Алекс ван Вармердам (нар. 14 серпня 1952 р.) — культовий нідерландський режисер, сценарист, актор, продюсер і композитор. Починав і досі працює в театрі. У кіноіндустрії вже понад 30 років. Володар престижної «Нагороди принца Бернхарда» за внесок у культуру Королівства.
Авторський стиль Вармердама розпізнається безпомилково. Його картини, насичені іронією та чорним, навіть абсурдним гумором, водночас є візуально досконалими. У цих химерних історіях діють дивакуваті, а то й просто божевільні герої, яких часто грає сам Алекс.
Минулого місяця команда фестивалю «Молодість» показала в Україні усі повні метри Вармердама: дебютного «Абеля» (1986), легендарних «Мешканців півночі» (1992, приз Європейської кіноакадемії як найкращому молодому режисеру) та «Сукню» (1996, приз ФІПРЕССІ Венеціанського кінофестивалю), а також «Малюка Тоні» (1998), «Офіціанта» (2006), «Останні дні Емми Бланк» (2009), «Борґмана» (2013) і найсвіжішу роботу — трагікомедію про письменника і найманого вбивцю «Шнайдер проти Бакса» (2015). Режисер особисто відкрив ретроспективу, а також відповів на запитання кореспондента «Дня».
РАМПА І КАМЕРА
— Алексе, з чого ви, власне, починали в кіно?
— Я ніколи не навчався в кіношколі, але в 1970-х я та ще дев’ятеро хлопців заснували групу, яка комбінувала драму з музикою, і в певний момент ми з одним голландським режисером зняли дві короткометражки про наш театр. Це було моє перше знайомство з кіномистецтвом. Я тоді дізнався, як створюють фільм, як слід поводитися перед камерою, мене навчили малювати розкадровку. До того я думав, що режисер має сам усе знати про освітлення, операторську роботу й, власне, режисуру, а тоді з’ясував, що нічого знати не треба, крім того, чого ти хочеш від фільму, бо оператор і так знає все про своє ремесло, освітлювач — про своє і т.д. Таким чином, якщо ти знаєш, що хочеш побачити на екрані, то просто кажеш цим людям: «Я хотів би зробити це так чи так».
— Театр і кіно — дуже різні мистецтва. Чим є театр для вас зараз, коли вже маєте такий кінематографічний доробок?
— Я щойно завершив п’ятнадцяту п’єсу, і це була важка праця, тож тепер хотів би трохи віддалитися від театру й зробити кілька фільмів. Я завжди ставив спектаклі з великим задоволенням, але останнього разу зрозумів, що з мене досить. Хочу сконцентруватися на кіно, та все ж це не означає, що я повністю лишу театр... А відмінність, про яку ви згадали, полягає в наступному. В кіно актор повторює дубль за дублем один епізод, і в тебе безліч часу, щоб зробити все правильно. У театрі немає цього нескінченного часу. Одного вечора всі на кону грають блискуче, і кожен здатен дістати зірку з неба, а наступного дня уже нічого немає. За моєю теорією, із сотні показів вистави лише шість чи сім реально вдаються. Я старішаю, і це вже надто довго для мене. Хочу рухатися далі.
— Ви є граючим режисером. Чи важко усе контролювати?
— Я виріс у театрі. Це був колектив, де грали всі. Тому для мене цілком природно грати у власному фільмі, але в останніх картинах я знижую свою акторську активність. Гадаю, я востаннє грав у своєму фільмі. Я багато чого робив востаннє цього разу. Взагалі-то я не хотів виходити на майданчик у «Шнайдері проти Бакса». Але ми прослухали кількох акторів і просто не знайшли нікого на мою роль. Знаєте, у чому була найбільша проблема? Більшість голландських акторів працює усе літо, і коли ти запрошуєш їх до фільму, вони можуть відволіктися, піти туди, сюди, а з такою роллю, як ця, таке не працює. Зрештою, я вирішив зробити це сам. Але так, мені набридло.
— Як ви входите у роль — через брехтівське «відчуження» чи перевтілення за Станіславським?
— Персонаж оживає у зіграній сцені, тому основну увагу я звертаю на сцену, а не на актора. Сцена має власну структуру, важливе її оживлення, важливі емоції, настрій — гнів чи заспокоєність, чи агресія, і через них я режисую сцену. Тому коли актор каже «Я хотів би зробити таке», я відповідаю: «Цього немає у сцені, ти вигадуєш власні ідеї, щоб виглядати глибшим». Тому мій підхід скоріше брехтівський, тобто містить своєрідний коментар до персонажа. Хоча я, коли працюю, не думаю про якийсь метод. Але те, що ви про це згадали — добре.
