Володимир ДМИТРІЄВ: «Оголошення безперечного відставання державною традицією надто небезпечне...»

— Які ваші надії на нове кінематографічне століття?

— У мене немає відчуття, що прийдешнє XXI століття ознаменує
собою новий розквіт світової культури. Швидше, варіюватимуть і видозмінюватимуть
досягнення сторіччя попереднього, можливо, на більш високому технічному
рівні. Цікаво одне: поява чимраз більшої кількості книг, які не хочеться
читати, фільмів, які не хочеться дивитися, виставок, які не хочеться відвідувати.
Якщо раніше так зване мистецтво, навіть задоволене своєю самоцінністю,
все ж таки намагалося навести хоч якісь мости між собою і споживачем і
— водночас — споживач прагнув якщо не зрозуміти, то хоч би доторкнутися
до високого мистецтва, то тепер вони існують і, мабуть, існуватимуть і
надалі цілком суверенно, охороняючи від можливого впливу власні території.
Чим швидше до цього звикнуть, тим краще.

Що ж до кінематографа, то можна припустити ще різкіший,
ніж тепер, розподіл на комп’ютерне крило, яке використовує сучасні технічні
досягнення (не за горами той час, коли на комп’ютері можна буде створити
картину, використовуючи чисто віртуальну реальність без використання якихось
традиційних складників аж до акторів включно — і це буде талановито і цікаво),
і крило, яке орієнтується на звичне, усталене і тяжіє до найпростішого
рішення (приклад датської «Догми» тут найбільш показовий). Можливі також
якісь проміжні схеми. Принаймні глядачі XXI століття дивитимуться на кіно
іншими очима, ніж ми, і не можна поручитися, що у всіх випадках нам вдасться
домовитися. Особисто я не завжди можу зрозуміти смаки і прихильність п’ятнадцятирічного
підлітка, і цілком можливо, що в якихось дивних для мене перевагах він
має більшу рацію, ніж я.

— Чи зміниться підхід до архівної справи в кіно?

— Кіноархіви — установи консервативні, і в цьому їхній
порятунок. Наша справа — збирати фільми, зберігати їх, відновлювати і реставрувати,
створювати і випускати каталоги, прагнучи академічної повноти. Фільми можуть
бути на різних носіях, реставрація — комп’ютерною, інформація зберігатися,
наприклад, на рідких кристалах. Для архівів усе це необхідно. Однак у будь-якому
разі кіно ХХ століття потрібно зберігати на традиційному носії, тобто на
плівці, і реставрувати потрібно плівку, а не її еквіваленти, але жодна
з стрічок не повинна щезнути. 80 відсотків німих фільмів, що назавжди зникли,
і 50 відсотків картин виробництва до 1950 року повинні чомусь навчити.
Хоча б — дбайливому ставленню до того, що ще залишилося.

— Чим відрізняються наші архіви від західних? Як, зокрема,
виглядають російські архіви на тлі головних фільмосховищ світу?

— І Держфільмофонд Росії, і синематеки Заходу займаються
однією і тією ж справою. У глобальних цілях у нас немає розходження, ніякого
свого шляху тут бути не може. На жаль, Держфільмофонд, який зібрав одну
з найкращих у світі колекцію картин, стикається зараз із тим, що в технологічній
сфері він значно відстав від Заходу і для технічного переозброєння йому
потрібні суми, що в багато разів перевищують можливості держави. Але, в
будь-якому разі, колекція повністю збереглася, сучасні стрічки її поповнюють
майже щодня, якісь новини нам все-таки вдається вводити, та й скаржитися
— не наша звичка. Про те, як ми виглядаємо «на тлі головних фільмосховищ
світу», ми не думаємо, оскільки самі ж і утворюємо це «тло».

— Чи не призведе наше технологічне відставання від Заходу
до відставання власне культурного?

— Світовий досвід показує (і в Україні, і в Росії тому
чимало прикладів), що технологічне відставання, по-перше, далеко не завжди
автоматично супроводить відставання культурне; а по-друге — нашим країнам
є що пред’явити світові в тих галузях культури, де технологія істотної
ролі не грає, наприклад, у театрі, частково в образотворчому мистецтві,
та й у кіно певною мірою теж. Небезпечним є інше: оголошення безперечного
відставання державною традицією і найвищою етичною цінністю, яке може спричинити
зведення нової «залізної завіси», яку досі полюбляє значна частина націонал-
патріотів. От тоді ми справді відстанемо від іншого світу і, цілком можливо,
назавжди.

— Що відбувається сьогодні в російському кіно? Ваша
оцінка явищ, які народжуються в ньому ...

— Кінематографічний бум — реальність сучасної Росії. Державний
і приватний капітали поступово приходять у кіновиробництво, зростає кількість
кінотеатрів, глядачі через високу ціну квитків повільніше, ніж хотілося
б, але повертаються в зали, відвідування яких стало престижним, телевізійні
компанії активніше субсидують кіновиробництво. Меншає небезпека засилля
любительщини, безпорадного авангарду, який видає себе за інтелектуальне
мистецтво, сумовитої старомодності і просто творчої бездарності.

