КОНЦЕРТ У КОНТРАКТОВОМУ ЗАЛІ
«Ось я і в Києві. Не можу тобі описати те почуття, яке охопило мене при в'їзді до цього міста мого дитинства та юності. Змінилося воно мало, крім непізнаваного, страшенно зруйнованого Хрещатика, — у всьому іншому воно залишилося таким, яким я його запам'ятав на все життя. Тільки став трохи старшим… Уже увечері я не витримав і потягнув Мішку (М. Брохеса, акомпаніатора співака. — Ю.В.) на Хрещатик. Звідти ми пройшли до Дніпра, дивилися на нього з В. Купецького саду. Воно таке красиве, це місто… Був у Володимирському соборі… Я показав у вівтарі Матір Божу — Нестерова, у голубому хітоні, в яку я був закоханий і носив квіти».
Цього листа Олександр Вертинський написав дружині Лідії Володимирівні 21 серпня сорок п'ятого року. І, напевно, цього самого дня написав рядки:
«Киев — родина нежная,
Звучавшая лишь во сне,
Юность моя мятежная,
Наконец ты вернулась мне!
Я готов целовать твои улицы,
Прижимаясь к твоим лощадям,
Я уже постарел, ссутулился,
Потерял уже счет годам.
А твои каштаны дремучие,
Паникадила весны,
Все цветут, как прежде, могучие,
Навевая детские сны».
Я вдивляюся, за відтвореним рукописом, у ясний почерк автора, у викреслені і вписані слова… Олександр Миколайович Вертинський… Можливо, саме він, як ніхто інший, уособлював одіссею двадцятого століття з його пошестю вимушених мандрівок та ностальгією за Батьківщиною, жахами руйнування та прагненням до прекрасного, сентиментальністю та безжалісністю. Париж і Александрія, Нью-Йорк і Шанхай, Варшава і Бейрут… Вертинського знали в цих містах, і він здобув тут тріумф. Але тільки одне місто, рідний Київ, він віддано любив. На чужині він співав:
«Принесла случайная молва,
Милые, ненужные слова,
Летний сад, Фонтанка и Нева,
Вы, слова залетные, куда?
Тут шумят чужие города
И чужая плещется вода
И чужая светится звезда».
«Вертинський — це, по суті, символ, — писав про нього Всеволод Іванов. — Це ім'я так часто бачиш у газетах, його мелодії, слова, манеру передачі так часто зустрічаєш, що коли його бачиш живим перед собою, то не віриш…»
Мені двічі пощастило бути свідком шарму і таланту Вертинського — у 1949 році і через сорок років. Через сорок років… Чи не фантасмагорія це? Про це — далі, а поки далекий пролог, у туманному Києві дитинства мого героя. Обдарований хлопчик, «незаконнонароджений» син адвоката та юної красуні, Саша Вертинський рано залишився сиротою. Виховання у тітки, Марії Степанівни, було безрадісним і болісним, до гімназичних відмінників Вертинський не належав. Він почав курити і навіть красти, і коло майже замкнулося, якби не артистизм та високі релігійні почуття, які були властиві юнакові. «Постійною мрією моєю було стати церковним служкою, — писав він у спогадах. — Ще в ранньому дитинстві, ужалений красою богослужіння, я мріяв потрапити до їх числа. Але доля довго не усміхалася мені. І раптом одного разу на уроці Закону Божого отець Троїцький запитав:
— Хто з вас може вивчити напам'ять шестипсалміє, щоб прочитати його завтра у церкві?
Я підняв руку. Я міг вивчити що завгодно за кілька хвилин. Читав я досить добре, бо вже тоді у мені були всі задатки актора…
Отже, моя мрія здійснилася. Прийшовши увечері до церкви за дві години до початку служби, я передусім кинувся приміряти стихарі. Шкода! Жоден із них мені не годився…».
А потім перед Вертинським відкрилася акторська колиска в знаменитому «Контрактовому залі». Був статистом, приміряв образ П'єро.
«ЗАКИДАЛИ ИХ ЕЛКАМИ!..»
