Декілька днів тому Олег Павлович Табаков, людина, шанована в усіх куточках земної кулі за свій акторський талант, відзначив 74-річчя. Непримиренний хлопчисько-максималіст із Розовських п’єс змінявся героями Гончарова — Адуєвим і Обломовим, відповідно, на сцені й у кіно. Його коти — Леопольд і Матроскін — стали хрестоматійними. Заляканий коханець-функціонер із оскароносної «Москва сльозам не вірить» поступався місцем новому втіленню графа Альмавіва. Усіх ролей не перерахувати, лише в кіно їх понад сто, а в театрі!.. Вчитель, який привів своїх численних учнів до створеного ним театру — «Табакерки», та хранитель нелегких МХАТівських традицій після Олега Єфремова. Це далеко не весь послужний список чудового актора, котрий зумів, незважаючи на вік і набрану з роками вагу, перетворитися в сучасного менеджера. Ним захоплюються, йому заздрять, його обожнюють, намагаються «шити» кримінальну справу. Усе даремно, він — втілення гідного служіння професії. Приводом для зустрічі став не «день тезоіменитства», а поява в конкурсній програмі Московського МКФ нового фільму Кіри Муратової «Мелодія для флейти» (виробництво — Україна, продюсер Олег Кохан). Фільм — пронизлива сучасна сага про байдужість. Його прем’єра в Києві — в жовтні. Але про стрічку ми ще не раз поговоримо, а зараз — про «Мелодію для шарманки», й не лише — з Олегом Табаковим.
— Олегу Павловичу, ваше продуктивне творче життя в мистецтві пройшло від «відлиги», через «заборону на професію», яка й вас торкнулася, крізь перебудову — до неокапіталізму, й за всіх цих часів ви залишалися людиною, яка вірить у добро й уміє його робити. Чим для вас ці часи відрізняються та як зберегти в душі того хлопчиська, який увірвався на сцену «в пошуках радості»?
— Нехай відповідь не здасться вам далекою від запитання, — замислившись, сказав Олег Табаков. — 1991 року, коли вже їсти було зовсім нічого, а я був директором Школи-студії МХАТ, у мене завдяки моїм міжнародним зв’язкам був заробіток. А от у підопічних моїх колег-педагогів — справа зовсім швах. І я надумав у місті Бостоні, штаті Массачусетс, заснувати літню школу, що давала можливість показати, як, чим і якими інструментами оперує МХАТівська школа. Тепер цій школі вже 18 років, і вона одна з трьох найбільш запитаних театральних шкіл Америки. Особливо запам’яталися перші роки. У нас після закінчення була «вечеруха», всі випивали, їли щось несмачне, американське, й дуже часто люди (наші студенти там були різновікові — від 16 до 68) плакали.
— А як же віковий ценз, який жорстко існує в наших театральних вишах?
— А вони там свято вірять, що в будь-якому віці можна чогось навчитися. Так от, вони плакали, особливо молоді. Заспокоював їх і зрозумів раптом — вони всі недолюблені. Я ж, дурний, думав, через що такі оптимістичні, усмішливі завдяки міцному соціальному статусу, що ж це вони, соціально захищені, — ридають?! Гостро зрозумів для себе — живу все життя оточений любов’ю. Бабусі однієї, бабусі другої, сусідки по комунальній квартирі, в школі —вчителі. Пощастило?! Потім, уже «босом», приїхав до іншого сусіда по комуналці, щоб ростити його сина, а потім — дочка. Розумієте, про що я кажу, — броня любові захищає. Може, говорю про це, тому що сам батько чотирьох дітей, — молодшій донці три роки, — і дід п’ятьох онуків. Коли ти долюблений, тобі добре, тебе вистачає, щоб розуміти й підтримувати інших.
— Дуже потужний, яскравий образ старого ви створили в «Трьох історіях» Кіри Муратової, в «Мелодії для шарманки» ваш герой не менш яскравий, але прямо протилежний і вдачею, й виправкою, й соціальним становищем. Як ви як виконавець обох цих ролей оцінюєте трансформацію людської особистості в часі?
— Зберегти себе — це, можливо, найголовніше питання людського буття. Тому що часто те, що нам пропонується, завжди дещо одномірне. Кіно, наприклад, використовує твій стереотип. Литовські художники мужніші в цьому сенсі — вони експериментують, міняють манеру художнього письма. Звісно, мені пощастило в цьому плані — мене вчила розуму дочка чеських інтелігентів — Наталія Йосипівна Сухостав. Пощастило мені й з другим, головним вчителем у МХАТі, — Василем Йосиповичем Топорковим. А вже етику й естетику Художнього театру в житті викладав Олег Миколайович Єфремов. А знаєте, який цікавий «спадковий» ланцюжок виходить? Василь Топорков вчився в знаменитого російського актора Давидова, який у свою чергу майстерності набирався в самого Щепкіна.
