Тільки ледачий, мабуть, не згадав у публікаціях, що на візитці у Владислава Шерешевського написано: «Художник від Бога». Егоїстично й нахабно. Самовпевнено. З іншого боку, що є — те є: художник Шерешевський — талановитий і самобутній. Одного разу побачивши його картини, запам’ятаєш прізвище автора назавжди.
До того ж, є і другий пласт у цього визначення. Батьки жодного стосунку до мистецтва не мали, а Славко вже в чотири роки (чи це не знак зверху?) почав розмальовувати аркуші паперу, які виявив у кабінеті діда. Виявилось, то були його вчені нотатки... Коли трохи підріс, років у шість-сім, зайнявся ілюстрацією власних (!) казок, зміст яких був типовим для нормального київського хлопчака: німці увійшли до міста, а хлопчаки створили свій партизанський загін, аби боротися із загарбниками. Парафраз популярних у його дитинстві телевізійних фільмів. Декілька сторінок «книжки» — з текстом, а потім — тільки малюнки. Малювати Славкові було простіше, ніж писати. Батьки не надавали особливого значення писанині сина, займалися загартовуванням і тренуванням майбутнього чоловіка — Славко Шерешевський міг стати фігуристом, плавцем, хокеїстом, борцем і навіть штангістом, але сам він полюбив футбол. Проте і професійним футболістом не став, оскільки до старших класів остаточно визначився, що понад усе в житті хоче малювати.
У цьому місці робимо «монтаж», який перенесе нас у день сьогоднішній. Де ім’я художника Владислава Шерешевського відоме не тільки вузькому колу професіоналів в Україні і за кордоном (ще в далекому 1995-му художник став стипендіатом Міністерства культури Німеччини). Його люблять глядачі, а колекціонери не проти похвалитися при оказії, що в їхньому домі є картини Шерешевського. І (що приховувати!) їм можна позаздрити: уявіть, ви прокидаєтесь у поганому настрої, а зі стіни на вас лукаво дивиться Пушкін Олександр Сергійович, який читає «Повести Белкина» оголеній Анні Керн... Безглуздо, смішно і прекрасно. І день починається з посмішки.
Славко працює неймовірно багато і швидко. Ще не стерлися враження від трохи тривожної за настроєм виставки «ПІПЛ», як у Музеї історії Києва шумно відкрилася пустотлива експозиція «Вай-Фай», де художник повертається до «зухвалого стилю» (авторське визначення) 1990-х. Осмислює події, що відбуваються в світі, з іронією — інколи легкою, деколи саркастичною, а часто — і трагікомічною. Чого вартий хоча б портрет Гоголя з написом «Н. Гоголь Наш» і жовто-блакитною стрічкою у правому нижньому куті картини, де зазвичай місце траурної... Або амазонка з розкішними формами, яка мчить удалечінь на блакитному коні, — «Хто не скаче, той москаль!» Сенсів — кожному за здібностями і настроєм. Зокрема, мені здається, і про те, що найкрасивіші жінки живуть все ж таки в Україні... І доки гості вдивлялися у полотна, вчитувалися в написи, обговорювали побачене, винуватець свята лукаво запропонував як бонус зазирнути на філіжанку кави у затишний ресторанчик «Канапа» на Андріївському узвозі — мовляв, там теж виставка художника Шерешевського. Вже в «гастрономічному стилі» — Food-art (хто не скористався пропозицією, ще може встигнути її подивитися — до кінця місяця час є). Прийнявши неабияку (і, головне, — щиру!) дозу компліментів, квітів і поцілунків, через декілька днів Славко Шерешевський вже був поза зоною доступу — писав на пленері в Карпатах нову серію картин. Говорять, вона обіцяє бути як завжди цікавою і не схожою на попередні роботи.
ПРО НАРОДЖЕННЯ ФІРМОВОГО СТИЛЮ ХУДОЖНИКА
— Владиславе, не винайду велосипед, якщо скажу, що у кожного художника (в усякому разі, хорошого) — свій світ. Або космос, якщо хочеш. Там живуть діти і дорослі, його відвідують генії пера і пензля — Пушкін і Ван Гог, як у тебе, наприклад. Цей світ впізнаваний, і — за логікою — у нього має бути ім’я. Як би ти назвав живописну планету Владислава Шерешевського?
