Закінчилися павільйонні зйомки телевізійного фільму «Кушать подано, или Осторожно, любовь», який канал «Інтер» обіцяє показати глядачам до Нового року. У цій картині О. Лисовець є режисером по роботі з акторами. Зйомки на ТБ — нове хобі Олексія Івановича, який є відомим режисером Театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра. На початку нового сезону Лисовець познайомить публіку з прем’єрою — своїм «прочитанням» «Ромео та Джульєтти» Шекспіра.
КІНО+ТБ
— Олексію Івановичу, розкажіть про телевізійний проект, над яким працюєте.
— Цього року «інтерівці» вирішили замість традиційного мюзиклу на свята показати комедію, — розказав О. Лисовець. — Зйомки ще не завершено. Восени робота продовжиться, але вже на натурі. «Кушать подано, или Осторожно, любовь» — це адаптація популярної п’єси французького драматурга Марка Камолетті «Сімейна вечеря». Її зробив «95 квартал» на замовлення «Мелорами». Знімає стрічку Максим Паперник. Мене запросили попрацювати з акторами. В картині знімаються популярні російські актори: Олександр Балуєв, Марія Аронова, Олександр Ликов, Юлія Рутберг і молода, але талановита актриса Ольга Красько. Вона працює в московському театрі «Табакерка», а нещодавно відбувся її кінодебют у «Турецькому гамбіті». Я отримав колосальне задоволення від спільної роботи зі всією командою, зайнятою в цьому телепроекті. Жодних проблем і зоряних примх не було. Мені сподобалося, що їхні «претензії» носять творчий, конструктивний і професійний характер.
Співпрацю з Максимом Паперником вважаю цікавою. В цього режисера великий досвід роботи в естрадному жанрі (він знімав кліпи, мюзикли), а «Кушать подано...» — комедія положень, у якій потрібна мотивація, та мій театральний досвід роботи з акторами виявився корисним. Оператор картини — москвич В’ячеслав Лазарєв. Він зняв резонансну комедію «1800 і вище», мюзикл «Три мушкетери» та інші.
— Сьогодні, якщо перефразувати слова класика, можна сказати, що найважливішим для нас є ТБ. «Кушать подано...» — ваш перший телевізійний досвід? Що вам сподобалося, а що ні на ТВ?
— Цей фільм можна назвати першим. Хоча своєрідна проба вже була. Кілька років тому, в Одеському театрі оперети ім. М. Водяного я поставив спектакль і мені запропонували зробити комедійний серіал для ранкового телеефіру на місцевій студії для Ірини Татарчук. Ця актриса запам’яталася глядачам по популярній передачі «Джентльмен-шоу». Мій пілотний випуск серіалу сподобався, але оскільки проект запускав канал «НТВ», а в той час відбулася зміна керівництва, то багато передач закрили. Під «ножиці» потрапив і наш серіал. Нинішня робота на «Інтері» дала мені можливість спробувати свої сили в новій іпостасі. Хоча цей проект і є телепродуктом, але це справжнє кіно, працювала повноцінна знімальна група. Попереду ще проведення кастингу для акторів, які зіграють ролі другого плану, дозйомка на натурі, а найголовніше — монтаж фільму.
Тому говорити про ТБ, як мас-медійну структуру мені важко, а сам кінопроцес мені сподобався. Хоча були труднощі: часом доводилося бути на майданчику до четвертої ранку, а о дев’ятій знову бути на зйомках. У тому, що всі працювали професійно і чітко — величезна заслуга Влада Ряшина (голова правління «Інтера»), Олексія Гончаренка (генеральний продюсер «Мелорами»), які зуміли підібрати хорошу команду. З Олексієм ми давно знайомі. Багато років тому в Театрі ім. Лесі Українки я поставив «Королівські ігри», а Гончаренко грав у тому резонансному спектаклі. А тепер він реалізовував себе на ТБ. Признаюся, попрацювавши в цьому проекті, я захотів і сам зняти кіно. Раніше я здогадувався, але тепер переконаний, що театр — це теж кіно, просто ти знімаєш усе загальним планом і статичною камерою. Ставити спектаклі на сцені деякою мірою навіть буде важче, ніж знімати картину. Адже в кіно є різні плани, можна зробити декілька дублів і зайве прибрати при монтажі. А на сцені в тебе, наприклад, дев’ятеро акторів. І для кожного треба придумати дію, контрдію тощо. У кіно якщо важлива оцінка одного героя, то камерою збільшується обличчя героя чи показують деталі, які працюють на образ...