— Можна скільки завгодно говорити про традиції, але зміна часів часто міняє ставлення до традицій. Закінчилися часи ідеалістів, які не «повіряють алгеброю гармонію», адже все зараз з точністю до навпаки. Я не згущую барви?
— Власний досвід, навіть якщо він є винятком з правил, нікого не переконує. Я не викладаю вже дев’ять років. Після відходу Олега Миколайовича Єфремова була необхідність підставити плече театру. Справу треба було рятувати... До цього випустив шість студій. Вчив я їх не для чужих дядьків, а для себе — багато випускників цих студій є акторами театру «Табакерка». Так от, незалежно від політико-економічної формації держави, незалежно від тимчасових змін та інших віянь моди, гадаю, якщо зібрати «збірну» найкращих представників театру російського віком від 33 до 53-х — більш як половина з них мої учні. І річ тут ні в якихось грошах — ні для мене, ні для них, — у нас була зацікавленість у процвітанні спільної справи. Чому Женька Миронов готовий «живіт покласти» на вівтар театру, яким сьогодні керує? Чому Володя Машков, знехтувавши всіма Америками, на повному ентузіазмі кидається ставити виставу у МХАТі? Міцні хлопці, справжні.
— Що первинне в актора, режисера — талант чи людські риси?
— Не дивуйтеся, друге.. Коли ми вчилися у Гончарова, до нас приходив на заняття Някрошюс. Його запитали, що для вас важливіше — хороша людина чи хороший актор. Він сказав — людина. Хтось кинув — «це не професія», він відповів — «сьогодні це професія». Мені важливо, щоб актор був самим собою й не намагався щось із себе зображати. Пам’ятаєте, в Євгена Шварца: «І жодні зв’язки не допоможуть вам зробити душу великою, а ніжку — маленькою»...
— А якими є ваші взаємини з владою, яка подеколи вже знову рекомендує, який образ слід було б створювати?
— Ніколи не був дисидентом, не люблю ці ігри. Мало того, не завжди люди, які мали славу дисидентів, викликали в мене симпатію. Можливо, це частковість мого знання, але єдине, чого я не дозволяв собі, — брати участь у мерзенностях колективних засуджень, колективних прозрінь, колективних листів, заявок — «не читав, але я засуджую». Не вважаю це героїзмом, а нормальністю людської гідності. Я з небагатьох, хто цього не робив ніколи. Цим грішили люди набагато більш значущі в художньому плані, ніж я. А взаємини? Які можуть бути взаємини — це все наші совкові звички. Кожному — своє. Кожен має нести свою валізу. Я професіонал, досить довго показую стабільні результати в обраній мною професії. Пропоную владі займатися тим самим. Ніколи не запитую у влади, яку п’єсу, якого автора має ставити Художній театр або маленький театр на вулиці Чаплигіна. Кожен має займатися своєю справою. Не думаю, що й у мене мають питати, що я відчуваю? Відчуваючи щось щире й безпосереднє — не будеш про це кричати. Ніколи не буду розповідати про своє кохання до жінки або про хворобу когось з близьких.
— Як воно — керувати Академією, маю на увазі весь МХАТівський комплекс і «Табакерку»?
— Ви знаєте, на мою думку, це не дуже властиво театру — бути академією. Принаймні батьки-фундатори, котрі затівали цю театральну справу, аж ніяк не планували канонізувати своє дітище. Адже академія — це щось, безумовно, багатоступінчасто обране, найгідніше, як говорилося в одній із п’єс Олександра Володіна. Тому для театру, мені здається, заняття живого, веселого, ризикового, в якомусь сенсі навіть легковажного, хоч і вельми серйозного, це неприйнятно. Ну, як сумістити рекомендації Олександра Сергійовича Пушкіна: «Искусство, прости меня, Господи, должно быть немного глуповато». Як може бути дурнуватою академія? Просто керую театром, а це вже мої взаємовідносини з професією, те, що мій дух підтримує. Я в професії почуваюся людиною, яка вчиться, а не самовиражається.
— При вашій надмірій завантаженості що змусило вас змінити графік і піти до Муратової, не в комерційне, а антикомерційне кіно?
— Ми з Кірою Георгіївною пов’язані не лише цими двома фільмами, а й її дипломною роботою. Я вже знімався тоді в Швейцера, в Зархі, а вона потягла у свій фільм, дуже цікавий. Це в нас уже якась близькість, чи що? Або моє здивування її талантом! У 1960-ті Вампілов діагностував рак совісті в радянських людей. Мені здається, точно так само тепер, уже в інший час, Кіра Муратова попереджає про душевну глухоту, напевно. Про ту розрізненість людську, яка мені здається вельми небезпечною.
