Ідучи на допрем’єрний показ спектаклю Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки, я подумав, що величезна кількість реміксів, які з’явилися останнім часом, схожа на гортання родинного альбому людства зі спогадами про щось давнє і перед чимось новим — ще не зрозумілим, та, скоріше, не ваблячим, а загрозливим.
Пережите й обдумане, але таке, що хвилює досі, виконує роль щеплення від смутку в перебігу пандемії страху перед майбутнім.
У джазі з’явилася ефективна технологія роботи з колись популярними мелодіями: «сучасний музикант просто бере цікавий семпл якого-небудь старого джазмена, накладає на нього лупу, і виходить хіт».
П’єса Е. Радзінського «104-та сторінка про кохання» була хітом 1970-х років. Багато хто пам’ятає чудовий фільм Георгія Натансона «Ще раз про кохання» з Тетяною Дороніною та Олександром Лазаревим у головних ролях, який було знято за цією п’єсою. Мені довелося побачити виставу, зроблену А. Ефросом у Московському державному театрі «Ленком» з О. Яковлевою, О. Збруєвим, М. Державіним, О. Ширвіндтом. Тоді ж я вперше розплакався в театрі, по-дорослому, не через якісь виграшки, а від трагічного кохання... Ця дзвінка нота болю, солодкого, гострого і пекучого, прошиває у великій «Книзі буття кохання» сторінку 105-ту, ріднить її з мільйонами попередніх. На цьому схожість сторінок і закінчується.
Вистава починається з істерики аптекаря санітарного поїзда (Олександр Хорошко), що її спричинило нешанобливе ставлення санітарки Віри (Ганна Артeменко) до його валізи з особистими речами. Утихомирюється він лише після того, як дізнався, що дорога його серцю старовинна попільничка не постраждала. До цього вивалює на кривдницю звинувачення в недбайливості, легковажності, моральній незрілості й, нарешті, у статевій нерозбірливості.
Остання «підкидає» військового лікаря. Він (Дмитро Савченко) з криком, що заглушає шум поїзда під час руху, просить поважно ставитися до співробітниці, і стає зрозуміло, що це не істерика у відповідь, а освідчення в коханні, що вирвалося назовні.
У фіналі спектаклю Він, який пережив війну, спокійно і доброзичливо вислуховує палкий монолог того ж аптекаря про те, як корисно не закохуватися. Разом із ним утішається, що збереглася старовинна попільничка, пронесена через усю війну. А на авансцені сива дівчина у військовій формі так глибоко затягується цигаркою, що здається, хотіла б тютюновою хмарою розтанути у дзвінкій тиші втрат.
Намагаючись переказати спектакль, у роздумах про нього, ловлю себе на бажанні говорити віршами, або, принаймні, дихати в риму. І не тому, що в прозаїчний текст Всеволода Петрова постановник Михайло Рєзниковіч умонтував строфи з недемобілізованої військової поезії.
Цей спектакль пробиває броню ритуального, звичного, банального, формального на цю тему.
На одному з останніх Цюріхських театральних фестивалів було представлено забавний проект. Близько двох десятків планшетів були заповнені фотознімками чотирьох родинних поколінь. Юні сучасники знайомили зі своїми предками з невеликих телевізійних екранів. Розповідали про малу батьківщину, заняття, називали імена, пишалися родинними досягненнями. Вражала очевидна спільність в образах кожного з поколінь, несхожість між виглядом представників різних часів і наявність якоїсь спільності рис, що варіюються, засвідчують фамільну приналежність. Обличчя, мабуть, відображають зерно епохи.
Чи вдалося у виставі мені, сьогоднішньому, з’єднатись із собою, яким я був у воєнні роки, а також зі своїми рідними, близькими, з тими, хто вижив і хто загинув? На світлинах із фронту найчастіше можна побачити бравих солдатів. В обнімку з однополчанами, підтягнуті, всміхнені. І лише очі не підкоряються цензурі відчуттів.
«Слишком много друзей не докличется
Повидавшее смерть поколение,
И обратно не все увеличится
В нашем горем испытанном зрении».
Можливо, розгледіти-пізнати себе в попередніх поколіннях допомагає зосередження на етичному зерні того часу.
Санітарний потяг колесить війною під стук сердець, яким душею наказано вижити (звукову емблему потяга життя створив талановитий Юрій Шевченко):
«Ну, а кто не вернется?
Кому долюбить не придется?
Ну, а кто в сорок первом
первою пулей сражен?
Зарыдает ровесница,
мать на пороге забьется, —
У погодков моих ни стихов,
ни покоя, ни жен».