Із Максом Паперником ми домовилися робити разом монтаж фільму. Я вперше з ним співпрацюю і був приємно здивований, який зібраний режисер у роботі, наскільки він творча особистість, інтелігентна та глибока людина.
«РОМЕО ТА ДЖУЛЬЄТТА» — ТРАГЕДІЯ ПОВСЯКДЕННОСТІ
— ТБ можна назвати вашим новим захопленням, а театр був і залишається головним у вашому житті. Восени розпочнеться новий сезон у Театрі драми і комедії на Лівому березі Дніпра і ви презентуєте прем’єру — «Ромео та Джульєтта». Чому з величезної шекспірівської спадщини ви вибрали саме цю трагедію?
— Я людина забобонна і не люблю говорити про те, що ще не реалізовано. А ми з вами говоримо зараз про кіно, яке вийде на телеекрани взимку, та спектакль, який покажемо в кінці жовтня; паралельно я ставлю антрепризу за п’єсою Андрія Курейчика «Виконавець бажань» для Сніжани Єгорової та Володимира Горянського, тобто ми порушуємо всі правила...
Ви знаєте, я завжди дуже довго вибираю матеріал. Наді мною художній керівник нашого театру Е. М. Митницький сміється, хоча Едуард Маркович і сам ретельно вибирає п’єсу для постановки і цей пошук може тривати не один рік. Тут я схожий на свого вчителя. Можливо, мої сумніви у виборі матеріалу пов’язані з тим, що режисером я став пізно, маючи вже професію інженера за плечима. Я розумію, що будь-яке слово, а спектакль — це моє режисерське слово, не має права бути прохідним. Із роками все більше розумієш, що треба відповідати за свої слова та вчинки, а за слова, сказані голосно і привселюдно, — тим паче. Адже кожна п’єса має свої переваги та недоліки, а хочеться працювати з найкращим драматичним матеріалом.
У моєму житті є досвід постановки «Ромео та Джульєтти» з хором Училища ім. Р. Глієра (керівник колективу Зоя Томсон). Це була театрально-музична композиція, яку ми присвятили десятиріччю Чорнобильської трагедії. Діти (від 6 до 13 років) грали шекспірівських персонажів і співали хорові твори. Їхній спів був схожим на спів ангелів... Але той виступ був швидше політико- культурологічною акцією, мета якої показати світу, що Україна після катастрофи на ЧАЕС не пропала. А тепер я хочу зробити спробу осмислити шекспірівську п’єсу на великій драматичній сцені.
Як зробити, щоб спектакль «Ромео та Джульєтта» захопив сучасну публіку? Щоб глядач, знаючи сюжет, уважно дивився, співпереживав побаченому на сцені, а йшов із залу з відчуттям, що він не просто побував у театрі, а долучився до великого твору. Я вважаю, що любов — почуття, на якому заснована вся етика людських відносин: мораль, моральність. Не випадково, що в усіх релігіях головний постулат: Бог — це любов, істина, тобто все замикається на любові. Мій улюблений письменник Ф. Достоєвський, коли писав, що «краса врятує світ», — мав на увазі передусім любов. Є любов абсолютна — матері до дитини. А є любов між чоловіком та жінкою, між людиною та справою, якою вона займається. Це також любов і мені хотілося препарувати, хоча це слово не цілком точне, але оскільки я в минулому інженер, то я хочу знайти алгоритм застосування цього поняття. Адже є люди, які самі люблять любити, а є ті, хто любить ненавидіти. На жаль, наш світ недосконалий. Про це я говорив у своєму спектаклі «Сильвія», відгомони цієї теми є й у «Корсиканці». Я намагаюся поставити «Ромео та Джульєтту» як трагедію повсякденності, звичайно, якщо мені вдасться втілити свій задум на сцені, то у глядача повинне з’явитися відчуття, що ніхто не винен у трагедії, яка сталася. Адже синонім ворожнечі Монтеккі та Капулетті ми можемо знайти й у сьогоденні: від непорозумінь комунальних у різних сім’ях до ситуації в Палестині (коли євреї й араби, живучи на одному клаптику землі, не можуть помиритися, а джерела їхньої багатовікової ворожнечі дуже глибокі). Смерть головних шекспірівських героїв трагічна, але вона закономірна. У хорошого вина є післясмак, і від мого спектаклю повинен у глядачів з’явитися післясмак, досада: а чому так все закінчилося, адже герої любили й усе могло бути зовсім інакше.