У 1913-му опинився у Москві. До трупи Станіславського його не взяли через погану вимову букви «р». А потім це ґрасування стане ніби його знаком. Очевидно, якраз тоді він заспівав безсмертну «Маленьку балерину».
«Я — маленькая балерина,
Всегда нема, всегда нема,
И скажет больше пантомима,
Чем я сама,
Но знает мокрая подушка
В тиши ночей,
Что я — усталая игрушка
Больших детей».
Подих успіху. Вертинський, за плату обідом, співає в невеликому літньому Театрі мініатюр Арцибушевих. Уперше до концертних номерів вводять танго, і Вертинський, після таких виступів, вижартовує останній крик моди. Він ще не знає, що через роки напише «Палестинське танго», «Танго «Магнолія», «У синьому й далекому океані». Але ось у «Русском слове» згадують «дотепного та манірного Олександра Вертинського», і молодим шансоньє зацікавлюється антрепренер Леонідов. Знову Україна, Катеринослав, зал на дві тисячі місць. Вертинський ще ніколи не співав при такій кількості глядачів. «Леонідов показав мені дві телеграми. В одній було написано: «Провал повний, Леонідов». В іншій: «Величезний успіх. Наша конячка пройшла»… Концерт я розпочав тихо, як завжди… Останньою була пісня «То, что я должен сказать». Підійшовши до краю рампи, я кидав слова, як камені…
«Только так беспощадно,
Так зло и ненужно
Опустили их в Вечный покой!»
Натовп ринувся за куліси. Леонідов ішов до мене, в очах у нього були сльози… Відтоді я став концертантом».
«Я не знаю, кому і навіщо це потрібно…» Бувають рядки, які перетворюються на вічний автопортрет автора. У всьому, що написав і наспівав Вертинський, цей приголомшуючий антивоєнний романс виділяється абсолютно особливо. Як і прихований крик Тичини «На Аскольдовій могилі поховали їх», рядки Вертинського про молоді життя, занапащені на війні. А приводом до роздумів став особистий досвід Вертинського — брата милосердя в московських госпіталях і в санітарному поїзді у дні першої світової, коли він перев'язував і рятував поранених. Як багато разів він бачив непотрібні жертви…
«Закидали их елками, замесили их грязью.
И пошли по домам — под шумок толковать,
Что пора положить уж конец безобразью,
Что и так уже скоро, мол, мы начнем голодать.
И никто не додумался просто стать на колени
И сказать этим мальчикам, что в бездарной стране
Даже светлые подвиги — это только ступени
В бесконечные пропасти, к недоступной весне!»
Не будучи, здавалося б, метром поезії, Вертинський точно віднайшов суспільний нерв. Крила слави цієї пісні завжди будуть з ним.
ГРЕЦЬКИЙ ПІДДАНИЙ ОЛЕКСАНДР ВЕРТІЛІС
Одеса у дні протистояння білих і червоних. Вертинський, у чергу з Ізою Кремер та Надією Плевицькою, співає в Будинку артистів. Уночі його будять у готельному номері, артиста запрошує до свого вагону генерал Слащов (булгаковський Хлудов із «Бігу»!). Відмовитися неможливо. Всі, крім Вертинського (він уже позбувся цього) нюхають кокаїн…
«Я уважно подивився на Слащова… Довга, смертельно-біла маска, з яскраво-вишневим припухлим ротом, сіро-зелені мутні очі. Я випив вина.
— Заспівайте мені, мій милий, цю… — він замислився. — Про хлопчиків… «Я не знаю, зачем…»
А потім Севастополь напередодні вторгнення військ Фрунзе. Слащов знову запрошує Вертинського…
«Іноді, осінніми ночами, годині о третій приїжджав із фронту Слащов зі своєю свитою. Перелякані лакеї поспіхом накривали стіл внизу в ресторані. Зверху стягували мене і піаніно… Слащов уже безумствував… З Перекопа тікали. Офіцери переодягалися у штатське.
На рейді стояв пароплав «Великий князь Олександр Михайлович». Капітан його, грек, був моїм знайомим. Пароплав відходив до Константинополя. Вночі, зустрівши капітана в готелі, я попросив його взяти мене з собою. Він погодився».
