Український письменник і журналіст Володимир Лис, якого 26 липня у його рідному селі Згорани побили невідомі (нагадаємо, «День» писав про це у № 142 від 5 серпня 2014 року), нарешті відновив своє здоров’я і з головою поринув у творчість, а Україні, яка нині потерпає від агресії Росії, він прогнозує неминучу перемогу.
— Пане Володимире, передусім розкажіть, чи вдалося відшукати і покарати винних у інциденті, який трапився з вами 26 липня? Якою у цій справі була позиція правоохоронців?
— Розкрити цю справу не вдалося, адже для цього мені передусім потрібно було б принаймні запам’ятати номер автомобіля, у який сіли зловмисники. Крім цього, слід було написати заяву в міліцію про своє побиття. Однак я відмовився це робити, бо вважаю, що для відкриття кримінальної справи достатньо моєї публікації у пресі та депутатського запиту. А ще — я вже мав досвід спілкування із правоохоронцями, і він не надто приємний. Це довга, нудна і нерідко безрезультатна процедура, а в мене попереду купа літературних справ, я беру участь у низці заходів, тож не хотів на це витрачатися. Звісно, у мене були бесіди з міліцією, телефонували навіть із Любомля, я ходив у прокуратуру, до мене приходили працівники обласного управління СБУ, яким я виклав усе, що знав. Але наразі, думаю, розслідування припинено, бо я не подавав заяву, а тому й претензій до правоохоронців не маю.
— Як ви вважаєте, чи знали ваші кривдники, що ви — відомий письменник?
— Думаю, ні. Інцидент трапився тільки через те, що я не стерпів і присоромив молодиків, які брутально говорили всілякі дурниці про українських патріотів.
— Чи траплялися у вашому житті ще якісь прикрі інциденти на патріотичному ґрунті?
— Так, але це було в часи Руху або коли я йшов на збори комуністів і ставив якісь запитання колишньому лідерові. Тоді мене виводили із зали і називали провокатором, хоча я ставив нормальні запитання. Траплялися прикрі інциденти і під час мітингів, але я був до цього готовий, така у мене професія. Тим більше, це відбувалося не тоді, коли мені було за 60, а коли мені було під 40, а, отже, я мав іншу мобільність і відповідні сили для цього.
«НЕ МОЖНА БЕЗДУМНО РОЗПОРЯДЖАТИСЯ ЧУЖИМ ЖИТТЯМ»
— Хотілося б дізнатися про вашу позицію щодо нинішньої ситуації в Україні як письменника і людини, до думки якої прислухаються?
— Я вважаю, що перемога України неминуча, але я хотів би, щоб було пролито якомога менше крові, тому що в нас не бережуть своїх бійців. Я навіть переконаний, що під час Майдану можна було б уникнути такої великої кількості жертв і не посилати на передову запальних романтичних хлопчиків. Потрібно було ретельно продумати тактику, якщо вже задумали Майдан. Сьогодні ситуація повторюється в зоні АТО. Мені здається, що вище керівництво (не керівники батальйонів, які все-таки мислять тверезо) — це прихильники маршала Жукова. Більше того, я не розумію ще одного парадоксу — коли стоїть людина і запевняє, що вона горда від того, що її чоловік чи син загинув за Україну. Вибачте, вона або не любила його, або це відверта брехня. У мене серце розривається, коли ридає мати, дружина чи донька, а коли хтось стоїть із кам’яним обличчям і каже, що гордиться смертю рідних — це найжахливіше, що мені доводилося чути. Так, втрати сьогодні неминучі, але хотілося б, щоб їх було якомога менше. І тому я підтримую ідею, що кожного разу, коли ховають молодих хлопців, повинен бути присутнім хтось із вищих керівників Міністерства оборони, керівники адміністрацій, аби вони бачили, чого це коштує рідним. Бо не можна так бездумно розпоряджатися чужим життям.
«ТРЕБА ПІДТРИМУВАТИ ХОРОШИХ ЛЮДЕЙ НА ДОНБАСІ»
— Як ви вважаєте, чи зміниться наш народ після перемоги?
