Вона відійшла на світанку нового дня (31 липня). Є в цьому своя символіка, бо все її свідоме життя було світанком, який провіщав Україні сонячний день. «У кожної людини, — був переконаний дисидент Михайло Осадчий, — є святиня власна, персональна, й є святині всієї нації — це державність, заради котрої треба, якщо доведеться, померти». Власне, це був і її життєвий закон, від якого ніколи не відступала. Ще з дитинства несла біль у серці та образу на червоних визволителів. «Коли я вчилася в першому класі, — згадувала Ірина, — нас було 56 учениць. У другому класі залишилося близько 25-ти. Всі інші були вивезені. Найбільше запам’яталося мені, як шукали ми маминого двоюрідного брата по тюрмах. Його вивезли лише за те, що він був господар. Після того, як він помер, його реабілітували»1.
Калинець Ірина Онуфріївна народилася у Львові в родині Онуфрія та Ганни Стасівих. Поетеса, прозаїк, публіцист, культуролог, літературознавець, громадський діяч. Вона з тої верстви інакодумців, котрі стали дисидентами, тобто з епохи новітнього відродження — епохи шістдесятників, духом і змістом своїм подібної до відродження 1920-х.
Студіювала славістику у Львівському університеті ім. І. Франка (1959—1964 рр.). Після закінчення університету працювала у львівських школах. За незалежної України була начальником Управління освіти Львівської області (1990—1992 рр.). За її ініціативою розпочалась активна перебудова навчального процесу в школах, зміна програм, праця над створенням гімназій, ліцеїв, зокрема ліцею ім. Героїв Крут, коледжів, авторських і приватних шкіл, відродження пласту. Інститут підвищення кваліфікації педагогічних працівників було реорганізовано в Науково-методичний інститут освіти, а це сприяло удосконаленню навчальних шкільних програм та написанню новітніх підручників. 1987 року стала співредактором самвидавчого журналу «Євшан-зілля». У 1990—1994 рр. — депутат ВР України першого скликання, де очолювала підкомісію з питань шкільництва. З 2002 р. — доцент, а з 2003 р. — професор кафедри української літератури ім. академіка Михайла Возняка Львівського національного університету ім. І. Франка. 1998 р. за громадську діяльність її визнано Героїнею світу (США, Ротчестер), 2000 р. нагороджена орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня (Україна).
Під час другої хвилі брежнєвських репресій, 12 січня 1972 року, Ірину Калинець за «антирадянську агітацію та пропаганду» заарештували (одночасно із В. Чорноволом, С. Шабатурою, В. Стусом) і ув’язнили на шість років таборів строгого режиму (Мордовія) та три роки заслання (Читинська обл.). Заслання відбувала разом із чоловіком Ігорем Калинцем. Звільнена 1981 року.
Основні поетичні твори Ірини Калинець під збірною назвою «Поезії» вийшли друком у Нью-Йорку аж 1991 р. зусиллями та коштом Фундації ім. Лариси й Уляни Целевич-Стецюк. Якщо б її поетичні збірки було видано у тій хронології, в якій їх писала та укладала поетеса, то була б така послідовність: «Лісовий Никифор» (1965), «Оранта» (1969—1970), «Дорога вигнання» (1968—1971), «Крізь камінь» (1972—1979), «Остання з плакальниць» (1974—1979), «Тирсою в полі» (1973—1979). 1993 року Ірина Калинець та Ігор Калинець у львівському видавництві «Логос» опублікували книгу духовної лірики «Це ми, Господи», в якій вміщено цикл її релігійних творів під назвою «Оранта», а поезії Ігоря Калинця складають другу частину книги із заголовком «Розп’ята церква». Через два роки у Львівському видавництві «Місіонер» поетеса видала книжку віршів «Шлюб із полином» (1995). Це — доповнене видання нью-йоркської книжки «Поезії», в яке авторка долучила твори зі збірки «Тирсою в полі», а також «Тренос у тисячоліття хрещення України» та молитовний триптих «Андрей Шептицький».
