На початку липня 2014 р. за місто Миколаївка Слов’янського району Донецької області (населення — 16000 жителів, площа — 6,5 км2) ішли бої нашої армії з бойовиками «ДНР». Цивільні ховалися в підвалах (зокрема, під місцевим Будинком культури), снаряди влучили і в середню школу № 3. Незабаром після цих подій школу взяли під опіку волонтери з організації «Новий Донбас». Вони не тільки допомогли відремонтувати будівлю, а й запустили ряд проектів арт-терапії. Найпомітнішою з цих ініціатив стала документальна вистава «Миколаївка», реалізована німецьким режисером Георгом Жено та київським драматургом Наталею Ворожбит і показана у Констанці (Німеччина), Києві, Львові та Сєверодонецьку.
2016 року вийшов фільм «Школа № 3» — спільна робота Жено й української режисерки Єлизавети Сміт, нагороджена в Берліні Гран-прі молодіжного конкурсу Generation 14plus.
Локації — інтер’єри школи, а також околиці Миколаївки: типові для будь-якого східноукраїнського населеного пункту бетонні будинки й горбистий степ зі стійкими вертикалями — лініями електропередач і трубами Слов’янської ТЕЦ, фактично містоутворюючого підприємства. Немає ані зруйнованих будівель, ані канонади, ані людей у формі. Війна осідає в словах, проходить мотивом у сповідях підлітків. «Школа № 3» — приватні хроніки без головного героя.
Відправна точка всіх монологів, знятих, як правило, найбільш інтимним — статичним фронтальним планом, близьким за втіленням до театральної мізансцени, — який-небудь предмет, пов’язаний з особливими спогадами. Мотоциклетний шолом, кулон у формі серця, іграшковий баранчик, плюшевий Кінг-Конг, сувенірна Ейфелева вежа, автоматний патрон — кожна така річ тягне за собою картину окремого життя, окреслює обличчя близьких людей. У когось загинув друг. Хтось мало не розбився на мотоциклі. Хтось утратив, а потім знайшов свого собаку. Хтось, щоб відволіктися від важкої особистої ситуації, показує мініатюру в театрі тіней, а хтось життєрадісно співає прилипливу пісеньку, вмикаючи собі акомпанемент з мобільного. Ритм і рух між епізодами сповідей утримують зняті динамічною камерою інтермедії, в яких молодь валяє дурня, фліртує або з комічним перебільшенням з’ясовує стосунки.
Ймовірна банальність сказаного/ показаного скасовується скороченням дистанції, оптикою постійної близькості до тих, хто говорить, завдяки чому кожне слово або жест отримують максимальну емоційну цінність. Режисери вдивляються в підлітків, які не «грають самих себе», а, навпаки, створюють по частинах повість про своє розрізане війною дитинство на наших очах і тому є такими ж співавторами, як Єлизавета, Георг і Наталя. Підсумок цього великого спільного авторства — портрет покоління, в рівній мірі пристрасний і зворушливий.
Вони говорять про смерть, вони говорять про любов. Вони сильніші.
Лізавета Сміт: «Діти впустили нас у свій світ».
— Усе почалося з того, що ми з волонтерами з проекту «Новий Донбас» поїхали відбудовувати школу №3 в місті Миколаївка. Хтось відбудовував фізично, а я працювала з дітьми — ставила з ними виставу до Дня святого Миколая. Святим Миколаєм був Георг Жено. Там же ми познайомились і з Наталією Ворожбит. Десь через місяць нас запросили допомогти зробити виставу; ми вважали, що фільмуватимемо, як її готують. У підсумку відео, зроблені з дітьми під час прогулянок, стали фрагментами в спектаклі. Зрештою, ми з Георгом вирішили, що треба братися за фільм, тож відзняли монологи всіх 13 підлітків і продовжили знімати їхнє повсякденне життя. Працювали півтора року. В «Школу №3» увійшли не всі монологи, що були в «Моїй Миколаївці». З другого боку, додалися сцени, які не вписувалися в концепцію спекталю.
— Спілкування з цими підлітками обернулося терапією, котра допомогла і їм, і нам. Ми також зрозуміли, що коли стрибаємо разом із ними з мосту або гуляємо по пагорбах, то на екрані народжується простір, де діти дозволили нам бути, — й це щось дуже особисте й особливе.
— Ми ділилися улюбленими книжками, віршами Жадана, скидали одне одному фільми й пісні. Вони охоче розповідали свої історії, впустили нас у свій світ. Це було дуже приємно для обох сторін.
— Діти в зоні АТО набагато доросліші, бо живуть в обставинах, у яких багато хто з нас не був, і це підштовхує їх замислитися над питаннями, над якими ми в звичайному житті не замислюємося. І їхнє ставлення до рідних, одне до одного — дуже людське. Чимало з цих дітей дуже глибокі, при тому в них не так багато вибору. Підлітки з великих міст можуть піти в кіно, в клуб, а там — тільки в піцерію до 21.00, а потім — пиячити в парк. А наші школярі, отримавши інструмент для самовираження, одразу за нього вхопилися. Це почалося з театру тіней, вони його самі зробили в школі, він досі існує. Те ж саме з газетою «Голоса города», створеною там з допомогою волонтерів. Ось чим вони відрізняються — вони хочуть діяти. Зідзвонюємося весь час, вони їздять до мене в гості й узимку, і влітку, це незакінчена історія. Ми — друзі.
— Їхнє життя сильно змінилося, обрії розширилися, безумовно. Мене ж, повторю, цей досвід багато чого навчив — і як людину, і як режисера. Передусім — терпимості. Дуже часто важко чути факти, які ти вважаєш неправдивими, і важко сприймати людину серйозно, але якщо ти хочеш діалогу, хочеш людину почути, ти маєш розуміти, що вона думає. А ще я як режисерка тепер знаю, що шукаю. Я шукаю процесу. Не результату, не картинки, а процесу разом із героями. Це дуже цікаво. Мені здається, що навіть якщо я піду в ігрове кіно, то вже знатиму, що робитиму там після «Школи №3».
— Хочеться, щоб глядачі почули дітей, які пережили війну, але є так само живими, крутими й веселими, як їхні однолітки в Берліні, Нью-Йорку та Києві, — не має значення, де. Це дуже глибокий процес, зрозумілий не тільки українцям, а й усім людям.
