Іван Драч помер червневого ранку. Мабуть, не нажився, є така прикмета. А невдовзі з неба полилися сльози. Мабуть, що і побратими Поета, Іван Миколайчук (народився посеред червня), і Юрій Іллєнко (помер 15 червня) оплакували його, водночас радіючи, що тепер вони, нарешті, знову разом. Може, ще й кіно яке вигадають-нафантазують у піднебесній студії...
Іван Драч з’явився на початку 1960-х й одразу сплутав «карту буднів»: селянський побут і звичаї поєднувалися з суто міськими реаліями, закон відносності — з копанням картоплі, Сар’яни і Ван-Гоги — з Горпинами й Теклями з порепаними ногами...
Зачаклований ним дитинячий образ села помандрував у місто й отаборився там у дивовижному синтезі. Україна устами свого сина промовляла про те, що не хоче більше ототожнювати себе із хліборобською культурою, як і не хоче скидати останню з корабля сучасності.
У цьому був певний виклик: за писаними і неписаними законами Російської імперії українцям належало сидіти на своїй ділянці землі й вирощувати пшеницю з картоплею. Переїжджаючи до міста, вони мусили одриватись від коренів і нести свої грішні тілеса на асфальтову планету. Місто, а надто велике, уявлялося частиною великого імперського тіла і вже не було Україною. Тут належало закидати «по-русски» і стидатися своєї провінційності, вичавлювати її із себе по краплі, мов рабську сукровицю.
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»
Отож постало: як не втратити, не стратити себе, як, кинувшись у велетенський вируючий казан із цивілізаційним варевом, виплисти з нього самим собою, бодай і видозміненим. Як, власне, вибрати себе із себе ж самого — перед обличчям можливої смерті. Подібну ситуацію в універсальних вимірах активно програвали в філософії екзистенціалізму, такої популярної в 1960-ті. У філософії, і в мистецтві, звичайно. Скажімо, в «Тінях забутих предків», фільмі Сергія Параджанова про смерть як плату за спробу вибратися за межі родового життя і родової, колективістської моралі. Іван і Марічка замість нищити один одного в ім’я традиційної помсти, кохаються і тим уже вмирають. Бо їм гарантовано безпліддя: рід не буде продовжено...
Рід не буде продовжено — у сценарії Івана Драча, а потім і в однойменному фільмі Юрія Іллєнка «Криниця для спраглих» старий батько не має дітей: бо всі вони живуть у місті, а це значить — чужі вони, якогось іншого, незрозумілого кореня й моралі. Він викликає їх телеграмою про власну уявну смерть і вони приїздять — у мертве село, котре замітається піском і безпам’ятством. Діти почуваються муміфікованими, бо ж не чують під собою материнського ґрунту. І батькові лишається витягти родове Древо із Земного лона і завдати собі на плечі. Куди, куди подітися з тим Деревом? Надія усе ж не гасне: слідом іде невістка Дідова, котрій ось-ось родити дитину. На цій, саме на цій землі. І воскресне рід, і примножиться, і знову в криницях з’явиться жива дзвонкова вода.
Одним із перших почув загрозу «загибелі всерйоз» під котком цивілізаційних конфліктів Олександр Довженко. «Україна в огні»! — в розпачі прокричав, протужив він. У куди благополучніші 1960-ті нове покоління українців — практично у тій же традиції — продовжує фіксувати сейсмічні негаразди: земля гойдається, щезає з-під ніг. У Москві юний ВДІКівський студент Леонід Осика приходить до слухача Вищих сценарних курсів і вже знаменитого поета Івана Драча з уклінним проханням: написати сценарій за новелами Василя Стефаника. У підсумку вийшов геніальний фільм «Камінний хрест», де дві новели поєднано в одну. Злодій украв і мусить бути скараним на смерть патріархальним судом. Та раптом його шкода, раптом прокидається особистісна емоція... Але ж так не можна, бо підняв він руку на Дім твій, власність твою, тіло твоє — адже у тім струмує кров твоя, піт твій. Особистісне тут поза за законом, хоча все частіше нагадує про себе. А сто раз згорьований шмат землі уже не покликується на труд твій, скам’янілий грунт уже не підключено до людського кровотоку, не становить єдиної з ним системи. Й відтак Іван Дідух разом з родиною вдягається у міські строї й рушає в інше життя, а власне у смерть — бо ж там інша земля, з якої, немов з могили, ще прорости треба назовні.