Ірина Калинець також автор прозових творів. У 1997 р. побачила світ об’ємна книга, в яку входять її детективний роман «Вбивство тисячолітньої давності» та новели і повість Ігоря Калинця «Молімось зорям дальнім» (Львів, видавництво «Місіонер», 1997). Роман «Вбивство тисячолітньої давності» окремо перевидано в 2002 р. (Львів, видавництво «Сполом»). Як художній роман цей твір визрів на основі авторських студій історії Київської Руси-України. Вміння побудувати динамічний сюжет, що з перших сторінок книжки інтригує реципієнта, дозволило Ірині Калинець говорити з ним на найболючіші теми сучасності, зокрема без надмірних зусиль окреслити проблему виховання молодого покоління. Детектив Ірини Калинець владний акцентувати увагу, на жаль, на сущій нині проблемі українофобії, протистоячи всілякому політичному та аморальному вседозволенню денаціоналізації народу. Гостросюжетна й новелістика Ірини Калинець, зокрема новела «Пси», сповнена драматичністю реалізму та психологізму.
Яскравою сторінкою творчої біографії письменниці є її наукові видання, а саме книжки «Гуни — нащадки Ізраїля» (Львів, «Місіонер», 1997); «Студії над «Словом о полку Ігоревім» (Львів, «Місіонер», 1999), «Загадки хрещення України-Руси. Науково-популярний нарис» (Львів, «Місіонер», 2000); «Епоха гунів та її передісторія: у світлі біблійних джерел» (Львів, «Друкарські куншти», 2007); «Близьке далеке«/ Загадки хрещення України-Руси. Житіє Феодосія Печерського. Студії над «Словом о полку Ігоревім» (Львів, «Сполом», 2007).
До книжки «Гуни — нащадки Ізраїля» передмову написав видатний історик Ярослав Дашкевич, високо оцінивши працю дослідниці, над якою вона трудилася майже двадцять літ. Вивчення періоду гунських воєн переконало авторку, що історію давньої України не слід розглядати поза процесами, що відбувалися на території Близького Сходу та Єгипту, а також поза міфологією та тогочасною ідеологією, яка формувалася на грунті міфологічних уявлень у перших додержавних структурах.
На фоні релігійної та політичної атмосфери Давньої Русі, Візантії й Риму Ірина Калинець у книжці «Загадки хрещення України-Руси» висвітлює питання хрещення Київської Русі за більше ніж сто років до 988 року. Особливу увагу вона зосереджує на аналізі агіографічних сюжетів про величаву постать християнського світу Теодозія Печерського, в основі яких — твір печерського літописця Нестора. Поява цієї книжки завдячує й постаті Іларіона Русина, засновника Печерського монастиря, святого й чудотворця, який жив і працював у ХІ столітті. «Гортаючи сторінки його творів та шукаючи його слідів в історії становлення української церкви, — пише Ірина Калинець, — я ще раз доторкнулася, мов до роз’ятреної рани, до порізаної по живому історії України-Руси, де лише чудом збережена павутинка істини веде до витоків нашого невмирущого бажання бути народом освіченим, культурним, великим і бути господарем на рідній землі. Слова митрополита Іларіона Русина «щоб не назвав нас ніхто пришельцями у рідній землі» нині актуальні як ніколи».
Публіцистичні статті, тематичні огляди, есе, полемічні матеріали, інтерв’ю й таке інше «розсипані» у багатьох періодичних виданнях. Тематика їх найрізноманітніша: культурологічна, політична, релігійно-церковна, державобудівна, літературно-мистецька, мемуарна тощо.
Ірина Калинець напише свій спогад про Василя Стуса, в якому скаже: «Таємниця вірша — й таємниця Василевої вдачі: зовні суворий, скупий на посмішку та жарт, враження від зовнішнього світу вбирав у себе як губка, любі собі емоції ніс у глибінь серця, як бджола мед до щільника, щоби відтак вигранені до сліпучого блиску слова складались у чашу вірша — на причастя красою і генієм творчості». Ще при Василевому житті поетеса присвятила йому зворушливу елегійно-ліричну медитацію.
