Виставу «Рожевий міст» за романом американця Роберта Джеймса Воллера приурочено кільком подіям. По- перше, ювілею прекрасної актриси Ади Роговцевої, по- друге, її ж поверненню на сцену репертуарного театру, а по- третє, ця постановка стала режисерським дебютом дочки Ади Миколаївни — Катерини Степанкової, актриси «Театру Романа Віктюка».
Вагомих приводів збитися на патетичний тон більше ніж досить (одна участь у виставі Ади Роговцевої зобов’язує до шанобливо-компліментарної лексики). Однак, якщо відняти від вистави всі її приголомшливі за сенсаційністю «манки», причини для тріумфування критикам навряд чи вдасться відшукати. «Рожевий міст» без «рожевих окулярів» відразу тьмяніє і сіріє, перетворюючись на досить затрапезне видовище, що наводить часом на сумні роздуми. Безумовно, наявність на афіші лівобережців такого бренду, як Роговцева, автоматично забезпечує увагу публіки й аншлаги. Хоча сама вистава не задумувалася як щось ґрунтовне режисера-початківця. У тому сенсі, що пошук власного «голосу» і стилю в цій постановці явно були завданнями другорядними. Можливо, Катерина Степанкова, зачарована фільмом Клінта Іствуда «Мости округи Медісон» (справжня назва роману Воллера), обрала для дебюту цю пронизливу розповідь про чотири дні з життя фермерки Франчески Джонсон і заїжджого фотографа Роберта Кінкейда, історію, що доводить скептикам існування в земному житті і сенсу, і вищого призначення, і навіть справедливості як промислу Божого. Степанкова зробила власне інсценування, а як режисер роль Франчески «вирішила» у двох іпостасях. Одну з 1965 року, яка живе «у реальному часі», — зустріч з коханням усього свого життя (молоду Франческу зіграла Світлана Орличенко, а Роберта — Анатолій Ященко). Аді Роговцевій дісталася спочатку невиграшна і невдячна роль 60-річної Франчески Джонсон, що лише коментує давні події. Хоча сама актриса ніякого дискомфорту не відчуває і проникливо читає тривалі монологи про речі досить серйозні та життєво важливі. Єдине, що здатне привабити глядачів у резонних, але місцями перебільшено повчальних промовах Франчески про високу любов, про людську пам’ять, про відданість і борг, так це щирість Роговцевої. Публіка слухає і уявляє, що це не її героїня, а сама актриса випробувала подібну лав- сторі й ділиться досвідом і мудрістю з «грядущим поколінням». Але, на жаль, це проблиски не по-театральному справжніх почуттів А. М. Роговцевої все ж не рятують і не виправдовують монотонної, місцями з непробачними довготами дії. Про «вихор почуттів» і стрімкість подій, що вмістилися в чотири дні у житті героїв, лише зрідка примушує згадати місцями зайво розвесела музика у стилі «кантрі», що створила, зрозуміло, виключно ілюзію руху, що одного разу спровокувала і Франческу, і Роберта на запальний танець. Відповідно до хвацьких мелодій на сцені з’являється «слайд-шоу», яке час від часу розфарбовує білі декорації проекціями фантастичних картинок: зелених полів, зоряного неба, пописаних аркушів зошита, рожевого мосту... А також слайди фоторобіт Кінкейда (мужні — з полів Другої світової війни, художні — зі сторінок «Нешенел Джіогрефік» і досить цнотливі — зі спальні Франчески) цікавому глядачу теж продемонструють (художник-постановник Тарас Ткаченко, художник по світлу — Тетяна Кислицька, костюми — Ірини Горшкової).
Але за всієї великої кількості технічних засобів виразності цю ажурну історію зустрічі «двох самотностей», на жаль, виразно розповісти так і не вдалося. Незважаючи на те, що актори працюють самовіддано, та видно не вистачило режисерові — Степанковій — вдумливої розробки образів, «багатошаровості» й різноманіття партитури почуттів, точних інтонацій і рухів. Прикро, що Катерина Степанкова, немов по-школярськи переказує лише сюжетну канву роману, без зазіхання на спробу проаналізувати природу таких крихких, але водночас нескінченно міцних почуттів і зв’язків, здатних виникнути між двома людьми...
Фінал вистави бентежить глядачів своїм відвертим перебуванням за рамками основної історії. У автора Роберта Джеймса Воллера саксофоніст Джон Каммінгс існує у просторі своєрідного епілогу — постскриптуму роману. Саме він своєю розповіддю логічно завершує лінію фотографа Роберта Кінкейда, про останні роки життя якого Франческа мало знала. Але якщо в романі дозволені такі сюжетні побудови, то сама природа театру виключає подібні ходи, і «Рожевий міст» — наочне підтвердження цьому. Поява на сцені спеціально запрошеного на роль Джона Каммінгса актора Володимира Задніпровського і саксофоніста Геннадія Івченка виглядає швидше як певний дивертисмент, своєрідний «бонус» для відданих глядачів, що мужньо чекають на фінал. Задля справедливості слід зауважити, що кожен з них — хороший. Можливо, чарівність таланту Задніпровського і віртуозна мелодія саксофоніста Івченка здатні згладити відчуття абсурдності їхнього 15-хвилинного перебування на сцені... Нарікати зостається лиш на те, що Ада Роговцева і Театр драми і комедії заслуговують на більше, і головне — вони разом здатні це «більше» повноцінно втілити, не лукавлячи з глядачами і не йдучи на компроміси...