Спроби вистояти в Стамбулі, переповненому російськими емігрантами, потім турне по Бессарабії, організоване для Вертинського новим антрепренером Кир'яковим. У артиста з'являється паспорт на ім'я грецького підданого Олександра Вертіліса, народженого у Києві… Кишинів, Бендери, Сороки, інші міста. Російська публіка, занесена сюди, шаленіє…
«Что за ветер в степи молдаванской!
Как поет под ночами земля!
И легко мне с душою цыганской
Кочевать, никого не любя!
Звону дальнему тихо я внемлю
У Днестра на зеленом лугу.
И Российскую милую землю
Узнаю я на том берегу.
А когда засыпают березы
И поля затихают ко сну,
О, как сладко, как больно сквозь слезы
Хоть взглянуть на родную страну…»
Вертинського заарештовують. Виявляється, на нього заведено «справу» — за романс «В степи молдаванской», захоплення слухачів румунська поліція сприймає як підрив устоїв королівства. Кілька місяців у тюремній камері. Тут Вертинський знайомиться з міжнародним злодієм, грозою банків Вацеком. Уже на свободі, під час випадкової зустрічі, Вацек позичає Вертинському гроші, необхідні для від'їзду до Польщі.
Тут «пана Вертинського» зустрічають тепло. А «Пані Ірена» взагалі відкриває всі двері.
«Я бесшумно боюсь золотистого плена
Ваших медно-змеиных волос
Я влюблен в Ваше тонкое имя «Ирена»
И в следы ваших слез.
Я влюблен в Ваши гордые, польские руки,
В эту кровь голубых королей,
В эту бледность лица, до восторга, до муки
Обожженного песней моей».
«Обожженного песней моей…». І знову Вертинський знаходить безпомилковий ключ до сердець. Але раптом його запрошують до Міністерства закордонних справ і у досить делікатній формі дають зрозуміти, що співак повинен залишити Польщу. Приїздить румунський король, а для сигуранци російський артист — «персона нон грата».
Вертинський співає в Парижі. Тепер він дружний з Іваном Мозжухіним, Анною Павловою, Федором Шаляпіним, Тамарою Карсавіною, Сергієм Лифарем. Одного разу його шанувальником стає принц Уельський. Але Європа напередодні нових потрясінь. «Наприкінці 1932 року я приїхав до Берліна, щоб наспівати грамофонні платівки. У мене був контракт з концерном «Карл Ландштрем».
Це була пора, коли Гітлер рвався до влади. По вулицях безперервним потоком марширували процесії молодих людей у новенькій коричневій формі з пов'язками на руках. Салютували «Хайль Гітлер», наклеювали плакати з закликами не купувати нічого у «юде», заходили в ресторани та кафе, викидаючи на вулицю людей.
Розмірковувати вже було пізно. Багато хто кинувся тікати з Берліна… Приїхавши на грамофонну фабрику, я застав у кабінеті дирекції нациста з револьвером. Він підозріло запитав — чи не єврей я часом? Отримавши запевнення у моєму російському походженні, він заспокоївся і дещо знизив тон.
— Ви можете подати до суду, якщо у вас є контракт з ними, — порадив він. — Ми примусимо заплатити вам усе, що слід.
…Десь за три дні до мене в пансіон-готель прийшла дивна делегація — три-чотири пані і така сама кількість чоловіків, явно балтійсько-німецького походження, в основному барони та баронеси. Справа в тому, що за прикладом націонал-соціалістичної партії вони вирішили об'єднати тут, у Німеччині, всіх «національно мислячих» російських людей».
Вертинському запропонували стати вождем руху. «Ми матимемо козачі кашкети, тільки коричневого кольору. І пов'язку зі знаком свастики на лівій руці».
Я починав розуміти… Вони шукали дурня. Ледве стримуючись, щоб не розсміятися, я подякував їм і встав.
— Дозвольте мені дати вам відповідь у п'ятницю, — попросив я.
Барони мовчки поклонилися. Тієї самої ночі я залишив Берлін».