— Еймунтаса Някрошюса та Роберта Стуруа вважають кращими режисерами, які сьогодні ставлять Шекспіра. В цьому році спектаклі цих відомих постановників показували в Києві. Гастролі литовців і грузинів викликали резонанс. Хто з легендарних режисерів вам ближчий?
— Я з величезною повагою ставлюся і схиляюся перед цими двома майстрами. На мій погляд, Някрошюс у більшій, а Стуруа в меншій мірі — режисери, які вигадали свою театральну мову. А я досить критично до себе ставлюся і вважаю себе просто міцним режисером, що професійно займається театральною справою. Поки що я свою режисерську мову не вигадав. Я режисер етик. Для мене важливо: про що ставити, а як, тобто форма — відходить на другий план. У своїх постановках я знахідки та цитати колег не використовую, а шукаю власні рішення.
Якщо не розглядати Шекспіра як драматурга, який написав історію про сьогодення, то тоді взагалі не варто братися за його твори. Є режисери — любителі головоломок. Наприклад, Кай сидить у палаці в Снігової Королеви з однойменної казки Андерсена і складає зі шматочків льоду слово «вічність», а приходить Герда й дивується: чим ти тут займаєшся? Я не люблю каїв, які складають красиві слова з уламків попередніх культурних епох. Постмодерн хороший, але хороший тим, що має можливість своїми словами говорити про сьогодення. Тільки таке мистецтво, на мій погляд, стосується безпосередньої живої людської реакції.
НА ЕКЗАМЕН — ВІД РЕАКТОРА
— Ви вступали до театрального уже дорослою людиною. Як це відбувалося, пам’ятаєте?
— У театральний інститут я вступив у чорнобильський 1986 рік. Фактично від реактора приїхав на екзамени. Тоді я працював інженером в об’єднанні «Південтепломонтаж». Я закінчив Київський політехнічний інститут і там організував студентський театр мініатюр. Але навіть закінчивши вуз, продовжував ставити спектаклі, мріючи стати професійним режисером. Тому написав заяву на відпустку з 1 травня, а 26 квітня вибухнув реактор на ЧАЕС, і нас усіх, хто підпорядковувався Міністерству енергетики СРСР, відправили на вахту в Чорнобиль. Я працював розвідником-дозиметристом в оперативній групі штабу ПТЕМ. Коли через три тижні мене змінили, то зміг поїхати вступати до Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого. Повинен зізнатися, що екзамени я склав досить посередньо, але, мабуть, чимось усе ж таки запам’ятався Едуарду Марковичу Митницькому, який набирав курс. Тепер я зі сміхом згадую свій музичний номер (здаючи екзамен з музики та пластики нас чомусь примусили роздягнутися до плавок, а дівчата були в купальниках, і попросили зобразити етюд на задану тему). Уявіть собі картину: я — бородатий дядько, 26 років, стою у трусах, граю на акордеоні й співаю, а потім із серйозною міною починаю танцювати присідаючи. Всі екзаменатори сміялися, але мене прийняли до інституту...
Я задоволений, що потрапив у клас Митницького. Він — людина творча. В нас був сильний курс: Саша Балабан, Вадик Туганов, Юра Одинокий. Іще коли ми були студентами, Едуард Маркович давав нам можливість ставити в театрі. Наприклад, на третьому курсі я поставив казку «Дерев’яний король», і цей спектакль досі залишається в репертуарі «лівобережців». А у штат театру мене взяли в 1991 році після «Гри і смерті» за Роменом Ролланом. Спочатку я працював режисером з репертуару, а потім уже став режисером-постановником.