— Чим для вас виділяються на загальному кінотлі роботи Кіри Муратової?
— Це якась максимально детальна картина світу, в якому ми живемо. У Горького в п’єсі «На дні» Сатін каже про Луку: старий жив із себе. Ось і Кира живе із себе. Дуже ніжно, але так твердо намагається закликати нас бути людьми. І, зверніть увагу, люди, які знімалися в її фільмах, м’яко кажучи, не найостанніші, отже, вони реально виражають час. І потім, вона страшенно любить акторів, а зараз же часто применшується наше акторське ремесло.
— Чому це відбувається?
— Я дуже рідко відпочиваю, але якщо виходить, їжджу до Хорватії з Мариною й дітьми. Подеколи, через неробство, тисну кнопки на пульті. За часів моєї молодості був жарт: «Хто такі ці актори?» — «Люди, що розмовляють по черзі». Дивлячись на телеекран, зі скорботою його згадую — страшенно погано грають. Стає соромно й за нього — людина не володіє професією, й за себе — що бачиш його неспроможність. Натискаєш іншу кнопку, а там знову він, тільки з бакенбардами й бородою. Добре, звісно, що люди при справі, але ду-уже со-оромно.
— Кому, коли не вам, хто перебуває всередині театрального процесу, знати, що в 1960-ті, навіть застійні роки були якісь літературні, драматургічні прозріння, а зараз?
— Нуднувато, але не смертельно. Чудово працюють ось ці хлопці — Захар Прилєпін, Дмитро Биков. Перший — і талановитий, і екстреміст. Другий — молодий, та ранній, в хорошому значенні цього слова. Ще не можу не назвати старика Маканіна, який якось вписався в поточний літературний процес, перетік з того часу. Погодьтеся, мало того, що часовий потік виявився трохи розірваним, та ще майже поспіль пішли стовпи літературні — Олександр Ісайович Солженіцин, Віктор Петрович Астаф’єв. Це особисто для мене письменники важливі й значні. Коли вони жили, мені було спокійніше на душі. У Давида Самойлова є такі гіркі рядки:
«Вот и все. Смежили очи длинные,
И когда померкли небеса.
Словно в опустевшем помещении
стали слышны наши голоса.
Тянем, тянем слово залежалое,
Говорим и вяло, и темно.
Как нас чуствуют, как нас жалуют,
А вот нету их и — все разрешено...»
Але посилатися на це теж незручно. Мій рік народження — 1935, як кажуть у нас у Саратові, люди так довго не живуть. Від себе зауважу: в Росії, принаймні; а в мене діти, онуки, отже, треба самому відповідати.
— У вас велике сімейство, як ви нагадали вище. Неймовірна кількість учнів, які чекають від вас «и мастерства, и вдохновенья». Що робити їм, якщо загальний змістовний рівень кіно й театру ой який невисокий?
— Так, ситуація непроста, як то кажуть, «як людині людиною бути». Від того, наскільки наполегливо кожен з нас буде занепокоєний цим, настільки й буде він людиною. Я принаймні використаю всі свої можливості, щоб «Мелодію для шарманки» показали на одному з центральних телеканалів. Після кінопрокату, звісно.
— Можна декілька слів про найближчі театральні прем’єри?
— Планів у нас сила-силенна. У «Табакерці» прем’єри — «Голий король» Шварца та «Одруження» Гоголя. У МХАТі — «Крейцерова соната», Пушкінська «Завірюха» в дивному викладі драматурга Сигарьова, «Поручик Кіже», «Тригрошова опера», «Цар Федір Іоаннович», «Діти сонця», «Мандрагора» Макіавеллі. Ласкаво просимо до нас у гості.
— І останнє. Говорять, ви відкриваєте театральну спецшколу, причому не лише для москвичів?
— Будинок школи вже побудовано в Москві, шестиповерховий, з пансіонатом. Вчитися в ній будуть ті, хто закінчив дев’ятий клас. На повному утриманні московської мерії. Туди можна вступати й іногороднім. Але лише, звісно, талановитим. Відправлю емісарів країною, а потім сам поїду проводити добір. А у фіналі зберемо в Москві осіб 120 — з розрахунку п’ять кандидатів на місце. Просто кажучи, це ремісниче училище. А ще в більш віддаленому минулому аналоги можна побачити в Імператорському Тенішевському училищі. Або в Центральній музичній школі, в Хореографічному училищі Великого театру. Хочеться допомогти обдарованим молодим людям по можливості рано пройти професійний добір.