ПЕРЕД ВІЙНОЮ
Світ поринає в сум'яття. Саме в ці роки Вертинський, з якимось викликом, співає в Палестині, в єврейських поселеннях, де небайдужі до російського слова. На батьківщині Ісуса він створює «Палестинське танго».
«Манит, звенит, зовет, поет дорога,
Еще томит, еще пьяней весна.
А жить уже осталось так немного
И на висках белеет седина.
И в том краю, где нет ни бурь, ни битвы,
Где с неба льется золотая лень,
Еще поют какие-то молитвы, встречая ласковый и тихий Божий день.
И люди там застенчивы и мудры,
И небо там, как синее стекло.
И мне, уставшему от лжи и пудры,
Мне было с ними тихо и светло».
Грандіозний успіх у Нью-Йорку, в одному з найпопулярніших концертних залів «Таун- хол». «Остаточно ми подружилися з публікою на «Чужих городах». Я тоді ще не був особливо твердим у цій пісні, оскільки написав її перед самим від'їздом із Європи. Очевидно, вона зачепила найболючішу струну в серцях… На концерті був милий Федір Іванович Шаляпін, який підбадьорливо підморгнув мені з крайньої ложі. Були Рахманінов, Балієв, Болеславський, Рубен Мамулян, Марлен Дітріх, з якою я познайомився ще в Парижі. Багато балетних артистів — Мясін, Баланчин, Фокін, Нежданова. Крім того, була також уся російська колонія «другого» приїзду».
У 1935 році Вертинський влаштувався в Шанхаї. «Завжди елегантний, зовні на представника богеми абсолютно не схожий, — писала про нього Наталя Ільїна. — А за характером — богема, актор… Ціни грошам не знав, були — розкидав, роздавав, прогулював, не було — хмурнів, сидів без них… Берегти себе не вмів, про здоров'я своє не думав (хоч і впадав іноді в помисливість!) і завжди готовий був поділитися з тими, хто бідніший за нього…»
ПУСТІТЬ НАС ДОДОМУ
Вертинському за п'ятдесят. І раптом він закохується в Лідію Циргвава — грузинку князівського походження по батьку, службовцю КВЖД, і сибірячку по матері. Лідії дев'ятнадцять. Вінчання відбулося в православному соборі космополітичного Шанхая. Політична обстановка складна, чаша війни коливається. І ось у 1943-му Олександр Миколайович відправляє на ім'я В.М. Молотова листа: «Двадцять років я живу без Батьківщини. Жити вдалині від Батьківщини тепер, коли вона обливається кров'ю, і бути безсилим їй допомогти — найжахливіше. Радянські патріоти жертвують свою наполегливу, надлюдську працю, свої життя і свої останні заощадження.
Я ж прошу вас, В'ячеславе Михайловичу, дозволити мені пожертвувати свої сили, яких у мене ще достатньо і, якщо треба, своє життя — моїй Батьківщині.
У мене дружина і мати дружини. Я не можу їх залишити тут і тому прошу за всіх трьох. Пустіть нас додому».
І дозвіл приходить. Починаються нові роки Вертинського. Йому їх відведено лише чотирнадцять…
Один із концертів Вертинського у Києві. Студент медичного інституту, я потрапляю на нього, здається, в Колонному залі філармонії. Ціни на квитки, не в приклад вимогам нинішніх гастролерів, були цілком помірними.
Вертинський був, як тоді здавалося, вже немолодий, у чорному фраку, співав в академічній манері, без усякого загравання з залом. Рухи були скупі. Але він зачаровував інтонацією, абсолютно ясною дикцією, манерою виконання. Все було абсолютно новим і незвичайним.
Що він співав? «Ваши пальцы пахнут ладаном, а в ресницах спит печаль», «В бананово-лимонном Сингапуре, в бурю…», «Чужие города», «Что за ветер в степи молдаванской» і, звичайно, «Перед ликом Родины».
«Мне в этой жизни очень мало надо,
И те года, что мне осталось жить,
Я бы хотел задумчивой лампадой
Пред ликом Родины торжественно светить!»