Поет і прозаїк Михайло Осадчий — дисидент і дослідник дисидентської поезії — звернув увагу, що Ірина Калинець — єдина з дисидентських поетів, хто цілу низку своїх віршів присвятила друзям-побратимам, історичним постатям, співв’язням: «Її вірші-посвяти своїм землякам-українцям, виконані на емоційному спалахові душі поетеси-мучениці, яку на хвилю не полишає мрія про рідний край». Вірші-присвяти поетеса заадресувала Михайлові Чорноволові, Аллі Горській, Петрові Рубану, Катерині Зарицькій, Раїсі Мороз, Ніні й Святославові Караванським та ін.
Художній світ її поезій має особливий вимір. Екзистенційні аспекти цього світу у багатобарвній своїй палітрі на перший погляд єднають те, що в поетичному слові здається непоєднуваним, себто єднають мистецьку плоть і відкриту заангажованість політичних ідей. Невипадково в розмовах про поезію І. Калинець авторитетно звучало, що ліричне «Я» її героїні є естетичним вираженням буття людини у психологічній і фізичній напрузі, що «література і політика тут ідуть поруч, взаємно себе не поборюючи». А крім цього, доречно було б говорити про ряд інших виразів лірики Ірини Калинець. У ній є те, чого вимагає культура версифікації, є власна поетика, є індивідуальне життя ліричної героїні, що «у житі своїм до всього діло має».
Про шістдесятництво та похідне від нього дисидентство, мабуть, не знайти статті чи розвідки, в яких би не згадувалось імен Ірини та Ігоря Калинців. Правда, про Ігоря значно переважають публікації літературознавчі з аналізом його художньо-поетичної естетики та стильової оригінальності. А ось Ірина своєю суспільно-політичною, науковою й культуророзбудовчою діяльністю саму себе як поетку наче заслоняла. Про її поезію, думаю, що в певній мірі саме з цих причин, пишуть значно менше. Що ж, ми вміємо себе недооцінювати.
Наповненістю поетичних книжок І. Калинець переважно є сакральні мотиви й мотиви України, що утворюють собою часопростір, в якому присутнє християнство та тяглість української історії від своїх первопочатків до часу нинішнього. Скажімо, тисячоліттю хрещення України Ірина Калинець присвятила «Тренос», в якому, окрім глибоко емоційної сакральності, лунають інвективи ображеної душі на адресу сучасних московських ієрархів, «увінчаних мітрами, зодягнених у коштовні фелони», з уст яких звучать слова «нещирих молитов».
На її думку, московська патріархія ніколи не стояла осторонь від царсько-імперської політики завойовництва народів і земель, а пізніше від політиканства комуністичного режиму, хоча цей режим був атеїстичним і нищив церкву, але отцям церкви і вищому церковному кліру за співпрацю в КДБ роздавав привілеї. Сьогодні так, як і було вчора. Змінюються тільки фігури, мов за командою «Пост сдан!», а у відповідь — «Пост прінят!» Політику «єдіной і нєдєлімой» в Україні під виглядом єднання православних церков, а в першу чергу мається на увазі реставрації російської імперії, зараз активно у своїй зухвалості проводить речник «русского міра» Кіріл Гундяєв, що прославлений не в проповідництві християнської етики та моралі, а в квартирних авантюрах та всіляких інших скандалах. Нині гундяєвська виробничо-торговельна імперія від бізнесу алкоголем, тютюном, макаронами, алмазами та готельним господарством під покровительством його патрона Путіна процвітає.
