Основа будь-якого виду мистецтва — система вироблених у часі знань, так звана школа. Майстер, який може систематизувати власне напрацювання в певній галузі знань, в змозі створити свою школу. Якщо вона переконлива та життєздатна, у нього з’являються послідовники, які переконуються і переконані, учні.
А що таке режисерська школа? Яке її підґрунтя? Чи можна навчити мистецтва? Це — рівняння на себе, роби як я, чи спільний пошук творчої індивідуальності учня?
Незважаючи на величезний театральний досвід і знання, художній керівник-директор Київського театру драми та комедії на Лівому березі Дніпра, народний артист України та Росії, професор Едуард Маркович Митницький, не втрачає інтересу до з’ясування глобальних питань театральної педагогіки. Він не втомлюється розмірковувати над ними, шукати відповіді й знаходити їх на прикладах власних вистав, яких у його творчій скарбничці понад 150 і у виставах своїх учнів.
— Я завжди відчуваю незручність, коли чую, щодо моєї праці, визначення «режисерська школа», — зізнався Едуард Митницький. — Процес навчання — справа делікатна, нервова, нестабільна і випуск на випуск не схожий.
Систематичної, планомірної школи в загальноприйнятому розумінні в мене не було, інститут я закінчував екстерном, будучи головним режисером театру в Росії. Це був безпрецедентний випадок, коли головним режисером стала людина без спеціального диплома. Але вважаю, як не дивно, відсутність школи в мене — є найкраща школа, тому що «всі велосипеди» я відкривав сам. Безумовно, були так звані навідники, які відкривали для мене професію. Насамперед, це режисери Леонід Вікторович Варпаховський і Мар’ян Михайлович Крушельницький. Із Варпаховським я працював, у Крушельницького був на курсі протягом семестру, і багато що з того, що він говорив, я увібрав у свою професійну свідомість. А все інше — мій життєвий досвід і практика.
Наша система освіти викликає у мене сумніви принципового характеру. Я впевнений, що з першого курсу, з моменту вступу до інституту, режисер повинен бути в театрі. Вранці приходити не на лекції, а до театру і пройти весь репетиційний період у різних спектаклях, із різними режисерами як асистент, а в другій половині дня йти на лекції. У нас усе навпаки, навчальний план складається так, що відвідувати театр у режисерів просто немає практичної можливості. Тому коли вони приходять на дипломний спектакль, вони розгублені, ходять під стіночкою, боячись власної тіні й будь-який артист, а вони це вміють, може цього режисера затюкати до краю. І тоді вже мені треба пожежними методами рятувати молодого режисера.
Якщо чесно, я не відчував гострої потреби вчити. Робота з акторами — і так неозоре поле прикладення педагогічних зусиль. У більшості випадків — досить болісних. Зрозуміло, якщо для тебе театр не іподром, а подіум, що зосереджує, фокусує вічну боротьбу добра та зла, і якщо мозок твій «дум великих полон». І тільки через чуйного, реактивно чуйного, мислячого (а не того, який заучує режисерські інтонації), і, нарешті, підготовленого до вищого пілотажу — імпровізації — актора, можливе «транспортування» цих самих дум у зал для глядачів. А заніс мене в педагогіку певний потік життя, можливо, внутрішній голос зажадав віддавати чи ділитися тим, що Бог мені дав… Адже сенс режисерської професії — творення. Режисура — система щогодинного пізнання нового і майже фізіологічна потреба устежити не лише шляхи Господні, але й зиґзаґи душі людської. А джерело нового завжди — наступне покоління! Мені вкрай необхідно і раніше, і тепер знати, що думають наступні після мене покоління — про мене, про світ, про професії, взагалі про життя.
Мені хотілося б, щоб у режисера не виникало відчуття надлюдини. Щоб він умів бути частиною часу, загальнолюдські проблеми ставали його проблемами, були джерелом його творчості. Я вчу передусім людинознавства.
Заслуга у професійного викладача може бути лише одна — не заважати студенту шукати свій театр і себе в ньому. А далі його життєвий, культурний і професійний досвід буде вносити коректуру. Якщо студент — апологет метафоричного театру, а я спрямовую його в театр соціальний, побутовий, психологічний, політичний (хоча, до речі, жоден художній театр без психології бути не може), тим самим, я здійснюю грубе насильство, позбавляючи його особистісно-образного відчуття світу. Ні, я намагатимуся в можливій для його сприйняття формі пояснювати, що є речі які вичерпуються, міняється епоха, стиль, відбуваються соціальні, політичні, естетичні метаморфози, і режисер, який пропускає тимчасові, епохальні «передислокації» може залишитися голим, як Робінзон на острові. Але якщо проблеми світу — твої проблеми, твій головний біль, ти завжди будеш у процесі, вони, ці проблеми, у світі, що змінюється все одно залишаться. Ось до цієї, я б сказав, інстинктивної потреби «орієнтації в життєвому морі» завжди схиляю своїх учнів.