І ще: при правильному кастингу режисеру майже немає чого робити. Це інколи не вдається, бо люди можуть дуже добре виступити на прослуховуванні, а потім на знімальному майданчику працюють значно гірше, ніж ти очікував. Тоді доводиться розпочинати все спочатку і проробляти роль з актором. Проте саме з кастингу все розпочинається.
БІЛЬ І СМІХ
— У ваших фільмах дуже часто герої, навіть якщо коять доволі страшні речі, виглядають кумедно. Чи погоджуєтесь ви з тим, що ваші фільми близькі до комедій?
— Для початку скажу, що я завжди робив комедії, хоч які чорні вони були б. Але коли я уперше дивлюся свій фільм разом із глядачами, мене дивує те, як багато вони сміються, бо я такого не очікував і часто навіть не розумію, з чого вони сміються. Тобто інколи я знаю, що «це смішно», але у 80% випадків чи близько того я не в курсі. Лише знаю, що воно там десь є, але зумисно жартів не пишу.
— Тоді чи можна назвати ваших персонажів ексцентриками? Бо ексцентрик — не обов’язково смішний.
— Так, чом би й ні? Вони є також архетипами, не справжніми героями, а чимось на зразок... одухотворених маріонеток.
— А щодо трагедії та комедії, мені часом здається, що комедія є в певному сенсі боліснішою за трагедію.
— Так, це правда.
— До речі, про біль. У ваших останніх фільмах стало більше насильства. Наскільки воно необхідне для кіно?
— Коли, починаючи писати, ти знаєш, що хтось із героїв помре, це задає певний напрям потоку подій. Зазвичай історія виникає у процесі писання. А коли ти знаєш, що хтось має померти наприкінці, це дає певну мету. Розумієте? Лише це. І я думаю що «моє» насильство значно прийнятніше за насильство багатьох інших режисерів — воно у них крутіше, жорстокіше, огидніше. Мої персонажі, повторю, це швидше маріонетки, які б’ються між собою в умовному герці.
ПІВНІЧ І ПРОВИДІННЯ
— Є один яскравий момент у «Людях Півночі», коли одна з героїнь стає буквально святою. Звідки взявся цей епізод?
— Я робив розважальний фільм. Певні моменти взяв зі своєї юності. Ми жили на першій вулиці нового житлового масиву, причому решту кварталів ще тільки мали збудувати. Я отримав католицьку освіту. Але про релігійні мотиви фільму я не думаю, я вигадую цікаві сцени. І мені спав на думку сюжет про жінку, яка хоче дитину від імпотента, та іншу жінку, у якої дуже сексуально активний чоловік, і вона ховається за релігією. Може, вона й не дуже побожна, але використовує релігію як певний захист.
— Скажіть, а це виокремлення — люди Півночі — є особисто вашим чи це щось загальноголландське?
— Наша країна розділена великими річками — Рейном, Маасом. На південь від річок вона переважно католицька, а північ є переважно протестантською, і менталітет відрізняється. Релігія стала менш важливою в останні тридцять-сорок років, але відмінності все ще відчутні. Я народився в північній частині, тож моє мистецтво спирається на мій досвід, на те, що я бачив у юності. Подвір’я були відкриті, і люди спостерігали одне за одним, це дуже по-нашому. Йдучи голландською вулицею, можна зазирнути в кожен будинок, побачити все, послухати телепередачу, бо всі дивляться одну й ту саму. Коли сусіди опускають занавіски, люди кажуть: «Їм є що приховувати». На значній частині території Голландії такі звичаї.
— А якщо говорити про ідеали загалом, не обов’язково духовні — є вони у вас?
— Ні, я не маю персональних ідеалів. Тобто їх немає в моїй діяльності як сценариста. Для мене, звичайно, є певні межі. Інколи я помічаю, що хоча й планував «убити» певного персонажа, та не можу цього зробити. Я мав задум про його смерть, але, підходячи до певного пункту сюжету, раптом виявляю, що якщо вб’ю його, це буде недобре й занадто, глядач цього не зрозуміє. Своєрідна мистецька мораль.
— Спробую зайти з другого боку: чи ви перфекціоніст?
— Я досі завжди відповідав «ні», але зараз вважаю, що треба відповісти «так». Це нав’язлива ідея, і це іноді заходить надто далеко. Інші люди, мій брат чи дружина, кажуть: «Стоп! Ти займаєшся фігнею, шукаєш щось, чого там немає». Тобто перфекціонізм буває дуже гарною штукою, а буває і дурістю.
САДОК І РАКОВИНА
— Просте останнє запитання. Чи лишається у вас час для захоплень поза мистецтвом?
— Так. Порпання в садку.
— У мене схоже хобі, правда не в саду, а на ближньому пустирі: я поливаю дерева, про які забули муніципальні служби.
— Є ще щось. Миття посуду.
— Хороше хобі.
— Люблю щось чистити, наприклад, кухонну раковину, але тільки коли вона дуже брудна: тоді начищаю її до блиску.