З особливою інтонацією він заспівав «Доченьки», про Маріанну та Анастасію.
«У меня завелись ангелята,
Завелись среди белого дня,
Все, над чем я смеялся когда-то,
Все теперь восхищает меня».
А в 1989-му… В Будинку кіно відбувся вечір, присвячений 100-річчю від дня народження Майстра. До рояля вийшов немолодий високий чоловік і наспівав майже весь репертуар Вертинського. Це був Михайло Брохес, той самий Мишко з літа сорок п'ятого року…
Чи був Олександр Миколайович щасливим на Батьківщині? І так, і ні. Хоч знявся в кількох кінофільмах, запам'ятався мільйонам, став лауреатом Сталінської премії. Щоб забезпечити сім'ї відносно пристойне існування, він працював невтомно, до знемоги. Я знову цитую його.
«Хабаровськ, 1950 р.
Дорога Пекочко!
У мене паршивий настрій. Голос стомився. Я перевтомлений і сьогодні ледве довів концерт. Треба зробити перерву. Я боюся Сахаліну. А раптом я остаточно втрачу там голос? Але післязавтра вранці я лечу і увечері вже повинен співати…
Я все мучуся зі своєю «творчістю». Чехов говорить: «Писати треба не те, що є, і не те, що «треба», а те, про що мрієш»!
Те, що є — нецікаво. Те, що «належить», — я не вмію. А те, про що я «мрію», — писати не можна!»
«Сталіно, 11 липня 1953 р.
Дорога Пекочко!
Нарешті, закінчив Сталіно. Це справжнє пекло. Розжарене місто. Учора йшли на машині 90 км — до Артемівська. Як у душогубці. Я мовчав і терпів, як завжди. Все одно нічому не допоможеш. Слава Богу — театр виявився кам'яний. Добре прийняли. Там багато інтелігенції, яка працює на шахтах, молоді також».
Л.В., Лідії Володимирівні, Вертинський присвятив «Старомодный романс».
«Никогда мы уже не расстанемся,
Нас никто не разлучит с тобой,
Только в сердце навеки останется
Эта память о злобе людской.
Только людям молчи, что ты нежная,
Что ты любишь меня одного,
Что из нашего счастья безбрежного
Не отнимут они ничего».
У 1956 році, за рік до смерті, в листі тогочасному заступнику міністра культури СРСР С.В. Кафтанову Вертинський писав:
«Мені вже 68-й рік! Я на схилі літ. Висловлюючись мовою музикантів, я йду на «коду». Чи не час уже визнати? Чи не час уже врахувати любов народу до мене, яка, власне, й тримає мене, як поплавець? Ось низка запитань.
Чому я не співаю по радіо? Хіба Ів Монтан, мови якого ніхто не розуміє, ближче і потрібніше, ніж я? Чому немає моїх платівок, немає моїх нот, немає моїх віршів?
Чому за 13 років жодної рецензії на мої концерти? Сигналу немає?
Мені гірко все це. Я, власне, ні про що не прошу. Я просто розповідаю…»
У своїх роздумах великий артист писав: «Нетоплені театри з напівзамерзлими глядачами нагадують музей воскових фігур, який мені доручено розтопити словом своєї «напіввизнаної» творчості. При наддозволеній медициною витраті сил я отримую сумнівне задоволення від задоволення слухачів, які мимохідь послухали якусь наївну нісенітницю і розійшлися, добродушно усміхаючись — є ж, мовляв, ще такі диваки!»
«Ми живемо важко. І як тільки ми досягаємо, нарешті, ясності думки, сили розуму і щось починаємо вміти і знати, знати і розуміти, — нас запрошують на цвинтар».
Незвичайний «сенситив», Вертинський ніби передчував фінал. «Він помер у Ленінграді 1957 року, — писала в нарисі про друга Наталя Ільїна. — Помер тією легкою смертю, яку Бунін просив у Бога, тією смертю, про яку всі ми мріятимемо». Але в чому ж феномен Вертинського, як самородок став діамантом? Це була доля і віра, талант і аскетизм, смуток у радості і радість у смутку.