Я набираю не менше п’яти студентів, бували курси й по вісім чоловік. Але це багато... Мені не хотілося б виділяти когось із моїх учнів, а тепер уже колег, конкретно, усім їм я підписував дипломи, це — деяка гарантія, пропуск у професію і етичні зобов’язання перед кожним із них. Скажімо так, багато окремих робіт кожного з них мені імпонують, хоча вони й відрізняються від мого стилю. Єдине, що об’єднує мої оцінки, я так привчив себе, коли дивлюся спектаклі, виокремити передусім, що добре. Це природна потреба педагога...
Не можна сказати, що нині є багато сконцентрованих на педагогіці професіоналів, які є прикладами міцних шкіл. Є симбіози творчих течій у проблемах виховання актора. Найбільш привабливі зараз, на мій погляд, педагогічні зусилля Петра Фоменка, тут сміливо можна говорити про власну школу. З’явилася потреба звернутися до педагогіки в Някрошюса, нещодавно читав у санкт- петербурзькому театральному журналі записи його роботи зі студійцями. Звичайно, він експериментатор, але його експерименти завжди плодоносні, вони не залишаються всередині експерименту. Його режисура — відчуття світу нібито в його космічних таїнствах. І талант Някрошюса в тому, що він парадоксально химерно трансформує реальність у нову, іншу смислову субстанцію. Те ж, до речі, проповідував і реалізовував Лесь Курбас.
На мій погляд, школа — це кожна людина, хто поруч із тобою, оточення, вплив людей, що тебе пов’язує з життям, у чому твоя домінанта, яка адреса твого життєвого сенсу. Стіни інституту — «гніздо», але не можна засиджуватися (багато хто розуміє процес навчання як занурення в певну барокамеру). Мистецтво — одномоментна творчість, це чуття, інтуїція, інстинкт, якщо хочете, і, звичайно, смак. А одним словом, еволюція підсвідомого біологічного начала до усвідомлено регульованого процесу і є школа. На основах сприйняття явищ життя через себе, через свій мозок, серце, душу я вибудовую відносини з учнями. Так я хочу налаштувати їх на художнє перетворення світу. Якщо таку систему взаємин можна вважати школою, вона повинна існувати. ***
Роздуми вчителя, безумовно, «відправна точка» в розв’язанні проблеми, але думки безпосередніх учасників навчального процесу, також багато що здатні прояснити в темі — що ж таке режисерська школа. Кілька київських, активно діючих українських театральних режисерів, вихованців Едуарда Митницького, поділилися думками вже власного напрацювання в режисерській професії, спробували проаналізувати феномен «режисерської школи Митницького».
«АКТОР — АЛЬФА Й ОМЕГА ТЕАТРУ»
Олексій ЛІСОВЕЦЬ — режисер Театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра. На професійній сцені поставив понад 30 вистав. У 1986 р. вступив на курс Е. Митницького до Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого.
— Режисерська школа потрібна, — сказав О. Лісовець. — Вона необхідна для орієнтування в розмірах того культурного поля, в яке ти вступаєш, ти повинен зрозуміти, наскільки воно велике, які його прикордонні території. Театр… Де він приблизно починається і яких горизонтів досягає? Ці знання можуть дати тільки ті, хто на цій території вже впевнено існують, вони стають сталкерами. А ось як ти далі сам підеш цією територією, це залежить від твоєї індивідуальності, від того, що ти хочеш створити на цій території, як реалізуватися. Якщо говорити про «школу Митницького», є об’єктивні моменти на доказ того, що вона реально існує. Це більше десяти режисерів, його випускників, які займаються театром професіонально.
Головний постулат «школи Митницького»: «Центральна фігура в театрі — актор, людина, яка грає», він — альфа й омега театру. Всі роки навчання нас орієнтували на це, і я вважаю абсолютно правильним. Я сповідаю цю релігію не тому, що не знаю іншої, а тому що це вірне вчення.
Театр від усіх видів мистецтва відрізняється тим, що на сцені перед глядачем живий актор, тут і зараз, і все виявиться шаленством і брехнею, якщо ти почнеш називати головним що-небудь інше. Як організувати цю людину, яка грає в часі та просторі — і є початок театру, і саме так його розуміє Митницький, так його розумію і я.
«ПЕДАГОГ ПОВИНЕН БУТИ ПРОВОКАТОРОМ»
Дмитро БОГОМАЗОВ — художній керівник-директор Київського театру «Вільна сцена». Поставив понад 20 вистав. У 1990 р. вступив на курс Е. Митницького до Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. З 1995 р. по 1998 р. викладав у тому ж інституті. Неодноразовий володар театральної премії «Київська пектораль».