— Чому сьогодні в українському театрі так мало яскравих режисерських робіт?
— Сьогодні мало відкриттів не лише в українському театрі, а й у літературі, і в живописі. Нам треба зрозуміти: в чому наша особливість, не «совєтськість», а українськість. І тільки тоді почнуться відкриття в різних сферах. Щоб цього досягти, треба зрозуміти: хто ми, навіщо живемо, працюємо та творимо? Нам треба приєднуватися до світового контексту у своїй українській самобутності, а не спільнослов’янській. Нам давно час вийти з внутрішньої периферії. Хоча великий італійський кінорежисер Ф. Фелліні говорив, що всі ми з периферії і всі плекаємо в собі своє маленьке містечко. Але ми швидше продовжуємо варитися в містечковому «соку».
«ПРОРАХУВАТИ УСПІХ НЕ МОЖНА»
— Є думка, що національні й академічні театри — це архаїка, а рух уперед можуть дати експериментальні студії, мобільні театральні колективи. І взагалі репертуарний театр доживає останні дні...
— Мені здається, що слово архаїка стосовно театру — некоректне визначення. По своїй суті театр архаїчний і — є прабатьківщиною багатьох мистецтв. Театр — це альфа й омега. Ні померти, ні стати якимось атавізмом, як йому не раз прогнозували, він не може. Інша справа — організаційна структура театру. Ось тут є різні шляхи... З одного боку, театр із постійною трупою (академічний, міцний у професійному значенні — мастодонт) — зберігає загальнотеатральну культуру. Тому такі колективи є стовпами, і їх треба обов’язково підтримувати. Хоча не секрет, що в репертуарному театрі «кров» міняється повільніше, будь-яке оновлення відбувається з великими зусиллями. Ми знаємо, що деякі актори, пропрацювавши довгі-довгі роки в театрі, стають його частиною, деяким знаком, але всі в колективі чудово розуміють, що, по суті, це вже баласт трупи... Я сам знаходжуся на театральному «кораблі» і прийде час сам стану старим, і може наступити момент, коли мої спектаклі не будуть цікавими публіці...
Худради, які мають намір відродити по черговій театральній реформі, не панацея. Хто ввійде в них? А якщо там засідатимуть персонажі, з величезними заслугами, але їхні успіхи вже є історією, і тепер вони будуть вирішувати долю колег? Усе це настільки суб’єктивно... Я не дуже вірю в контрактну систему. Добре, якщо муніципалітет якогось міста укладе договір із керівником і цей режисера виявиться талановитим. А якщо ця людина просто вміє справляти хороше враження на чиновників, які не дуже добре розбираються в тонкощах театрального мистецтва, а їхній протеже буде яскравим, але пустим? А з ним підписано договір на п’ять років і весь цей час пройде марно для колективу? Якби хтось знав рецепти як створювати великі твори, то, напевно, формула успіху стала б відомою... Іноді в колектив запрошують знаменитого драматурга, відомого композитора, легендарного режисера, грають кращі актори, а спектакль — пшик. А буває навпаки: актори й постановник лаються, скандалять у процесі роботи, доля палиці в колеса вставляє, а випускають спектакль — і приголомшені глядачі ридають. У тому і є чарівність театру, що прорахувати успіх не можна і треба завжди бути готовим до несподіванок.
ДОВIДКА «Дня»
Олексій Лисовець поставив майже три десятки спектаклів на різних сценах України. 17 років працює режисером у Київському державному академічному театрі драми і комедії на Лівому березі Дніпра. Резонансними стали його спектаклі: «Корсиканка», «Нескінченна подорож», «Білий джаз Кароліни Ешлі», «Рогоносець», «Вічний чоловік», «Сильвія», «Бранець королеви», «Жіночі ігри», «Королівські ігри» (Театр ім. Лесі Українки) та інші.