Яке може бути кохання на війні? Комсомольська, партійна совість і честь будівельника комунізму червоніють від сорому. Та ось тільки життя віддати варто лише за кохання. І не треба арифметизувати на любов до Батьківщини, берізки, матері, дитини, дружини, чоловіка гармонію великого почуття. Схоже, саме про це сказано — «Не разделяйте любовь!»:
«На час запомнив имена, —
Здесь память долгой не бывает, —
Мужчины говорят: «Война...»—
И наспех женщин обнимают.
Спасибо той, что так легко,
Не требуя, чтоб звали милой,
Другую, ту, что далеко,
Им торопливо заменила».
Героїня спектаклю Віра дарує своє кохання на згадку про життя. Можливо, і з Ним усе сталося б так само, якби Він не назвав її Манон (Наталія Доля). Постановник змішує часи, як імпресіоністи фарби на своїх полотнах. І не лише часи. Тріо з Манон і Де Гріє, що заходяться від пристрасті, складає Командир, який гарчить від болю в капкані нелюбові (Олег Замятін). Без тилу надії, без арсеналу ніжності, без теплоти далекого будинку йому не перемогти.
«Я вас обязан известить,
Что не дошло до адресата
Письмо, что в ящик опустить
Не постыдились вы когда-то.
Вы написали, что уж год,
Как вы знакомы с новым мужем.
А старый, если и придет,
Вам будет все равно ненужен.
Примите же в конце от нас
Презренье наше на прощанье.
Не уважающие вас
Покойного однополчане».
Без кохання на війні гинуть. Але це не кохання-забава, кохання-балет чи десерт до надуманих страждань. Після зустрічі з Манон Віра усвідомлює це як самозвеличання етики своєї душі, їй зрозуміти:
«Рубцевать себя по нежной коже,
Кровью чувств ласкать чужие души».
І так між Ним та Вірою, у військовому госпіталі на колесах, через усвідомлення фундаментального, на якому підноситься храм життя, з’являється пристрасть. Пристрасть як символ віри, яка віншує храм. Вони мучитимуть і захоплюватимуть одне одного, ревнуватимуть, проклинатимуть, підноситимуть до небес. Словом, той хто кохав, зрозуміє...
Тут приховано найголовніший засновок спектаклю — виклик, погляд із примруженими очима, мовчазне запитання до тих, хто сьогодні такий молодий, як ті, хто «недолюбил, недокурил последней папиросы». — Любов жива? Любов неподільна? Ти любиш? Чи здатен ти на «кохання до нестями»?
Він пройшов війну. Віра загинула під час бомбардування.
Та, що була в полоні, та, що пішла, ті дружинниці, той лейтенант, та хазяйка, ті бабусі, ті, хто... усвідомив своєю сутністю:
«Отвыкнуть можно от небес,
глядеть с проклятьем и опаской,
чтоб вовремя укрыться в лес
и не погибнуть под фугаской».
Уже на небесах і серед нас вони знайшли реальність безсмертя — зневаживши війну коханням. Усі учасники вистави щохвилини прагнуть перебувати у стані усвідомлення значущості кожної миті життя. Іноді це занурює глядача в напружено-відповідальне співіснування, що дає відчуття тягаря війни. А часом навіює недовіру до інтонації. Може, це такий постановочний прийом або проблема перших показів. Контрастність сценічного проживання спирається на декорації Марії Левицької.
У першій картині вагонні двері товарняка, пічка-буржуйка, щось дуже схоже на арлекіна з рогожі — цей чудернацький комплект створює монотипію військово-залізничного інтер’єру. А потім ці двері роз’їжджаються, як театральна ширма, й відкривають велике дзеркало, химерний канделябр. Пряний аромат французького салону з пані й кавалером змішується із суворим армійським побутом, медсестрами, пораненими і носилками...
Зв’язок часів, місць дії, стилів «и дум высокое сплетенье» дещо розмивають історію. Втім, пошуковий театр сьогодні тяжіє до дедраматизації, тож, можливо, «Він сьогоднішній» міг би бути не лише у фетровому капелюсі й сірому макінтоші, відповідно до біографічного часу, а й у джинсах і кросівках. Ногами в сьогодні. Та як казав Жан Кокто в подібних випадках, це питання про «такт сміливості».
Сталося диво — театр знов дарував радість випробування на глибину відчуттів.
Шепотів Шекспір: «Хто має сльози, приготуйте їх!».
Переконаний, жодному з тих, хто прожив із театром цю сторінку кохання, не захочеться обернути її хвилюванням у забуття. Адже:
«Я не участвую в войне,
Война участвует во мне!»