— В основі професії режисера перебуває ситуація авторська, повною мірою особова, — вважає Д. Богомазов. — Тому в ній багато складових, простіше кажучи, стати режисером може лише людина, до цього здібна. Педагог у цьому випадку виступає певною мірою провокатором, певні імпульси повинні надходити від нього, а учень, у свою чергу, повинен реагувати на ці імпульси й намагатися виробляти свою програму. З інституту вийде багато режисерів, але не всі стають діючими. До речі, багато знаменитостей, режисери зі світовими іменами, власне режисурі й не вчилися. Процес навчання можна розділити на умовні етапи, коли людина вступає, вчитель повинен розглянути кого взяти, кого не взяти, далі — починаються діалоги професійні, і наступний етап — шанс. Реальна заслуга вчителя — побачити в малому велике. В ідеалі повинен бути діалог двох особистостей. Педагогіка — взаємний процес, внаслідок якого можуть взаємозбагатитися і учень, і вчитель. Позиція Едуарда Марковича була такою — зробіть те, що ви хочете, а потім ми розберемо це; свого він не нав’язував, давав розвиватися особистості. І такого відчуття: я — майстер, а ти — ніхто, ніколи не було. Тому його випускники такі різні, індивідуальні, а не наштамповані близнюки. Він дотримувався найголовнішого, на мій погляд, правила: педагог вчить стільки, скільки треба, зайвого говорити не треба, наполягати на своєму — нерозумно. Якщо учень робить щось самостійно, не треба йому заважати, якщо чого не вміє — треба навчити. Ось цей момент дозування, чуття, й людського, й естетичного — той головний спогад, який залишився в мене від уроків Митницького.
БАЛАНС РЕМЕСЛА І ТВОРЧОСТІ
І гор ТИХОМИРОВ — режисер і актор. У 1990 р. вступив на курс Е. Митницького до Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. На професійній сцені поставив понад 10 вистав. Три роки був ведучим популярної телепередачі «Театр на долонях». Зараз викладає на курсі Митницького.
— Моє перше враження від Едуарда Марковича Митницького, коли я прийшов вступати до інституту — він розумна людина, — згадує Тихомиров. — Це видно з першого погляду, навіть до того як він починає говорити. У цьому, очевидно, початок його школи, тому що розумна людина не дозволить собі домінувати, давити того, хто вчиться, він добре знає, навчити — неможливо, можна лише навчитися. Досягаючи чогось самостійно, при пильному, але тактовному коректуванні Майстра, ти вже сам прищеплюєш собі любов до професії й навряд чи залишиш її. Відмінна риса Едуарда Марковича — він ніколи не дає тобі певного посилання, зроби так, а не так. Просто говорить: ось вам підбірка книжок, вивчайте, дивіться спектаклі, ведіть щоденники, записуйте враження, згодом порівняєте і для вас це буде якийсь цікавий факт. Адже театр — це наука, а емоції, не підкріплені знаннями, дають ефект аматорства, людина, яка не має чіткої системи знань, починає займатися всіляким авангардом і такий самодіяльний авангард відразу видно. В моменті балансу ремесла та творчості для мене ремесло — це висновки, які робить голова, пошук правильного рішення, а творчість — натхнення, що приходить раптово і вирішує проблему емоційно. Коли на ремесло накладається натхнення — ось це — режисерська професія стовідсотково!
«ТРЕБА ВМІТИ СТАВИТИ ВСЕ»
Віталій НОВІКОВ — режисер. У 1994 році вступив на курс Е. Митницького до Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. На професійній сцені поставив понад 10 вистав. Зараз викладає на курсі Митницького.
— Головна заслуга Едуарда Марковича в тому, що він може побачити у студентах, які вступають до інституту, щось неординарне, побачити талант іще в зародку, — вважає Новіков. — Природно, це може бути лише на базі школи, а школа — це ремесло насамперед. Головна теза, якій нас навчав Митницький — режисер повинен уміти ставити все. А вміти — означає мати в кишені професію. Режисура — це не лише театр, вона розповсюджується й на цирк, й на оперету, естраду, мюзикл і взагалі які завгодно жанри. Ось уже десять років я маю можливість спостерігати, що називається, зблизька, як Едуард Маркович «веде» свій театр, як репетирує, як існує в театральному просторі й дуже багато чому вчуся, насамперед, його мудрості, вмінню спілкуватися з акторами, методичності, спокою, розсудливості. І акторам, і своїм учням він дає максимальну можливість розкритися, направляючи енергію в потрібне русло. А в який театр не приїдеш на постановку, обов’язково запитають, у кого вчився. Ім’я Митницького — це марка.
Ось так поняття «режисерська школа Митницького» віддзеркалилося у думках кількох учнів — безпосередніх учасників театрального процесу. Це лише невелика частина, частина особових міркувань. Наукових, практичних, теоретичних, емоційних моментів у проблеми безліч. Але висновок вийшов один — школа потрібна, вона існує і є об’єктивною реальністю. Її плоди — конкретні витвори сценічного мистецтва, які виростають із таланту навчених Майстром учнів.
