Новий документальний фільм «Тетяна Яблонська: Натхнення самотності» режисера Станіслава Сукненка був показаний у Центральному Будинку художника.
Демонстрація стрічки та одноденна виставка пастелей у галереї «Мальовнича Україна» Національної спілки художників України відбулися у вечір пам’яті Тетяни Яблонської, який організувала й провела Ганна Ярова, директор галереї, за підтримки «Студії 1+1» і Спілки художників України. Це перший із циклу вечорів про видатних українських живописців, задуманого у зв’язку з 75-річчям Спілки художників України.
Тетяна Нилівна була такою людиною, що присвячений їй вечір неможливо уявити у форматі «урочисто та нудно». Фраза Григора Тютюнника: «Немає загадки таланту. Є вічна загадка Любові», приведена мистецтвознавцем Ігорем Бугаєнком, осявала настрій зустрічі небесним епіграфом.
— В останній період життя Яблонська говорила мало, але потім її слова немов проростали в тобі, — згадувала художниця Людмила Красюк. — Ти йдеш додому, бачиш небо, дерева, і раптом у душі починає звучати голос Тетяни Нилівни. А ще більше вражало її мовчання, здавалося, в ньому — досвід усього світу.
А художник Василь Гурін зазначив: «У маленькій галереї зараз виставлене те, про що написати неможливо — там все: життя, музика, дихання. Неначе вона присутня в залі й дарує всім чистоту і світло».
Коли слухаєш яскраві, емоційні розповіді колег і учнів Майстра, стає очевидним: настав час видати книгу спогадів про Тетяну Яблонську. І відкрити, нарешті, у Києві музей її імені.
Плин фільму «Тетяна Яблонська: Натхнення самотності» — плавний, немов ріка, і це рух часу. А вражає він, як схід сонця в горах. Спочатку відбувається низка казкових перевтілень: матеріальний світ — вікно, балкон, крісло, квіти, птахи, небо і навіть вітер — вмить з’являється зображеним на картинах і малюнках. Здається, для цього досить одного погляду художниці.
І раптом її профіль змінюється профілем дівчини на чорно-білій фотографії. Несподівано, як удар блискавки, відбувається стрибок у минуле на десятки років. Змінюють одна одну фотографії. Дівчинка Таня з батьками, братом, сестрою на старовинному знімку, студентка, молода мама, діти зростають, ось вона вже з онуками. І постійно — в роботі. А погляд усе той самий — молодий, уважний, запитуючий, життєрадісний, сміливий. Так, у ній була величезна життєва сила. Дочка Гаяне Атаян каже: «Мама жила розпрямившись, піднявши голову, вміла виходити з важких ситуацій. Її завжди рятувала робота».
НА ПОРОЗІ ВІЧНОСТІ
Що таке старість? Жити, не виходячи з квартири, бачити один і той самий пейзаж у вікні. «Я щаслива у своєму обмеженому просторі», — казала вона.
Унікальні документальні кадри зафіксували миті одного дня людини, яка стоїть на порозі Вічності. На підвіконні предмети з прозорого скла — глек, келих, банка, за вікном — дерево — високе, зелене, тріпотить листя. Художниця сидить в інвалідному кріслі й малює. Лівою рукою. Перед нами проходить весь процес — від перших штрихів паличками пастелі. Розтирає пальцями. Вдивляється в натуру. Замислилася. Знову водить пастеллю. Ось уже простір листка майже заповнений, і з’являється закінчена живописна робота. Неймовірно, але ми бачимо диво — майстер, прощаючись зі світом, дарує йому свій твір, шедевр.
Невже дихання космосу зміг уловити режисер? Можливо...
«І я повернулася на круги своя, у творчості відчуваю повну свободу», — упродовж фільму за кадром голос Ади Роговцевої озвучує щоденникові записи Тетяни Яблонської, її роздуми, щоденний пошук сенсу життя і сенсу творчості. І, здається, тепер вона відшукала відповідь. Це знання наповнює її погляд особливим внутрішнім світлом...
Фінальні кадри: художниця сидить на балконі, тримає в руці маленьку квітку, дивиться — не на квітку, не в камеру, не на глядача — куди ж? На екрані — слова: «У кожного з нас є своє вікно, в яке дивиться природа. Тетяна Яблонська».
Що передувало створенню фільму? Розповідає художниця Гаяне Атаян, яка завжди була поруч із мамою, до останньої хвилини, і не просто виконала свою місію служіння, а зробила все можливе, щоб Тетяна Нилівна могла працювати:
— Щоб зняти такий фільм, потрібно бути делікатною людиною. У той час до нас зверталося багато фотографів і тележурналістів. І, відверто кажучи, я всім відмовляла, не хотіла зайвий раз турбувати маму. Але коли зателефонував Станіслав, я відчула до нього довіру. Вони з мамою познайомилися, після чого вона сказала: «Чому б ні? Нехай приходить із камерою». Під час зйомок ми почувалися спокійно і природно. Мама 40 хвилин малювала перед камерою, працювала натхненно. І ці кадри не дають відчуття, що вона позує...
«ПРОСВІТЛЕННЯ»
Після демонстрації стрічки в Будинку художника вдалося поговорити з режисером Станіславом Сукненком.
— Як виник задум фільму про Тетяну Яблонську?
— Якось прийшла ідея зробити триптих про дивних жінок України, які стали справжніми символами нашої культури. Про особистості, які втілюють собою дух пісенний, живописний, поетичний. Природно, що мій вибір зупинився на Ніні Матвієнко, Тетяні Яблонській та Ліні Костенко.
