж мені начати // Де ж люб’язного зятя достати»… Чесно кажучи, я до «Наталки Полтавки» маю сантимент. Я виріс у Львівському оперному театрі. Мій батько співав у театрі, а з семи років я всі арії з опери знав напам’ять. До речі, мій дядько Павло Крупник прекрасно виконував партію Миколи в цій опері... Взагалі, українська класика — це скарб!
«НА ПЕРШІЙ СЦЕНІ КРАЇНИ ТРЕБА ГРАТИ ВСЕ»
— Богдане Сильвестровичу, до ювілею вашого колективу було написано чимало публікацій про історію театру, а куди далі збираються йти франківці? Який театр ви хочете будувати?
— Думаю, що відповідь на це питання ми дали, коли на ювілейному вечорі показали виставу «Соло-Мія», в якій зайняті молоді франківці. Виставу поставив Олександр Білозуб як хореографічну драму. Вона присвячена видатній оперній співачці Соломії Крушельницькій. Критики назвали нашу виставу експериментом. А як на мене, то наша «Соло- Мія», в порівнянні з останніми проектами Андрія Жолдака, є «дитячим лепетом на галявині». Думаю, що «Соло-Мія» ще знайде велику армію своїх прихильників. Ми її покажемо на театральних фестивалях. Всі іноземці, що подивилися «Соло-Мію», в захваті від сценографії, а невеликі тексти, які лунають, можна легко дублювати будь-якою мовою світу. До речі, мову пластики активно застосовують такі видатні режисери сучасності, як Роберт Стуруа і Едмунтас Някрошюс. У цьому кияни могли переконатися, переглянувши їхні вистави «Стікс» на музику Гії Канчелі та шекспірівські «Гамлет» і «Макбет», які показували на нещодавніх гастролях ці знамениті колективи з Грузії та Литви.
Франківці нікого не копіюють. Ми шукаємо свої власні творчі шляхи. Я вважаю, що на першій сцені країни треба грати все: твори світової і сучасної літератури. Ми також повинні берегти традиції. А що таке традиції? Це моральний клімат в колективі. Як у кожному творчому колективі, у нас буває всяке. Як казав Наполеон: «Демократія — це дуже добре, але крім у армії і у Національному театрі «Комеді Франсез». Театр ім. І. Франка теж треба берегти. Але без новацій і експериментів вперед ми не зрушимось.
Якщо подивитися на нашу афішу, ви побачите, що цей сезон у нас вийшов більшою мірою «класичним». Бо 85 років для театру — це певний етап. У нас вперше з’явилася велика робота «Брати Карамазови» за романом Ф. Достоєвського. Масштабну виставу здійснив молодий режисер Юрій Одинокий. За неї франківці отримали сім «Пекторалей» (найвища театральна премія Києва. — Т. П. ), в тому числі, як краща вистава, за режисуру, сценографію, відмічені преміями і акторські роботи.
У цьому сезоні ми продовжили знайомство глядачів з творами сучасних драматургів Європи. Не треба забувати, що певний час український театр був відірваний від інформації про нову сучасну зарубіжну драматургію. Поступово ми цей «пробіл» ліквідуємо. Так, у минулому сезоні вперше на українській сцені Григорій Гладій постав «Істерію» Террі Джонсона. Це вистава про знаменитого вченого, автора психоаналізу Зігмунда Фройда, який, до речі, народився на Галичині (м. Тисьмениця Івано-Франківської області). Як писав Стефан Цвейг: «Завдяки Фройду сотні тисяч людей дізналися про таку тонку психологічну річ, як вразливість душі, особливо дитячої, і почали розуміти, що будь-яке брутальне торкання... спроможне зруйнувати долю». Я сам, працюючи над роллю Фройда, чимало нового для себе відкрив. Коли постановка вийшла, не всі критики і глядачі її сприйняли. Але зараз всі вистави проходять з аншлагами.
У грудні у нас відбулася прем’єра французького драматурга Тамари Кандала «Сентиментальний круїз». У виставі по-новому глядачі побачили Богдана Бенюка і Володимира Нечепоренка...