— Одним словом складно визначити. Нехай це роблять мистецтвознавці. Хоча їхня професія на сьогодні дещо слабка в нашій країні. Вони стежать за загальними тенденціями в мистецтві і знаються на цьому. Але, якщо художник, в цьому випадку Владислав Шерешевський, випадає зі зрозумілої схеми, мистецтвознавці розгублюються і не можуть дати відповідь, що ж це за явище таке. А ось стилю моєму друзі придумали назву ще 1991-го, на пленері в Седневі, в молодіжній групі. Звучить не дуже милозвучно, але суть робіт відтворює — п...ватизм! Ми тоді з одним товаришем інтелектуально розвиненим багато розмовляли про мистецтво, і я цікавився його думкою щодо кожної картини: «Ну що, сягає п....ватізму чи ні?» «Сягає», — прихильно відповідав він. А потім стали просто говорити: «Сягає — не сягає».
— Проте не секрет, що закінчив ти графічний факультет Художнього інституту, ілюстрував книги, зокрема дитячі. Мабуть, стиль робіт у ті роки був зовсім іншим. Фірмовий почерк Шерешевського — майстерне балансування між листівочним (1940—1950 рр.) кітчем, примітивними коміксами і високим професіоналізмом живописця, майже завжди підкріплене дотепним словом (літературними, художніми і кіноцитатами), — сформувався пізніше. Що послужило приводом, підказкою для його створення?
— Книжкова графіка і послужила. Там завжди доводилося працювати зі словом — треба було вибирати з тексту найважливіше і найпотрібніше для ілюстрацій. Я, щоправда, недовго займався графікою. В інституті ілюстрував «Снігову королеву», яка, до речі, була зроблена не в традиційно красивому стилі.
— Не Глазунов?
— В жодному разі. І, як не дивно, Міністерство культури купило декілька робіт, які я подавав на республіканську художню виставку. Потім були п’єси Чехова — але вже не книжка, а станкові листи про кожну п’єсу. Трапився у мене і вельми цікавий досвід — я робив обкладинку до книжки Юрія Діденка-Чорного «Вечірні вогні», яку запам’ятав надовго! Здав перший ескіз, в редакції сказали: «Непогано, але треба ще попрацювати». Місяців з два приносив різні варіанти обкладинки, і врешті-решт редактор «вибрала»... перший! Я тоді зрозумів, що з ідіотами надалі складно буде працювати. А книжка була осоружна — дія відбувалася в 1950—1960 роки на Донбасі, де йшла боротьба хорошого з кращим. І товста! Жодного негативного персонажа, нема за що зачепитися. Я таких «творів» більше в житті не читав!
— А якби сьогодні запропонували зайнятися книжковою графікою, за яку літературу б узявся із задоволенням?
— Я навіть не уявляю, як зараз книжки ілюструють. Дитячі — не хочу. Дорослі — не розумію. Адже там не потрібні картинки усередині книжки, тільки обкладинка. А обкладинка сьогодні має бути помітна і кітчева, навіть якщо це дуже хороша і серйозна річ. Аби її на прилавку видно було, аби добре продавалася. До речі, й дитячу літературу можна в такому «зухвалому» стилі ілюструвати! Я колись бачив подібну — ще ендеерівську! — книжку і довго не міг зрозуміти, що мені в ній так подобається?! Начебто погано намальовано, неправильно, напівнаївні картинки, але явно зроблені професіоналом, — проте вона зачаровувала!
— Зрозумів тоді, що все-таки зачаровувало?
— Майстерність. З великим мистецтвом завжди так буває — западає в голову якась картина, навіть якщо не «твоє», думаєш-думаєш про неї і якоїсь миті розумієш, чому зачепило. У міру того, як сам ростеш професійно, вчишся прочитувати видатні зразки мистецтва.
ШТРИХИ ДО ПОРТРЕТА:
— Як виникла ідея відомої єхидної роботи «Вова Путін у школі»? Адже вона написана давно, коли ще ніщо не провіщало біди?