— Так, але є дві небезпеки, які можуть очікувати на нас після перемоги. Перша — це коли підуть на поступки тим, хто на Донбасі. Тоді вийде, що люди, які стояли на Майдані, стояли за те, щоб розвивалася російська мова, щоб наші урядовці і вдома, і на роботі розмовляли російською і щоб патріотичні почуття майданівців були принесені в жертву якійсь міфічній єдності. Ми, навпаки, повинні зробити все, щоб на Донбасі отримували підтримку українські сили, бо якщо будемо тих, хто був за терористів, повертати в органи влади, нічого у нас не зміниться. Це призведе до ще одного Майдану чи Донбасу, бо такі люди не розуміють ані логіки, ані моралі, а лише грубу силу. І ту силу треба продемонструвати на державному рівні. А друга небезпека — це те, що після перемоги може настати абсолютний хаос, коли сп’янілі від успіху люди вимагатимуть, щоб влада виконувала їхні забаганки. Це неприпустимо, коли приходять і вимагають, щоб на посади призначали тих, кого хоче юрба, щоб кидали яйцем у голову обласної адміністрації, який пробув на своїй посаді лічені дні. У всьому світі мінімальний термін, який дається новій владі, — це знаменитих 100 днів. Після ста днів у Наполеона було своє Ватерлоо. Так і в нашої влади може бути або своя перемога, або своє Ватерлоо. Тільки ж дайте цих 100 днів! Бо якщо кожен вимагатиме робити те, що йому заманеться, це призведе до анархії, яка вже не раз губила Україну. Влада мають обирати одним-єдиним шляхом — через вибори. Вибрали — і чотири чи п’ять років, будь-ласка, терпіть. А потім обирайте знову.
— Чи доводилося вам бувати із творчими турами на сході України, де нині йдуть військові дії? Якщо так, то охарактеризуйте настрої місцевого населення і атмосферу, яка там панувала?
— У квітні 2011 року я тиждень провів на Донбасі. В мене були презентації, зустрічі в Донецьку, Маріуполі та Горлівці — там, де зараз ідуть бої. Ці зустрічі залишили приємне враження. Я спілкувався здебільшого з україномовною аудиторією. Перед тим, як я мав туди рушати, один мій колега сказав, що я, мабуть, розмовлятиму там російською. І я йому тоді пообіцяв, що не скажу жодного російського слова. І в Донецьку, і в Маріуполі, і в Горлівці я розмовляв виключно українською. А в одному із донецьких готелів, де я зупинився, адміністраторка навіть згадала, що вона вчилася в українській школі, й почала говорити зі мною українською. Звісно, були випадки, коли мені ставили провокаційні запитання про Бандеру, про настрої в Західній Україні, але коли я відповідав, ми доходили згоди, не виникало конфліктів чи ненависті. До речі, був вражений, що в Маріуполі дуже сильна «Просвіта». Такої «Просвіти» немає навіть у нас. Тож коли я повернувся додому і опублікував позитивний матеріал про це в газеті «День», один наш діяч зробив мені зауваження: мовляв, навіщо я так хвалю донецьких, там же тільки 5 — 10% нормальних, а решта — бандити. Я тоді відповів йому, що там не всі бандити, є й хороші люди, яких потрібно підтримувати. До речі, того ж таки 2011 року мені надійшов лист від чоловіка із Луганська, який прочитав мій роман «Століття Якова». Він написав, що після прочитання відчув себе українцем, а я збагнув, що тільки заради цієї однієї фрази вже варто було писати цей роман.
— Як реагувати на великий потік переселенців зі Східної України?
— Якщо це свідомі українці, то ми повинні їх приймати, але біда в тому, що до нас їдуть якраз ті, в яких немає українського духу і патріотизму. Кілька днів тому став свідком, як жінка, йдучи по проспекту Волі, голосно обурювалася в телефонну трубку, чого це мобілізують на війну чоловіків зі сходу, мовляв, вони сюди не для того приїхали, тож нехай мобілізують наших хлопців, адже їм це все потрібно. І лише коли я зупинився і озирнувся, жінка стишила розмову і звернула у провулок.