ЩО ПЕРЕМАГАЄ: АКТОРСЬКЕ «Я» ЧИ ХУДОЖНІЙ КЕРІВНИК?
— Вийшло так, що у виставах, поставлених за творами ваших улюблених письменників Сковороди і Котляревського ви не граєте. Чи плануєте вводитись на ролі Григорія у «Букварі миру» і Возного у «Наталці Полтавці»?
— Ні. Тут моє акторське «я» переміг голос художнього керівника Театру ім. І. Франка. Петро Панчук прекрасно грає ці дві ролі і хай вони лишаються в його творчому арсеналі. Я почуваю себе щасливим, коли з нашої сцени лунають тексти Г. Сковороди та І. Котляревського, як глядач, відчуваю насолоду... Коли шли репетиції, я пропустив їх через хворобу. Потім прийшов, побачив, що команда гарно працює, і не став заважати. Тим більше, що роботи у мене і без цих ролей вдосталь.
— Під час останніх гастролей Тбіліського театру ім. Ш. Руставелі Роберт Стуруа сказав, що має намір ще попрацювати з франківцями. Про що ви домовились з режисером?
— Угода є, бажання обох сторін теж є. В жовтні наш театр запросили приїхали в Грузію. Після багатьох років реконструкції і капітального ремонту повинен відкритися Театр ім. Ш. Руставелі. Ми братимемо участь у святкових театральних заходах. А поки є час, щоб Стуруа і я ще подумали і вже разом обрали п’єсу, над якою буде працювати цей видатний режисер.
— У наступному сезоні ви вже запросили на постановку Валентина Козьменка-Делінде.
— Валентин збирається ставити «Ромео і Джульєтту». У нього досить оригінальний і нетрадиційний погляд на цю трагедію Шекспіра. Я маю надію, що і вистава вийде цікавою. До роботи ми залучимо молодь.
— Про молодь ви піклуєтесь, а що ж майстри будуть грати?
— Є ідея підняти болючу тему для нашого народу — Голодомор і поставити драму «97» Миколи Куліша. Вважаю, що у тій виставі буде про що сказати глядачу нашим провідним акторам. Поки ми шукаємо режисера. А взагалі, у творчому портфелі франківців є дуже цікаві п’єси, але про це ми поговоримо краще на початку сезону.
— Коли почне працювати Мала сцена?
— Болюче питання. Цей довгобуд тягнеться 18 років… Не можемо знайти кошти. Поки працює альтернатива — малюсінька сцена у Театрі у фойє. Там йдуть камерні вистави, але й вона лише частково допомагає. А проблему зайнятості акторської команди ми вирішимо лише тоді, коли нормально запрацює Мала сцена. Репертуар для неї у нас є.
— Новачків у трупу брати у новому сезоні будете?
— Ні! У нас переповнений штат. Але звільняти корифеїв, провідних майстрів, які на пенсії, але все одно є у штаті франківців, у мене рука не підніметься. Будемо разом з директором Михайлом Захаревичем думу думати і шукати шляхи, як вийти з цього кута. Потрібні спонсори, меценати, тобто ті люди, які люблять український театр і їм не байдужа доля людей, що прославили своїм мистецтвом франківську сцену.
— Перед відпусткою вашому колективу ще доведеться попрацювати — з 15 червня розпочинаються гастролі Театру ім. І. Франка у Севастополі. Які вистави покажете кримчанам?
— У Севастополь ми поїдемо втретє. Були в 2000 р., потім у 2003 р., тепер будемо виступати з 15 по 28 червня і знову на сцені Театру ім. Луначарського. Коли ми грали в Севастополі два роки тому, глядачі кричали: «Приїжджайте кожного року»! Думаю, що і ці гастролі пройдуть нормально. Нас севастопольці не тільки добре знають, а ще з нетерпінням чекають. Гадаю, що проведемо зустрічі з моряками. Ми покажемо «Украдене щастя», «Леді і адмірал», «Ревізор», «Сентиментальний круїз», «Швейк» і «Наталку Полтавку».
— У яких картинах ви зараз знімається? Пішли чутки, що вам запропонували зіграти роль генсека Леоніда Брежнєва. Навіть у лікарню до вас приїжджали кіношники...