Якщо ж говорити конкретно, то безумовно зараз є першою
санкт-петербурзька школа, представлена як ім’ям її лідера Олексія Германа,
чия картина «Хрустальов, машину!», на моє переконання, є безсумнівною віхою
в історії світового кіно останнього десятиріччя, так і іменами таких режисерів,
як Олег Ковалов, Валерій Огородников, Олексій Балабанов, Дмитро Месхієв
і ще декого. Це талановите, освічене, незакомплексоване покоління, стрічки
якого (наприклад, «Брат-2» Балабанова) можуть спонукати дискусії на межі
здивування своєю моральною позицією, але загалом воно цілком гідно представляє
Росію в європейському кінематографічному процесі і, можна сподіватися,
ще не раз заявить про себе.

— У чому головна складність роботи відбірників Московського
міжнародного фестивалю?

— Вона полягає в тому, що нам, на жаль, ще не вдалося переконати
кінематографічну громадськість більшості країн світу у творчій і комерційній
потребі його проведення. Ми рідко натикаємося на прямі відмови, але нам,
як правило, пропонують або стрічки, вже продемонстровані на інших фестивалях,
або ті, художній рівень яких вельми далекий від наших, навіть, до речі,
не так уже завищених бажань. Поки в Росії не буде повноцінного кiноринку,
зорієнтованого не тільки на американські «блокбастери», поки не буде переможено
або хоч би ослаблено вплив вiдеопіратів, поки отримання премії в Москві
не стане престижною подією, предметом радості та гордості, навряд чи можна
розраховувати на те, що таким старанним відбірникам полегшає.

— Чи проглядали ви українські картини останніх років,
що ви скажете про їхній художній рівень?

— Я бачив кілька українських картин випуску останніх років,
але не хотів би висловлюватися про кожну з них. Скажу тільки (це моя особиста
думка, яка аж ніяк не претендує на абсолютну істину), що вельмишановним
українським майстрам немає жодних підстав триматися за принципи «поетичного
кіно». Надмірна декоративнiсть, естетизована літературність, переважна
умовність, настирливість, що з надривом підриває зсередини плавне кінематографічне
оповідання, — все це прикмети минулого часу, і я не вірю в можливість їхнього
повернення на новому витку. Мені хотілося б, щоб українські, як і російські,
режисери навчилися знімати недорогі стрічки, побудовані на реаліях сьогоднішнього
дня, на соціальному і психологічному дослідженні нинішніх процесів драматичного
прощання з минулим і з неможливістю відразу вписатися у важко прогнозоване
майбутнє, на подоланні міфологізовано завищеної самооцінки. Думаю, що в
результаті ви прийдете до нормального європейського кіно, позбавленого
провінційних комплексів.

— Як прорватися і вам, росіянам, і нам, українцям, на
світовий ринок?

— На світові ринки треба пропонувати якісний товар. Навряд
чи Україна і Росія, які поки що мають обмежені фінансові можливості, зможуть
вийти на них із сильним комерційним проектом. Поодинокі винятки до уваги
не беремо. Тому доведеться орієнтуватися на «арт-кіно», яке має невелику,
але дуже мобільну аудиторію, яка постійно розширяється. Можу запевнити,
що добре зроблена стрічка про трудовий конфлікт на заводі «Арсенал» або
про жінку, що їде з сільськогосподарським товаром для його продажу на одному
з базарів СНД, має більші можливості для показу в рамках зарубіжних кінофестивалів
або спеціалізованого прокату, ніж громіздкі історичні полотна, на створення
яких, боюся, в Україні не вистачить ні грошей, ні творчих сил. В останньому,
можливо, я помиляюся: з таким великим актором, як Богдан Ступка, можна
замахнутися й на «глобалку».

— Кінокритика в останнє десятиріччя досить істотно змінилася.
На краще, гірше — як ви вважаєте?

— Критиків зараз мало, багато оглядачів і журналістів,
а це зовсім не одне й те саме. Теоретичних статей і серйозних досліджень
намагаються не читати, і критична думка рідко впливає на поточний кінопроцес.
Зараз усе дозволено: відсутність доказів, есеїстська неточність, роздуми
від першої особи без оглядки на навколишніх, пишномовна дурість, партійна
заангажованість, переписування статей з Інтернету і багато іншого. У майбутньому,
певне, критика структурується, розійдеться по різних кутках, спробує, навіть
залишаючись грубою, все ж таки дотримуватися деяких моральних норм. А в
принципі вона залежатиме від поточного кінопроцесу, іноді підлаштовуючись
під нього, часом, на що хотілося б сподіватися, його випереджаючи і навіть
трохи видозмінюючи. Але взагалі-то, як це не сумно визнати, питання кінокритики
в сьогодні не найважливіше і в Україні, і в Росії. Почекаємо хоч би відносної
стабільності — тоді й поговоримо.

— Що все-таки чекає нас у прийдешньому кіностолітті?
Чи є у вас певний прогноз?

— Я спробував спочатку відповісти на це питання. А от тепер,
завершуючи інтерв’ю, маю чесно зізнатися перед самим собою і перед імовірними
читачами: не знаю. Стільки прогнозів не збувалося, так часто великі режисери
і теоретики помилялися, стільки разів кіно пропонувало непередбачені варіанти
розвитку, що було б нескромним вдавати iз себе пророка.

А вірю я передусім у те, чим завершив поздоровлення з ювілеєм
своїй прекрасній колезі — директорові Музею Київської кіностудії імені
Олександра Довженка Тетяні Тимофіївні Дерев’янко: «Спочатку Господь Бог
створив архіви і музеї, а потім уже все інше».