Продюсер Валерій Калмиков з’явився в національному кіноспівтоваристві (досить вузькому, насправді, де всі одне одного знають), мов джин з пляшки. Для мене, в усякому разі. Несподівано, незрозуміло звідки, й одразу з успішним проектом. З фільмом «Моя русалка, моя Лореляй» відомого режисера Нани Джорджадзе. Що вже привернуло увагу до прізвища продюсера.
Далі — ще цікавіше. Виявилося, що Калмиков — за фахом математик. Захистив кандидатську дисертацію, викладав в інституті, працював в Академії наук в Іркутську. Разом з батьками, одеситами, на початку перебудови переїхав до Одеси. Проте роботи за фахом не знайшов і разом з братом вирішив зайнятися бізнесом. Подружився з комік-групою «Маски-шоу» в середині 90-х, вони навіть виступали в невеличкому ресторанчику, одному з перших одеських клубів, власником якого були брати. Виклик співпрацювати з «Масками» прийняв, не замислюючись. Кинув бізнес на брата, і з головою занурився у продюсерство. З часом партнери розлучилися, але живуча «бацила» вабливої й вільної професії вже прижилася в долі Валерія Калмикова. І коли, кілька років тому, Віктор Ноздрюхін-Заболотний (в ті роки — директор Одеської кіностудії) запропонував йому відкрити кінотеатр на території студії, він з радістю погодився. Так з’явився кінозал «U-Cinema», який пам’ятає багато одеситів. Бо цей кінотеатр став мало не єдиним місцем в Одесі, де крутили серйозні арт-хаусні фільми, проводили Дні національного кіно різних країн, туди приїжджали відомі актори й режисери з прем’єрними роботами. Саме у «U-Cinema» Валерій Калмиков і познайомився з Наною Джорджадзе, яка запропонувала йому стати продюсером свого нового фільму.
ПРО ВДАЛИЙ ДЕБЮТ І ВТРАЧЕНІ МОЖЛИВОСТІ
— Валерію, ваш імідж спокійної респектабельної людини, в моєму розумінні, тяжко співвідноситься з майже авантюрними вчинками в житті. Як ви наважилися, навіть маючи досвід продюсування театральних проектів і музичних груп, на зйомки повнометражного фільму? Тим паче з режисером Наною Джорджадзе, призером «Золотої камери» Каннського кінофестивалю за картину «Робинзонада, або Мій англійській дідусь» і номінантом на «Оскар» з фільмом «Тисяча й один рецепт закоханого кулінара».
— (Сміється) По-перше, кіно я завжди любив. По-друге, напевно, тому, що бізнес, за великим рахунком, спочатку здавався мені нудним заняттям. Я щиро дивуюся людям, які витрачають гроші на купівлю дуже дорогих машин, величезних безглуздих будинків тощо. Адже через тиждень звикаєш до нової іграшки, не помічаєш її краси, і що далі?.. Мені ніколи не зрозуміти тих, хто не вміє розпоряджатися своєю долею, організовувати побут і дозвілля так, щоб було цікаво жити! Тому я без особливих коливань погодився на пропозицію Нани Джорджадзе. І процес роботи над фільмом мене незвичайно захопив! Можливо, саме тому, що перший досвід був з таким чудовим режисером і людиною, як Нана. У неї на майданчику панувала, без перебільшення, святкова атмосфера, й тому, коли ми закінчили стрічку «Моя русалка, моя Лореляй» (вона, до речі, побувала вже більш ніж на 20 фестивалях, отримала міжнародні призи), я навіть уявити собі не міг, що у нас утворюється перерва в зйомках. І негайно почав терзати Нану, мовляв, необхідно починати роботу над новим фільмом. Вона запропонувала кілька проектів на вибір.
Найбільше мені сподобався сценарій патріарха кіно Іраклія Квірікадзе «Червоні ангели» («Ліміта», «Андерсен. Життя без кохання», «Місячний тато», «Тисяча і один рецепт закоханого кулінара», «Распутін». — Авт.). Це розповідь про двох дівчат, які пройшли війну, й після її закінчення опинилися в українському селі. Квірікадзе — сценарист від Бога, це аксіома. У його історії є все — і кохання, і ненависть, і критика радянського устрою того часу. Нічого цікавішого я у своєму житті не читав! «Червоні ангели» написані давно, 20 років тому. І права на сценарій тоді ж були продані американському продюсерові строком на 15 років. Проте фільм за ним так і не зняли, оскільки амбітний американець сам хотів стати режисером, а на це ніхто не пішов. Після закінчення цього терміну ми отримали права на сценарій. Чудово пройшли перший пітчинг в Держкіно України, набравши найбільшу кількість балів. Проектом зацікавилися кілька країн і були готові вкласти гроші у фільм — Франція, Німеччина й Болгарія. Усе складалося чудово, ми готувалися до зйомок, але стався Майдан, змінилася політична ситуація в країні й світі. І на черговому пітчингу ті самі експерти, які голосували за «Червоних ангелів», повністю проігнорували його. Головний аргумент — Україні в даний час нецікаві картини про Радянську армію.
— Тобто ця сторіночка історії викреслюється з життя майбутніх поколінь?