— Картина, опублікована в каталозі, 2005 року, але це авторський повтор. А оригінальна робота була написана 1999 року.
— Чому тебе тоді зацікавила особистість Путіна?! Адже він навіть не був Президентом Росії?
— Художник передбачив, що про Вовочку будуть ще анекдоти складати (Cміється).
ПРО БОННАРА І СУТІНА, БУКОВСЬКОГО І ДОВЛАТОВА, ЖАДАНА І АНДРУХОВИЧ
— А який живопис можеш назвати «твоїй»? Які художники тобі близькі?
— Сьогодні я люблю живопис П’єра Боннара, Хаїма Сутіна. Вони близькі мені, але не явно помітні у моїй творчості. Ван Гога і Рембрандта любив завжди. З правильних реалістів — Валентина Сєрова. І Володимира Мошкова (інколи зустрічається написання — Машков. — Авт.), Петра Кончаловського — наших сезоністів. Можливо, хтось на моєму місці став би називати імена сучасних художників. Але всі нинішні майстри — по суті, користуються переробленою спадщиною. До початку XX століття ще були художники, які рухалися вперед. Сьогодні ж навіть небезталанні люди не роблять відкриттів, ідуть паралельно досягненням вже визнаних майстрів.
ОЛЕКСА
— Не хочеться прямолінійно лестити, але доведеться: художник Шерешевський якраз іде своїм неуторованим шляхом. До речі, окрім дотепних, ємких написів на картинах, що часто «перевертають» зображення з ніг на голову, мене завжди приголомшувала твоя здатність давати максимально прості і точні назви самим виставкам — «Жіночий день», «Коктейль Шерешевського», «ПІПЛ», «Вай-Фай». І, читаючи анотацію до вернісажу, вже можна фантазувати, що побачиш на виставці, на відміну, наприклад, від глибокодумних і розмитих формулювань (чим страждають багато навіть дуже хороших художників) на кшталт — «Перфекціонізм паперу», «Концептуальність непізнаного»...
— У мене, мабуть, більш образне мислення. Я завжди чітко уявляю собі, якою назвою можна об’єднати роботи.
— Мені здається, ще й тому, що в дитинстві ви читали різні книжки.
— Книжки я якраз у дитинстві читав хороші.
— Хороші — це які?
— Пригодницькі. Мій старший син ще також зростав на такій літературі, а ось у молодшого (йому зараз 16 років) інше сприйняття, йому всі ці «майн ріди», «джек лондони» та інші «фенімори купери» здаються нудними. А мені і в моєму віці вони цікаві.
— Вірю. Сама нещодавно вирішила перечитати «Пригоди Незнайки і його друзів». І отримала задоволення.
— Я «Незнайку» (дві товсті книжки були, пам’ятаю) в дитячій лікарні прочитав запоєм. Теж гарні спогади. Коли став старшим — захоплювався Мопассаном, Бальзак мені подобався, як не дивно.
— А сьогодні хто в пріоритеті?
— Я люблю Чарльза Буковського і Сергія Довлатова. По-справжньому. Ще — Гоголя і Чехова. За «влучне» слово, є таке визначення. Все інше — просто читаю. Сьогодні з’являються швидкомодні книжки, назви яких починаю забувати за півроку після того, як прочитаю.
Зараз хочу щільно зайнятися українською літературою. Говорять, є вартісні речі. Жадана я вже прочитав. Софію Андрухович навіть брав із собою на пленер, але там не було часу на читання.
ШТРИХИ ДО ПОРТРЕТА:
— Хобі, улюблене заняття є?
— На жаль, хобі — гра у футбол — поступово сходить нанівець. Бо я вже старий. Команда омолоджується, і я перестав отримувати задоволення від футболу — немає минулої різкості, швидкості...
— А ким був на полі?
— Останнім часом — півзахисником. А років до 35-ти — нападаючим.
— Добре грав? Тільки чесно.
— Добре.
ПРО ТЕ, ЩО ТАКЕ «КРАСА» I ЩО ТАКЕ — «ВУЛЬГАРНІСТЬ»
— До речі, про пленер. Задоволений результатами?