Потім побачив пастелі Яблонської останніх років, і вони мене просто приголомшили. А коли дізнався, що пише вона лівою рукою, будучи майже паралізованою, перебуваючи в обмеженому просторі, то почав міркувати, як же про це розповісти. Якщо раніше Тетяна Нилівна писала вікна своєї квартири, то в останні роки це було тільки одне вікно кухні. На підвіконні змінювалися натюрморти, за вікном — стан природи. Інвалідне крісло, кухня, вікно — і все одно, навіть лівою рукою, вона малювала кожного дня. Ці образи з майбутнього фільму стояли в мене перед очима і вже не відпускали мене. Я зрозумів, що мені треба будь-що зробити цей фільм.
Для мене Яблонська — з дитячих спогадів — це «Хліб» та інші хрестоматійні полотна. Так, визнаний майстер, роботи якого назавжди поселилися в музеях. Але її пастелі мене вразили несподіванкою техніки, закінченістю, енергією. У мене було відчуття, що ці оригінальні роботи виконані молодою і вільною рукою. Молодим художником, вражаючим і самобутнім.
Тому, коли я готувався до зустрічі й таємно сподівався, що фільм усе-таки відбудеться, то перечитав і переглянув усе, що можна було знайти про Яблонську. І побачив усе вже іншими очима. Стало очевидним, що вона ніколи не припиняла пошуки в живописі, незважаючи на всі свої звання й нагороди. Її вони ніколи не хвилювали, її хвилювала власна душа і суть живопису, що може стати підвладною цій душі і навпаки. Цей стиль Яблонської, що постійно змінюється... Вона для мене — людина, яка шукає до останніх днів. Навіть коли тіло зраджувало її, коли, здавалося, сама доля проти. У фільмі, до речі, є остання робота, створена Тетяною Нилівною в останній день її життя.
Я був абсолютно переконаний, що про людину такої краси, такої сили волі буде цікаво дізнатися багатьом.
— А що вам особливо запам’яталося з зустрічей та розмов із Тетяною Нилівною?
— Наша перша зустріч, коли Гаяне дозволила мені прийти в дім, була ознайомлювальна. Ми домовилися, що про зйомки може йтися тільки, якщо я сподобаюся Тетяні Нилівні. Тому перша зустріч була дивною і досить хвилюючою. Я йшов, як хлопчик на перше побачення, з букетом квітів у тремтячих руках.
Але я також розумів усю складність завдання, на яке прирікаю себе: одна річ зустрітися з жінкою в такому віці, в такому стані, а інша — направити на неї камеру. А коли я пройшов випробування, і мені дозволили знімати, то працювати було не дуже просто — іноді емоції просто переповняли. Ми з Тетяною Нилівною, наприклад, переглядали її старі фотографії — а вона була дуже красива в молодості — і раптом вона починає плакати, і каже: «Навіщо тобі це потрібне? Я така негарна, стара. Я нічого не зробила в житті, я ніякий не герой. Ось Ніна Матвієнко — герой, а я?..» Такий ось момент. Я вже був готовий відмовитися від свого задуму, і несподівано Тетяна Нилівна просить відвезти її в кухню і там відразу ж починає роботу над натюрмортом. Оператор ледве встиг включити камеру і... Я побачив перед собою іншу жінку, іншу людину — сильну, гарну, натхненну. Тетяна Нилівна чудово розуміла, навіщо ми прийшли, вона знала, що мені потрібно. Вона подарувала нам кадри, які ми хотіли отримати, і при цьому залишилася сама собою, ніби «не помітивши» нашу суєту і холодне око кінокамери.
— Розкажіть про ваших колег зі стрічки — композитора та оператора.
— Композитор Ігор Лебедкін створив музичну партитуру, на мій погляд, вражаючу. Він уловив весь нюанс і настрої, підтексти і ритм, зрозумів і відчув, що я хочу. Його музика — це дихання фільму. Я використав «Мелодію» Мирослава Скорика і хотів її зберегти. Ігорю вдалося написати таку музику, що сполучилася з цією темою, органічно в неї вплітаючись. Ще я використав пісню «Ой ти, соловейко» у виконанні Ніни Матвієнко, яку так любила Тетяна Нилівна. Але у фільмі дев’яносто відсотків оригінальної музики, написаної Ігорем Лебедкіним.
Ті, хто бачив фільм, зазвичай ставлять одне й те саме запитання: хто оператор? Дивна молода людина Руслан Гриценко. Ця робота — його дебют, і він так чудово все зняв, незважаючи на всі хвилювання і обмеженість у часі. Тетяна Нилівна коли працювала, не звертала на нас уваги. Просити її повторити щось було просто неможливо. І Руслан за сорок хвилин зйомки, делікатно «танцюючи» навколо Тетяни Нилівни, зумів відобразити не тільки процес роботи Майстра, але й, на мій погляд, щось більше.
— Станіславе, за всієї цілісності фільму, його окремі фрагменти справляють абсолютно фантастичне враження. Вигляд художниці, її погляд викликають асоціації з древніми східними мудрецями, які досягли наприкінці життя просвітлення.
— Я знаю, що Тетяна Нилівна цікавилася східною культурою і поезією. Спочатку хотів, щоб це знайшло своє відображення у фільмі. У першому монтажному варіанті в мене було багато східної музики. Але потім подумав — ні, не треба. І у фільмі тепер тема Сходу присутня в окремих шумах і звуках. Дійсно, весь вигляд Тетяни Нилівни, якою ми її побачили, виділяв вражаючу енергію. Ви сказали «просвітлення», і саме так я сформулював для себе те, що побачив і відчув. Якщо в нашому фільмі є щось подібне, то просто диво, що камера це зафіксувала.
Взагалі, дивно, як все співпало і сталося в потрібний час. Я вдячний долі, що мені було дозволено знімати саму Яблонську.