Чому молоді митці, ті, кого звуть, за звичкою, «шістдесятниками», посунули в кіно? Так було вже у 1920-ті роки — бо кіно це міська культура. А власне незрідка вони й були городянами: Параджанов — із Тбілісі, Юрій Іллєнко — фактично із мегаполісу на ймення Москва, а Осика — із солом’янського, одначе ж Києва. Їм потрібен був Драч — хліборобський син, котрий вростав у місто із своєї землі. Місто в ньому родилося прямісінько із земного лона — в муках і радощах. З іншими селянськими дітьми, Миколою Мащенком та Іваном Миколайчуком, впізнавав в українській культурі, і самому собі зазвичай, високі зразки вітчизняної поезії і богатирського веселого епосу, і тоді з’являлися на екрані стрічки «Іду до тебе» і «Пропала грамота»...
Ні, важко переоцінити саму присутність Івана Драча у поетично-філософському космосі України — літературно-словесному, екранному, політичному. І — ажніяк не випадково Драч опинився на чолі Народного Руху, а власне руху за визволення країни, за здобуття Незалежності. На чолі творення нової України. Хоча все ще терзають її правічні комплекси і витає погроза смерті за відрив од рабських комплексів. Одначе ж є, є Україна, і вона буде, допоки в ній народжуються такі поети, творці особистісних галактик — з яких і виформовується колективна особистість Нації.
Одначе ж сльози самі ллються з очей. Ціла епоха відходить у день минулий. А швидше — у майбуття. Витворене Поетом не вмирає, воно назавжди лягло у підмурівок життя нації і цілого світу.
Тому не прощаємось, дорогий Іване Федоровичу. Вічна і славна пам’ять Вам!
«ІВАН ДРАЧ — ОДНА ІЗ ЦЕНТРАЛЬНИХ ПОСТАТЕЙ ГЕНЕРАЦІЇ ШІСТДЕСЯТНИКІВ»
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ, письменник, критик, літературознавець, публіцист, видавець:
— Іван Драч — одна із центральних постатей генерації шістдесятників. Один із найвідчайдушніших експериментаторів, поряд із Вінграновським, у всьому цьому гроні. Він належить до тих, кому, крім того, що Бог дав талант, пощастило на час. Шістдесятники просто «отруїлися» чистим повітрям хрущовської відлиги. Вони сп’яніли від неї і в ейфорії, повіривши, що настає час Істини і час Правди, встигли багато сказати. Це явище не тільки українське. Тоді по всьому Радянському Союзі подібне переживали так звані тоді братні літератури — це і Вацієтіс, і Зієдоніс в Латвії, Чиладзе в Грузії, Окуджава, зрештою, список може бути довгий. Українські шістдесятники, зокрема Драч, були цінні тим, що повертали українському слову літературний авторитет. Важка їм доля випала далі, у час реставрації брежнєвського культу. По-різному пройшли свою дорогу шістдесятники. Одні, як, скажімо, Ігор Калинець, Василь Стус, Тарас Мельничук, потрапили на «перевиховання» до «білих ведмедів». А другі почали оспівувати «бронзу декларацій», як писав Борис Олійник, можливо, найвірнопідданіший із плеяди шістдесятників.
Віддав цьому данину і Драч. Своїм «Американським зошитом» він багатьох розчарував і перекреслив свої ім’я естетичного дисидента і поета, який хоче говорити правду «на рівні вічних партитур». Маланюк писав, що якщо в народу немає вождів, то ними стають поети. Історія вимагала, щоб Драч став національним вождем, і його обрали головою Народного Руху. Потім він був головою Української всесвітньої координаційної ради і скрізь усе очолював. Цього робити не треба було. Можна було очолювати, але не все. І не «колекціонувати» ці всі посади. Але відходить нерядова людина. Вона, безперечно, належить історії. І ми не творимо ікони. Можна з подивом, смутком, гіркотою задуматися над цим дуже складним життям. Легко бути суддею збоку і судити, а особливо засуджувати тоді, коли ти не був у цій ролі. З відходом Вінграновського, Драча, здається, зачинаються двері земного життя шістдесятників. Оскільки Ліна Костенко і Дмитро Павличко — це предтечі шістдесятництва. Он на який життєвий манівець викинуло Віталія Коротича, який був у цій обоймі... Мир праху Івана Драча.
