Дві дати з биковської біографії життя поставило поряд. 19 червня цього року йому виповнилося б 80 років. На 22 червня припадає річниця смерті. Що це за день — зрозуміло, а славу Бикову принесла саме «воєнна» проза, і далі можна говорити про символічність збігу, але... На тему «Биков і війна» сказано вже багато. Однак окрім «воєнних» книг, у Бикова є ще декілька творів, про які наш читач навряд чи знає. Це останні речі Василя Володимировича.
Частина з них написана за кордоном — у Фінляндії, потім у Німеччині, потім у Чехії. Фактично — в еміграції. Тобто так, звичайно, формально причиною биковського від’їзду з Білорусії було нездоров’я, запрошення ПЕН-центру, так, зберігався паспорт і можливість приїжджати додому... Але пам’ятаймо: Биков очолював у Білорусі список «політично відсталих» письменників — формулювання одного з головних лукашенківських ідеологів (а в цьому списку — кращі імена білоруської літератури). З приходом нової влади вдома немовби змінився склад повітря — і новим повітрям Биков дихати не міг. А влада не могла йому пробачити відвертої підтримки опозиційних політиків.
Але Биков був не хлопчаком, щоб питати у дядька президента, з ким йому товаришувати, а з ким не товаришувати. Історично завжди виграє той політик, на боці якого більше талантів — їх очима оцінюватимуть тебе нащадки. Так що, втративши Бикова, Лукашенко програв багато що.
Але серце Василя Володимировича зупинилося все ж таки на Батьківщині. У Боровлянах — медичному комплексі під Мінськом. І тут же пішли трагічні фрази, що ось, мовляв, великий національний письменник приїхав помирати додому... Теж не так. Не їхав він помирати! Була планова операція, тому й опинився на лікарняному ліжкові. Биков жити хотів! Працювати! Залишилася безліч записів — ідеї нових повістей, сюжети, нариси... Дивно, але при всьому нездоров’ї, при загальному пригніченому стані (хто сказав, що чужина може бути на радість?) він у останні роки неймовірно багато працював.
Це феномен — могутній сплеск таланту наприкінці письменницького життя. Робить доля іноді такий подарунок. Принципово нову манеру письма відкрив на старості Катаєв. Захоплює дух від останніх романів Юрія Давидова. Піднявся до своїх вершин Астаф’єв. А Шолохов, скажімо, десятиріччями — жодного рядка, все думалося: ну не може бути, після смерті відкриють письмовий стіл, а там — таке! Помер. Відкрили. Нічого!
Але, може, все простіше? Є письменникові що сказати — говорить. Нема чого — мовчить. Биков мовчав довго, насуплено. Іноді виходили крихітні притчі, оповідання. І думалося ввічливо: ну що ж... має право... він свій подвиг здійснив, у історії літератури залишиться... Що ж йому — знову про війну? Знову «лейтенантська проза», знову — ложкою по дну — вишкрібання з пам’яті подробиць півстолітньої давнини? Воно, звичайно, гідне поваги, свята тема, проте, щоправда, давно вже це було — інші війни, інші лейтенанти... Виявилося — мотор просто приглушив оберти, готуючись до нового ривка.
Незадовго до смерті Василя Володимировича тиражем у дві тисячі примірників вишли білоруською його спогади «Довга дорога додому». Передісторія така. У Німеччині Биков здружився з Борисом Китом — людиною фантастичної долі, білоруським інтелігентом, який став одним із фундаторів американської астронавтики, вченим зі світовим ім’ям (зараз живе у Франкфурті-на-Майні). Вирішив записати його оповіді про життя. Потім, розповідає вдова письменника Ірина Михайлівна, задумався: а може, й свої нотатки підготувати? Викласти, що і як було, щоб плітки не ходили. Вийшла по-биковськи сумна, гірко-спокійна книга: життєві повороти, дитинство, війна, творчість, зустрічі, друзі, вороги, роздуми... Останній акорд...
Але ж ні! Не останній! Зовсім нещодавно з’ясувалося — 1998 року перед від’їздом за кордон Биков написав повість. Просто публікацію притримував: «Ще не час!» Потім Бикова не стало. У грудні минулого року ця річ з’явилася в «Дзеяслове» — незалежному білоруському часописі. Російською мовою вона має вийти в часописі «Дружба народов». Повість називається «Афганець». Це історія мужика з мінської околиці, афганського ветерана. Зацькований життям, у всьому і в усіх розчарований, він вирішує «грюкнути дверима»: вбити того, кого вважає уособленням усіх бід, своїх і своєї країни, — «Самого». (Ім’я не назване, посаду не названо, але натяк дуже прозорий.) Потрібно лише добути «калашников»... Що далі — не розповідатимемо: сюжет стрімкий і несподіваний, психологізм — на рівні «Сотникова», ніякої ідеалізації, погляд гіркий і жорсткий...