— Дуже задоволений. Бо виявив у собі нові фарби. Намалював у Славському кілька будиночків майже з натури — сфотографував, а потім зробив із них витвір мистецтва (сміється). Знайшов хід, який спробую розвинути. Мені здається, з живопису вийшли гарні картинки. Вони на пленері всім сподобалися, а сьогодні привіз у майстерню, художники подивилися, кажуть: «Молодець!» Щиро. Ці люди знають мене давно, у нас склалися довірчі стосунки: якби щось було не так — не приховували б. У найближчі три тижні намалюю види Києва в такому стилі. Не листівочні, а які я, киянин, знаю. Покажу місто трохи іншим — є такий план.
— А відчуття суперництва присутнє в середовищі художників?
— Мабуть. Це нормально. Щоправда, з тими, з ким давно дружиш, начебто вже й ні...
— У будинку висять роботи друзів?
— Трішки — Журавель, Вайсберг, Левич, Малих, Блудов... Я не фанат колекціонування, але є красиві роботи, які люблю.
— Що таке «краса» в твоєму розумінні?
— (Пожвавлюється). Мені зателефонував днями Саша Животков (він подивився «Вай-Фай») і говорить: «Дуже красива виставка». Від нього таку похвалу почути — дорого коштує. Він же формаліст! І смак у Саші збочений, високий смак у нього, але він прочитав усі написи на картинах, посміявся і побачив у них красу. Я теж вважаю це красою. Бо все красиве — це гармонія. У мене є портрети літніх жінок — вони усі красуні попри негарні риси обличчя. Краса... Я нещодавно, наприклад, познайомився з однією дівчинкою, не міг очей від неї відірвати. А у неї — тонкі губи і дуже великий ніс. Але вона увесь час посміхається, ямочки на щоках, красиві очі... Я як художник дивився на неї і думав, що ж у ній так приворожує? На фотографіях, мабуть, вона програватиме, а коли дивишся живцем — красива. Треба вміти розгледіти це. Я читав дослідження про те, чому художники втомлюються у музеях. Вони дивляться на картини не так, як звичайний глядач — зіниця постійно в русі, за одну кількість часу художник може побачити в десятеро більше, ніж непрофесіонал. І після відвідин музею буває дуже стомленим, оскільки провів там велику дослідницьку роботу.
— А що таке — «вульгарність»?
— Навіть не знаю, що сказати... Прагну з вульгарністю не стикатися, хоча вона на кожному кроці. Ми серед цього живемо, і наше завдання не помічати її. Інакше стає сумно. Але вульгарність перемагає, звичайно. Відбувається «усереднювання середнього рівня». На жаль, це світова тенденція. Культуру опускають до середньої планки, а дебілів прагнуть підняти до її розуміння. За кілька десятиліть все буде середньостатистичним. У живописі я ці тенденції вже бачу.
ШТРИХИ ДО ПОРТРЕТА:
— У родині патріархат чи матріархат?
— Матріархат, мабуть. 60 до 40 відсотків на користь Оленки. Вона вдома активна, а я вже і не чиню опору (Сміється).
— Дружину малюєш часто?
— Вона сердиться, що мало. Хоча всі говорять, що Оленка так чи інакше представлена на всіх моїх роботах.
— Їй це подобається?
— А як це може не подобатися! (Сміється.) Хоча, якщо чесно, я близьких мало малюю. Деякі художники взагалі завжди пишуть своїх дружин, дітей, а мені це якось важко дається.
ПРО ГЕНЕАЛОГІЧНЕ ДЕРЕВО І МАЙДАН
— Якби тобі трапилася нагода зібрати на чашку чаю в своїй майстерні компанію цікавих тобі людей (з будь-якого часу, різних професій), кого б ти запросив?
— Я не настільки розумний, аби розмовляти з видатними людьми, яких усі ми поважаємо. Мій максимум — актори. Філософів і режисерів я б не потягнув, у мене для цього низький інтелектуальний рівень.
— Гаразд!
— Я не розумний, я талановитий! (Сміється). А мізків трохи не вистачає. Недостатньо єврейської крові. 25 відсотків. Мало.