«НЕ ПОТРІБНО ЗАСМІЧУВАТИ ЛІТЕРАТУРУ СКОРОСПІЛИМИ ТЕКСТАМИ»
— Як поводитися інтелігенції, творчим людям в умовах війни, коли їхня думка дуже важлива для суспільства?
— Дуже влучно в одному зі своїх віршів написала відома письменниця Надія Гуменюк. Вона сказала: якщо заговорять музи, то швидше замовкнуть гармати. Я згідний із цим на 100%. Письменникам потрібно писати, висловлювати свою громадянську позицію, однак не засмічувати літературу скороспілими текстами. Бо що з того, що в нас сьогодні виходять книжки про героїв Небесної Сотні? Я повірю, що одна людина може щиро написати одну, дві чи навіть п’ять поезій про героїв Небесної Сотні, але коли одна самодіяльна поетеса запевняє, що написала 130 поезій, а інший письменник стверджує, що він створив ще більше, а деякі представники влади зразу виділяють кошти на видання цих творів, то це — халтура. Так робити не можна, слово має бути вагомим. Лише згодом ми зможемо повноцінно осмислити ці події. Та ж «Війна і мир» була написана через 50 років після подій, про козацькі звитяги писали через сотні років, чи навіть про УПА повноцінні твори з’явилися лише через кілька десятків років. У нас же графомани на цій сумній хвилі хочуть видавати свої книжки.
— Чи позначиться нинішня ситуація в Україні на вашій творчості?
— Не знаю. Потрібно, щоб минув час. Я вважаю, що зараз просто необхідно писати якісні твори. Цього року було під питанням, чи проводити Форум видавців у Львові. Думаю, проводити таки потрібно, бо музи не повинні мовчати. Я проти розважальних заходів, але якщо проводяться патріотичні читання чи зустрічі з письменниками, у цьому немає нічого поганого. І не важливо, чи цей письменник пише історичні романи, чи щось інше. От, приміром, кілька років тому в письменниці Надії Гуменюк вийшов роман «Янгол у сірому», де порушується тема пам’яті. Зараз виходить наступний роман — «Енна». Там також звучить тема людської пам’яті — наскільки людина пам’ятає себе і свій родовід. І, повірте, нині це дуже важливо, бо під час путінської пропаганди йде спотворення історичної та людської пам’яті. Таким чином, не обов’язково писати про щось у лоб, бо художня література — це не гасла, це слово, яке має властивість впливати магічно й яке бере в полон. Якісне поетичне чи прозове слово змушує думати і чинити щиро, а не бездумно йти за лозунгами.
— Як українці мають ставитися до російськомовної літератури, бо нині дехто вже навіть пропонує відмовитися від російської класики?
— Російську класику читати потрібно. Крім того, й сьогодні є російські митці, які не підтримали Путіна і мужньо повстали. Натомість не слід читати ту макулатуру, в якій розповідають про всіляких суперагентів, поширюють псевдоісторичні факти, воюють з бандерівцями і т. ін. Це треба забороняти на державному рівні. Натомість хороша російська класика завжди несла гуманістичні ідеї й вагоме слово. Наприклад, чого варті проникнуті любов’ю нариси та оповідання російського письменника Івана Буніна, який в кінці ХІХ ст. мандрував Україною і розумів, який народ тут живе. Бунін співає осанну тодішній українській природі, людині, Україні. І таку літературу потрібно підтримувати і видавати. До речі, російську класику можна перекладати українською мовою, і в цьому немає нічого страшного. Ми повинні сприймати російську як іноземну. А ще потрібно перестати «смакувати» злочини минулого. Я, для прикладу, не розумію наших славних патріотів-псевдописьменників, які чомусь продовжують викривати Леніна чи ще щось. Вже виросло покоління, яке навіть не знає, хто такий Ленін, або знає зовсім мало. То навіщо йому про це розповідати на 500 сторінках. Ліпше б молоде покоління не знало про це зло. Якщо їм буде байдуже, хто такий Ленін, вони не перейматимуться його ідеями.