— Мені не подобається говорити про те, що ще не зроблено. Дійсно, навіть на лікарняному ліжку мене знайшли: підбирали грим до нової кіноролі. До речі, його робила гример, з якою ми працювали у картині «Червоні дзвони» у 1982 році, у якій я грав Керенського… Нова картина, яку збирається знімати режисер Кеосаян, називається «Заєць над прірвою». Сценарій мені сподобався. Я буду грати партійного боса, але не конкретно Брежнєва, бо на Леоніда Ілліча, навіть у гримі, я мало схожий. Хоча був кумедний момент, коли до мене у палату зайшли лікарі, а я у гримі з ними привітався. У них очі догори полізли і вони запевняли, що щось брежнєвське таки маю…
Восени повинен вийти на телеекрани серіал «Вкрасти Тарантіно» (режисер Роман Качанов, відомий своїми стрічками «ДМБ» та «Даун-хаус». — Т. П. ). Поки картина монтується, записується музика. Як планують продюсери (Денис Євстигнєєв і Аркадій Цимблер), після 8-серійної телеверсії змонтують ще художній фільм на дві серії. Зйомки «Вкрасти Тарантіно» проходили у Москві, Севастополі і навіть у Голівуді. Про свої американські враження я читачам «Дня» вже розповідав (див. № 214 за 2004 р.) і не хочу повторюватись. А от зустріч з Людмилою Гурченко, як із кінопартнеркою, відбулася недавно. Ви знаєте, розмови про нестерпний характер актриси — то все вигадки «жовтої преси». Людмила Марківна — суперпрофесіонал і ніяких труднощів я на знімальному майданчику не відчував. Гурченко — одержима мистецтвом жінка. У нас було лише кілька спільних сцен. За сценарієм, я граю роль Фелікса Добржанського (професора Інституту кінематографії на прізвисько «Фелліні»), який закоханий у героїню Гурченко. Але він ніяк не може оженитися. Бо об’єкт кохання героя — розвідниця- шпигунка 12 розвідок різних країн. Їй ніколи влаштовувати своє особисте життя. А коли вона стала пенсіонеркою, то знайшла заміну Феліксу на молодого чоловіка. Думаю, що картина повинна вийти весела.
Зараз на моєму столі лежать кілька сценаріїв. Поки читаю.
А от з Кірою Мураторою мені не вдається попрацювати. Її кінопроект, який кінорежисер збирається знімати за сценарієм Ренати Литвинової, відкладається. Буквально вчора подзвонила Муратова і з сумом сказала, що не може знайти кошти і зйомки переносяться. Шкода. Сьогодні з українських кінорежисерів лише Кіра Муратова ще тримає марку, але навіть для такого прекрасного режисера не можуть знайти кошти. Це ганьба!
— Картини «Свої» Месхієва і «Водій для Віри» Чухрая, в яких ви грали, отримали велику кількість призів міжнародного ґатунку...
— Цими фільмами я вже майже всі премії зібрав. У Росії мене зробили дійсним академіком Кіноакадемії мистецтв РФ «Ніка». Я щасливий, що знімався у фільмах, які можна назвати «добротним кіно». Зараз вже забулося, як непросто народжувались ці роботи. Актор — професія дуже залежна від режисера, навіть монтажера. Треба не помилитися у виборі сценарію, а тому я дуже прискіпливо ставлюся до вибору ролі. Маю надію, що фортуна не відвернеться від мене і ще дасть шанс грати в хороших картинах, створювати цікаві образи.
— Богдане Сильвестровичу, у «Дні» ми друкували главу з книги Ростислава Коломійця «Пристрасті за Богданом». Коли вона вийде з друку?
— Гадаю, що восени книга вже з’явиться у магазинах. За жанром це есе. В книзі йде мова не лише про моє життя і шлях у мистецтві. У ній є роздуми про театр, акторську професію, я розказую про колег, з якими мене зводила доля на сцені і на екрані. Спочатку книга вийде українською і російською мовами, а англійський варіант надрукують трохи пізніше.