Ірина Калинець виховувалась і виростала у християнській атмосфері, й біблійні мудрощі для неї не міфологія, не консервативна традиція поклонятися Всевишньому, мовляв, так споконвіку роблять, а іманентний стан душі, в яку вселялись і радість, і смуток, і любов до ближнього, і ненависть до всього, що на протилежному березі любові й добродіянь. Вона несла свого хреста, не нарікаючи на його тягар, бо це її офіра в ім’я добра для інших.
Вірші Ірини Калинець сакральної спрямованості мають свою особливу духовну енергетику. Вони відверті й щирі у своїй молитовній онтології. Це лірика офірної людини, котра веде страсну розмову із Всевишнім у любові до нього. Найчастіше тут узгоджуються два паралельні «сюжети» — сакральний і світський, що вихоплений із життєвих буднів як їхня драма, в якій є кривдники і скривджені. Це драма, де точиться війна проти українофобії, лжепатріотизму та різної іншої аморальної марноти.
Якщо б вона свого часу не воювала за відновлення стрілецьких могил та сама не віднаходила їх на Янівському цвинтарі у Львові, то, мабуть, не прийшов би до неї вірш «Реквієм (на стрілецьких могилах)»:
Чи сховали ви себе
під зелену тополю?
Чи сховали ви себе
під стару дзвіницю?
Чи сховали ви себе самі в себе?
Коли всохне тополя —
обізветься вогнище листя.
Коли всохне ріка — хтось назве
її ім’я.
Коли всохне дзвіниця —
востаннє воскресне дзвін.
Тільки вас вже не буде ні в собі,
ні за собою.
Тільки ви вже назавше
покинете сонце.
Тільки ви вже назавше
покинете дім...
І ми скажем собі: якщо їм тихо
як тополі, дзвіниці, ріці —
отже, ми неживі,
отже, ми відмираємо крапля
по краплі,
відмираємо взавтра, назавше,
навік...
До речі, Ірина Калинець також присвятила вірш греко-католицькому храмові («Юр (до 1990 р.)») часів його перебування не в лоні властивої йому церкви. Але суть не так у цьому, як у тім, що слова «...хто ми й для чого ми?» залишалися золотим незмінним правилом життєвої поведінки як Ігоря, так й Ірини.
В Ірини Калинець є поезії, сказати б, церковного циклу: «Карпатська церква», «П’ятницька церква», «Софійське графіті», «Трьохсвятительська каплиця» та ряд інших віршів із релігійною атрибутикою, обрядами, сповідями прочан, апофеозом релігійних свят.
Промовистим є вірш-посвята Катерині Зарицькій — членові ОУН, багатолітньому політв’язневі московських тюрем і концтаборів, у яких вона переносила невольницькі муки, не втрачаючи віри в Україну і любові до Всевишнього.
Поезія Ірини Калинець побудована на колізіях української історії, осягненнях культури, фольклору та етнографії. Це світ, у якому крім її сучасників — борців за волю України, живуть українські гетьмани, творці національних надбань, це світ, у якому палає ватра народного духу з часів язичницьких до часу сущого. У цьому світі, крім драм, трагедій, войовничих осудів і заперечень зла, — багато сонця. Він осяяний його промінням, життєдайною ласкою: «Під дзвіницею Сонця подорожній»; «Сонце на той бік, по той лише квітка...»; «...у кулю голубої сльози, що підвішена на промені Сонця»; «...на дзвіниці Сонця ще один день»; «З останнім окрайцем дороги благословенним Сонцем»; «...чи затримуєш ти промінь Сонця в долонях»; «Відкалатує Сонце вранішню мессу»; «Привітайся до Сонця, що відкрило тобі День Життя» тощо. При світлі вранішнього Сонця вона закрила очі свого величавого життя й відійшла, залишивши нам духовні імперативи: стояти, боротися за правду, національну самобутність народу, його мову й культуру, за благовісну мудрість і красу християнської моралі, за рідну церкву, за добробут Людини усіх соціальних і суспільних рівнів та її чеснодіяння.
1 Калинець Ірина. Поезії. — Нью-Йорк, 1991. — С. 9.