— Та сюжет Квірікадзе взагалі не про Радянську армію! Це розповідь про життя й долю двох дівчат, чию юність скалічила війна. Головний герой — німецький військовополонений, що потравив у те саме українське село, що й дівчата. І він виявляється єдиним справжнім чоловіком поряд зі співробітниками КДБ, які коять страшні речі, з сільськими мужиками, спотвореними бійнею й тепер нелюдями. І обидві дівчини закохуються в цього полоненого німця. Повірте, на рівні сценарію фільм міг стати оскарівським номінантом! Більше того, на фільмі реально можна було заробити й підняти репутацію українського кіно! Ну нехай би експерти спочатку не прийняли проект, думка — справа суб’єктивна. Але кардинально поміняти її, наводячи безглузді аргументи... Мені цього не зрозуміти. І дуже шкода чотирирічних зусиль, витрачених на просування проекту.
— Без участі України реалізація цього проекту неможлива?
— Річ у тім, що Росія відпадає за визначенням. Україна грошей не дає. Французи не можуть бути генеральними спонсорами, оскільки це не їхня історія. Проте підтримати готові, як і німецька компанія. Але в ситуації, що склалася, їхня допомога суті справи не міняє.
ПРО НЕПЕРЕДБАЧУВАНІСТЬ ЕКПЕРТІВ І ФЕСТИВАЛЬНУ ПЕРЕМОГУ
— Наскільки я розумію (святе місце порожнім не буває), саме в цей час і виникла «5 терапія»?
— «5 терапія» виникла абсолютно випадково. Я займався «Червоними ангелами» й паралельно ще одним дуже цікавим документальним проектом про Одеську кіностудію, що базувався на її фондах і який мав знімати режисер Сергій Рахманін. До речі, цей проект також посів одне з перших місць на домайданівському пітчингу, як і «Червоні ангели». А на наступному, вже після революції, так само, як і «Червоні ангели», взагалі не пройшов.
Саме у той час до мене підійшла молода наївна дівчина, режисер Аліса Павловська, сказала, що хоче знімати свій новий фільм за новелами Стаса Домбровського в Одесі, і наші спільні друзі порадили їй звернутися до мене по допомогу. Я бачив першу роботу Аліси «Не хочу вмирати», і вона мені дуже не сподобалася. Домбровського тоді я не знав, його пости у «Фейсбуці», новели й вірші не читав, і тому поставився до пропозиції Аліси скептично. Проте вона сказала, що фінансова допомога їй не потрібна, потрібна лише підтримка у просуванні стрічки. Домовилися — подивлюсь уже готовий фільм і прийму рішення. Але я так влаштований, що коли почалися зйомки, не зміг залишатися осторонь і поступово потрапив в ауру загального захвату й ентузіазму, які супроводжували зйомки «5 терапії» в Одесі. Я теж занурився в ідею проекту, і він став для мене рідним.
— Фільм ще майже ніхто не бачив — кілька слів про його сюжет.
— Це документальна історія молодої людини — самого Стаса Домбровського, який пройшов усі жахи паралельного життя, назвемо його так. СНІД, наркотики, кілька відсидок у зоні суворого режиму. Він дійшов, здавалося, до точки неповернення, потрапивши у в’язниці у «п’яту терапію», куди, по суті, відправляють ув’язнених вмирати. У палаті, де лежав Стас, з 22 осіб не стало 17-ти. А Домбровський зміг впоратися зі страшною залежністю й повернувся до нормального життя, якого раніше взагалі не знав. Сьогодні у нього є сім’я, робота, він здоровий, талановитий і затребуваний.
Ми зняли фільм, не звертаючись по допомогу до держави. На народні гроші. Аліса Павловська не любить таке визначення, але це дійсно були гроші звичайних одеситів, які приносили, хто скільки міг. На якісний звук фінансів не вистачило, ми подали заявку на пітчинг у Держкіно, але не пройшли його. Аргументація все та ж — зараз Україні не цікаві проекти на подібну тематику.
— Не хочу проводити паралелі, але згадався конфлікт, пов’язаний з фільмом «Плем’я», який багатьом здавався звичайною чорнухою, що порочить нашу країну.
— (Посміхається) Так, мені дивно, що професіонали оцінюють проект не за творчими, а за якимись іншими критеріями. І тому особливо приємно, що на Одеському фестивалі «5 терапія» визнана найкращим проектом WorkinProgress і нагороджена сертифікатом на суму 3000 доларів від компанії Міжнародні авіалінії України для здійснення перельотів рейсами авіакомпанії. Нехай це не конкретні гроші, які потрібні нам для завершення роботи, але безперечне визнання того, що подібні соціальні картини дійсно потрібні й важливі сьогодні.
ПРО ГЕРОЇВ «5 ТЕРАПІЇ» І ЇХНІ ДОЛІ
— Головну роль у фільмі грає сам Стас Домбровський. Хтось з непрофесійних акторів ще задіяний у фільмі?
— У нас немає вигаданих героїв, усі грають самі себе. Немає вигаданих імен, усі справжні. Мені як продюсерові взагалі імпонує залучення непрофесійних акторів до зйомок, це додає природності й реалістичності історії. Для мене особисто було дуже важливо, що наш фільм зі світлим фіналом. У стрічці, наприклад, працювало кілька людей, залежних від наркотиків. Спочатку вони просто приходили подивитися, що таке кінозйомки, а потім «сіли на цю голку», й сьогодні повністю змінили своє життя. Вони «чисті», кажучи термінологією наркоманів. І саме цей факт справив на мене колосальне враження, адже статистика стверджує, що лише 18 відсотків наркозалежних можуть впоратися з цією страшною хворобою.
— Бажаю вам вдало завершити роботу над фільмом і успішного прокату в Україні та за кордоном!
