Напевно, не бачили. Бо ця антологія — витвір майстра, відгомін його почувань до України, землі, яку він вперше пізнав тридцять два роки тому, приїхавши за обміном до Київського університету ім. Т. Шевченка; але обмін вийшов дещо одностороннім, бо Грузія, хоч і здобула класного перекладача, але передала Україні материнські права на нього.
Критики не раз відзначали багатоіпостасність Рауля Чілачави: український та грузинський поет, перекладач з грузинської на українську і навпаки... Не знаючи грузинської, не можу вповні оцінити, як звучать у його інтерпретації українські поети по-грузинськи. Тут довіряю думці такого кваліфікованого знавця, як професор Олександр Мушкудіані. Але ж те, як у переспіву Рауля Чілачаві говорить українською, скажімо, Галактіон Табідзе, заслуговує найвищих похвал і свідчить про якість роботи Чілачави-перекладача. «Ренесансним майстром» назвав його Іван Драч, «витязем поезії» — Леонід Вишеславський, «поетом від Бога» вважає Рауля Петро Осадчук, «рідкісним талантом» називає Дмитро Павличко.
Пригадую, якого розголосу на початку 90-х набула російська антологія поезії Євгена Євтушенка — друкувалася з номера в номер в «Огоньке», вийшла кількома виданнями, збуривши літературно-критичне море сотнями відгуків. У нас же, окрім давньої, декадної (1957 р.) «Антології української поезії» в чотирьох томах, повтореної десь через тридцять років з певними доповненнями, це поле лишилося необробленим аж до останнього часу. Рік тому головний редактор видавництва «Факт» ознайомив читачів із поезією восьми «своїх» улюблених поетів останньої чверті ХХ століття, і книжка «Знак нескінченності» одразу ж здобула кілька схвальних рецензій.
Рауль Чілачава до свого «Серпня» взяв 55 українських поетів — від Тараса Шевченка до Миколи Мірошниченка... В книзі понад сімдесят поезій Кобзаря, потужно лірикою представлені Іван Франко, Леся Українка, Павло Тичина, Микола Бажан, Максим Рильський. «Я знав, — зізнається Рауль Чілачава, — за яку найважчу й найскладнішу справу беруся, коли вирішив упорядкувати цей збірник. І якщо ризикнув, то лише тому, що щиро прагнув, аби грузинський читач відчув (бодай приблизно) усі неповторні чари творчості представлених тут українських поетів».
Певно ж, для Грузії не є відкриттям ні Шевченко, ні Леся Українка, ні Тичина чи Бажан. Але попередні переклади робилися з підрядників, а підрядник, переконаний Рауль Чілачава, — це як текст для сліпих за системою Брайля. Він же без посередників представляє «своїх» Шевченка і Бажана, «своїх» Лесю Українку і Сосюру, «своїх» Франка і Малишка. Тобто читайте, порівнюйте, оцінюйте. Але далі Чілачава знайомить грузинського читача з цілим гроном першокласних українських поетів, що досі не перекладалися на грузинську мову: Микола Вороний, Микола Зеров, Михайло Семенко, Євген Маланюк, Євген Плужник, Тодось Осьмачка, Олена Теліга і Олег Ольжич, Богдан-Ігор Антонич, Василь Стус. Як поета двома поезіями представлено і Миколу Хвильового.
Окремими зразками творчості — до декад чи ще з якоїсь оказії — друкувалися свого часу в Грузії вірші Дмитра Павличка, Ліни Костенко, Василя Симоненка, Бориса Олійника, Івана Драча, Миколи Вінграновського, але з такою широтою й повнотою, як у даному виданні, вони представлені вперше. І нарешті чи не вперше грузинський читач має змогу познайомитися з творами таких самобутніх поетів, як Василь Мисик, Павло Мовчан, Петро Засенко, Петро Осадчук, Володимир Базилевський, Світлана Йовенко, Ганна Чубач, Віктор Кордун, Василь Герасим’юк, Ігор Римарук, Василь Голобородько, Любов Голота та інших.
Думаю, що цифра «55» — не просто довільно взяте поетом число. Воно таїть певний символ, адже книжка зверстана, як кажуть, у дзеркальному відображенні — грузинський текст, ніби перевіряючи себе на відповідність, дивиться в українське люстерко. І «55», з якого боку не обертай його, — повторює само себе. До книжної добірки також подано портрет поета й коротку біографічну довідку про автора.
Та є в цій антології ще одна міні-антологія — грузинська тема в українській поезії. Навряд чи хтось досі спромігся зібрати якщо не все, то майже все, що торкається кавказько-грузинської теми. Антологія відкривається «Кавказом» Тараса Шевченка; лінію продовжують Микола Бажан зі «Шляхом на Тмогві» та «Сходженням на Зедазені», Дмитро Павличко «Грузинською піснею» та «Біля посольства Грузії в Римі», Іван Драч «Іверським тяжінням», «Величальною Грузії», «В Ланчхуті», «Листом до Тіціана Табідзе» та ін.; Микола Вінграновський з експресивною посвятою Константіне Гамсахурдія, Борис Олійник, Роман Лубкiвський, Світлана Йовенко та Світлана Жолоб. «Грузинськими» віршами представлений в антології і Віталій Коротич: «Веселе застолля», «Слухаю голоси грузинських поетів» ті «Наодинці з собою думаю про Тбілісі». Я, щоправда, чомусь переконаний, що навпаки — і наодинці в Тбілісі Коротич перш за все думав про себе самого, як це бачимо в його нібито спогадах...
Поза цим, відбір Рауля Чілачави заслуговує найвищої оцінки. Він ніде й ні разу — на том у 550 сторінок — не збився на догоду темі, часові, політичній заангажованості того чи іншого автора, на кон’юнктурну поетичну українізацію чи демократизацію (за 11 останніх років віршовані тексти на ці теми можна вимірювати кілометрами й зважувати тоннами). У нього ж якщо Тичина — то «Золотий гомін», якщо Ліна Костенко — то «Причмелені гномики» й «Скіфська баба», Франко — то поважні жмути «Зів’ялого листя». І Олесь, і Сосюра — лірика чистої води. Гадаю, що кращого добору творів до антології й уявити важко. В ній, повторючи слова Олеся Гончара, сказані про іншу книжку номінанта, — «повно розуму і душі».
Шевченко у 1845 р., пишучи свій «Кавказ», одним з перших прокладав дорогу українській поезії на вершини Кавказу. Збірка Рауля Чілачави «Серпень» відчиняє до нього ворота. Автор певен — ні, упевнений, — що зробив щось надто важливе, бо ж, переконаний — знайомство з менталітетом іншого народу, з його образним й інтелектуальним світом без поезії неможливе.
