У житті кожного, навіть найсуворішого режисера настає момент, коли його тягне зняти що-небудь сентиментальне, чутливе, ба, навіть сльозогінне. Саме це відбулося з відомим російським фільммейкером Олексієм Балабановим, підтвердження чому — його остання картина «Мені не боляче».
Спочатку майже авангардист, естет, що екранізував Семюеля Беккета й Кафку, потім — шовініст, що співав славу крутим «братам»- співвітчизникам, здатним, звісно, однією лівою потрощити всіх ворогів Росії — від українців і чеченців до афро- й просто американців, Балабанов в останніх фільмах намагається трохи відійти від цих усталених амплуа. Паралельно експериментує з акторськими складами картин. У гірких і злих «Жмурках» досить незвично з’являються виконавці абсолютно інших шкіл i кінематографій — Рената Літвінова й Нікіта Міхалков. У новому фільмі Літвінова грає головну роль, Міхалкову знову дістався вагомий епізод.
Літвінова виконує роль примхливої, дивакуватої дівчині на утриманні в похилого багатія (Нікіта Міхалков). Дівчина помирає від раку крові. Усе цілком у дусі Літвінової — й як сценаристки, й як актриси: її героїні постійно кокетують із смертю. Проте тут сценарист — не Літвінова, все достатньо серйозно, лише похмурі жарти на початку й неприхований пафос під кінець. Тобто, оновлюючі свою власну стилістику, Балабанов спробував підпорядкувати цьому завданню й таку пізнавану персону, як Літвінова. Забігаючи наперед — не надто успішно...
Починається все як традиційна чорна комедія а-ля Балабанов. Тріо безпритульних архітекторів шукає замовників, знаходить Нателлу-Літвінову, від якої користі мало, проте потім спрацьовують її зв’язки — але в одного з героїв починається вже інша історія. Доки всі грають яскраві характери, потрапляють у кумедні становища, ведуть відповідні балачки — все добре. А от коли настає час спохмурніти й підпустити сльозу — починаються негаразди.
Усі наче почуваються не у своїй тарілці. Бо Міхалков у ролі забавного мафіозі — це одне. А Міхалков, який ще ні сіло ні впало плаче — це зовсім інше. Але це проблема не Нікіти Сергійовича... Бо Балабанов-режисер знає, що таке війна, боротьба, жорстокість, проте не надто орієнтується у, так би мовити, мирних умовах. А це ж умови вже 2000 х років, аж ніяк не бойових 1990 х. Тодібуло не до ніжностей, зізнань, зітхань, усяких там ліричних відступів та іншої романтики. Тепер же потрібно якось опановувати мистецтво тонкощів і відтінків — тобто те, що для Балабанова завжди було чужим. Як вихід він намагається замість психології запропонувати драматургію. Але й це не спрацьовує. Сюжет, уже починаючи з середини картини, роздрібнюється по другорядних лініях, жодна з яких не дістає потім зрозумілого розвитку. З’являються зайві епізоди, необов’язкові персонажі, хід фільму уповільнюється надзвичайно. Це стосується, наприклад, героя Міхалкова — він з’являється на екрані, щоб повиховувати Нателлу, на тому все й закінчується. Справжня мотивація, а, значить, і почуття цього персонажа лишаються за кадром. Архітектор і колишній десантник, якого грає Дюжев, конфліктує зі знахабнілими міліціонерами, цей момент аж проситься до розвитку — але уривається без будь-яких наслідків. Той же десантник-архітектор дуже серйозно прагне вбити свого колишнього командувача, навіть страшну обітницю дає — й знов, повинно це якось вибухнути або згаснути, але, як у пісок, таким само чином випадає з сюжету й виявляється зайвим. Друзі-архітектори купують землю — таке важливе придбання повинно теж якось спрацювати чи то як надія, чи то як утрата, проте — ні... І таких прикрих режисерських скоромовок у картині — маса. Те ж стосується, на жаль, і фіналу. Нателла померла, але про що сумує головний герой — про її смерть, чи про те, що їхня дружна компанія розбіглася, про те, що його власне життя не вдалося? І звідси головне питання — нащо знімався фільм? Малися на увазі почуття двох чи трагедія цілої спільноти? Шлях змужніння чи сповідь утрат? Сентиментальна «лав-сторі» чи суворий роман (само)виховання?
Якось тому могла б зарадити власне Літвінова з її талантом суміщати майже несумісне. Доки, на початку фільму, можна показати свою улюблені прийомчики, постріляти очима, поманірнічати голосом чи рухами — ще нічого. Коли ж треба переходити до серйозних пристрастей — переконливості кінець. Не її, Літвінової, ці слова, жести, та й смерть, урешті-решт. Невже Кіра Муратова — дійсно єдина, хто здатний по-справжньому керувати Літвіновою й спрямовувати її у необхiдне річище?
Отже, на виході маємо посередню картину, але й більше: тенденцію. «Жмурки», в певному сенсі, були для Балабанова як для режисера 1990-х («присвячується всім, хто вижив у 90 ті») підсумком. «Мені не боляче» — майже відчайдушна спроба почати щось нове. Не надто вдала. Здається, Балабанов так і лишився там, у тому божевільному десятилітті. Чи стануть 2000 ні його часом?
Мені здається — ні.