— А яка ще є?
— Офіційно: 25 відсотків російської і 50 — української. З єврейського боку ще є поляки. До речі, у мене один дідусь був росіянином, і ось я останнім часом думаю, які ж мені від нього негативні риси дісталися? Не можу пригадати. Він був таким хорошим. Хіба що випити любив, а я — ні. У тих кількостях. (Сміється).
— А від українців що взяв?
— Завзятість. Так, я завзятий страшно. Наполегливий.
— Наполегливий чи впертий?
— І наполегливий, і впертий. Одночасно... Щодо віртуальної компанії. Мені дуже шкода, звичайно, що не вдалося поспілкуватися з Богданом Ступкою. Одного дня ми навіть збиралися ставити виставу з його участю (Богомазов мав бути режисером, я — художником), але щось не склеїлося зі спонсором. Образливо. Серед сучасних акторів, по-моєму, дуже хороша людина Костя Хабенський. Хотілося б із ним поговорити. Можна було б футболістів запросити, щоправда, серед них особливо розумних немає. А з Лобановським — незрозуміло, про що говорити. Мабуть, просто зібрав би друзів — того ж Діму Богомазова, художників. Компанію хороших людей, аби можна було поговорити.
— А який ти в побуті? Якщо судити з робіт — повинен бути веселим та іронічним. Але часто — як із письменниками-сатириками, наприклад, — буває навпаки: легкість у професії — і замкнутість у повсякденному житті?
— Я став помічати, що останні років десять перестав «феєрити» під час гулянок. Можу, звичайно, коротко пожартувати, але тривалих розповідей — діалогів в особах, як раніше, не виходить. Не знаю, чому. Мабуть, сильно замкнувся в собі і сьогодні отримую задоволення від того, як жартують інші. Може, це старість? (Сміється). Проте я — не нудний, я — нормальний. Сусіди по майстерні, художники, люблять приходити до мене випити чай-каву і послухати, що я веселого розповім.
— Недоліки професії. Адже художники, по суті, одинаки. Заточені на творчості, часто декларуючі, що мистецтво і швидкоплинне життя непоєднувані. І, признаюся, мене вразила громадянська активність твоїх колег по цеху під час Майдану. Знаю, що й ти не був спостерігачем під час київських подій зими 2014-го. А як працювалося тоді? Ти писав картини в характерному для себе стилі чи було не до жартів, навіть на полотні?
— Я весь час виходив на Майдан, бо відчував потребу в цьому. Але глобального оптимізму не відчував, розумів — Януковича ми скинемо, але це буде тільки початок... Так усе і сталося. Й увесь час писав. Щоправда, не створив жодних геніальних творів, окрім камерних, невеликого розміру. Серед них було багато хороших робіт. Коли ж брався за велике полотно, виходило посередньо, а посередні роботи я не залишаю, переписую.
— Зафарбовуєш?
— Так, якщо відчуваю, що не виходить. До речі, картини на українську національну тематику став писати не взимку, набагато пізніше, місяців через три. Влітку, коли відбулося переосмислення ситуації.
— Питання житейське: на ці роботи є попит?
— Мої роботи продаються, я б так сказав. І я одразу підтримав волонтерський рух зі збору грошей для воїнів АТО — після кожного продажу віддавав організаторам добродійних аукціонів пристойні суми готівкою. І в супермаркеті зараз роблю покупки не тільки для сім’ї, але й для військових — макарони, тушонку, чай, каву — і кладу їх у волонтерські кошики. А як же інакше?
— Це гідний вчинок. До речі, в одному з давніх інтерв’ю ти сказав про себе: «Я хороша людина, практично ідеальна». Частіше подібні слова говорять про людину інші люди, аргументуючи їх. А чим ти керувався, характеризуючи себе таким чином?
— (Сміється). По-перше, я добрий. По-друге (так вважається), легкий у спілкуванні. Не підлий. Це й означає: «Я — хороший», — як говорив письменник Гришковець, який виявився «ватником», на жаль.
Я — позитивний герой. Абсолютно позитивний: чесний, відкритий, відносно розумний, веселий. Тому й пишу такі оптимістичні картини (Сміється).
