Чарівна була атмосфера й звучання невимовне, коли і сцена, і переповнений зал Львівського оперного співали «Многая літа…» на честь сотого дня народження Миколи Колесси — патріарха українського композиторського і диригентського мистецтва. Героя України, академіка, професора, лауреата Державної премії ім. Т.Г. Шевченка, повного кавалера орденів «За заслуги» прийшли привітати його численні друзі й учні. До учнів можна зарахувати весь викладацький склад львівської консерваторії і практично всіх її випускників, навіть тих, хто не слухав особисто лекції Миколи Філаретовича, але все-таки перебуває під впливом його унікальної особистості, — тому що чув його музику, в якій уся його душа, тому що ходить вузенькими вуличками до консерваторії тими кам’яними плитками, по яких ходив, а сьогодні частіше їздить Колесса. Цей останній із могікан, людина-епоха, інтелігент старого зразка, яких практично вже й немає більше сьогодні. Тому які слова не наведеш — усе буде неточно, дрібнувато, банально. Адже щоб писати про нього, треба також дорости…
Страшно уявити — зовсім маленьким Микола Колесса стояв під батьківським кабінетом і слухав, притуливши вухо до дверей, як співав Іван Франко. (З його голосу Філарет Колесса записував пісні.) З дитинства товаришував зі Святославом Гординським, який став згодом видатним художником і поетом, з Іваном і Тарасом Крушельницькими, розстріляними в Києві на початку 1930-х, із Володимиром Ласовським, художником і мистецтвознавцем… Його вчителем історії в гімназії був Іван Крип’якевич, а Станіслав Людкевич викладав українську літературу. Пізніше вони багато років разом працюватимуть у консерваторії й обидва отримають благодатну можливість відзначити свій сторічний ювілей. Так, саме Колесса диригував оркестром, коли святкували сторіччя Людкевича. На його сторіччі диригував онук.
…Коли батьки дізналися, що Микола хоче бути музикантом, — жахнулися. Адже вони пророкували йому медичну кар’єру, а однією лише музикою на хліб собі ніхто на Галичині тоді намагався не заробляти. Як слухняний син Микола поїхав до Кракова, але за велінням долі виявився на концерті в Краківському оперному. Прослухав Дев’яту симфонію Бетховена і все перевернулося в ньому, повстало: тільки музика, — сказав тоді собі, і, на щастя, батько його зрозумів. У їхній сім’ї взагалі було чимало видатних творчих особистостей, яким Україна зобов’язана своєю славою. Батько Філарет Колесса — самобутній музикант, знавець і збирач народної музики; дядько Олександр — фундатор Українського Вільного університету в Празі, близький приятель першого Чехословацького президента Масарика; двоюрідна сестра Люба Колесса — відома піаністка; двоюрідний дядько Модест Менцинський досі вважається кращим українським тенором. Що зробив Микола Колесса? — поклав своє життя на вівтар професійного музичного мистецтва, вслід за Станіславом Людкевичем і Олександром Барвінським. Заснував львівську школу диригентського мистецтва, був художнім керівником хорової капели «Трембіта», керував симфонічним оркестром Львівської філармонії, симфонічним оркестром Львівської опери. А ще його називають першим українським модерністом, бо в своїй творчості міцно стояв двома ногами на рідній землі, а очі його оглядали весь світ. Нові мелодії приходять i досі, на жаль, сам записувати їх уже не може — здають очі, погано слухаються пальці… І лише пам’ять, світлий розум цілком йому належать. Добре, що внучка прислала з Америки компакт-диск із записами його вокальних творів 20 та 25-літньої давності. Можна слухати музику, можна — газетні статті, які йому читають. Дозволяє ще собі раз на день запалити одну з люльок його колекції, можливо, випити, хоча не таку вже міцну, але все-таки каву. Він так любив раніше забігти до «Жоржа», — а це було місце зібрання творчої інтелігенції, — і випити там з кимось із друзів кави…
У довголітті все-таки прихована велика таємниця. Воно не дається ні суєтним, ні злим, ні заздрісним, ні тим, хто гризе себе зсередини через нечисту совість. Багато хто вважає його нагородою за доброчесність, за творчі, високі духовні пориви в поєднанні з простим і невибагливим побутом. Напевно, це правда. А ще треба вміти радіти й зберігати в пам’яті милі серцю дрібнички: як святкували дома Різдво — пахло свічками й кутею; як їздили з молодою дружиною у весільну подорож до Карпат; як три доньки починали мило лопотіти; як свистів вітер, коли їхав на своєму улюбленому французькому велосипеді, купленому перед Першою світовою на Краківському базарі за 100 злотих, серед поношених речей… Із тридцяти років і до сьогодні він мав тільки один велосипед, причому їздив на ньому майже до 90 років.
Цікаво, що в усьому зберігає він дивовижну вірність — не тільки людям, навіть речам. Старий рояль, який стоїть у кімнаті, куплений ще «за перших більшовиків». З його допомогою, як вважає Колесса, все найважливіше створене саме в цій кімнаті, за цим роялем.
Йдучи вперше брати інтерв’ю в Миколи Колесси, я дуже хвилювалася. Це було років 15 тому і він сам ще відкрив мені двері. У коридорі зачепилася сумкою за старенький велосипед і мало не перекинула його. Микола Філаретович довго просив вибачення. Хоча я знала, що нема за що, бо я завжди за що-небудь зачеплюся або щось забуду. Наступного дня в моєму будинку пролунав дзвінок: «Ви забули свій олівець. Напевно, він вам знадобиться?» За своє довге журналістське життя я губила незлічену кількість олівців і ручок, іноді дуже дорогих, але ніхто ніколи навіть не нагадував про це…
Напевно, більше ніхто так не вітатиметься — кланяючись, трохи піднімаючи капелюха. Не ходитиме, швидко викидаючи вперед палицю. («Для декорації», як він каже.) Ніколи не запізнюватиметься.
Проте одного разу він спізнився — дуже пізно приїхав до містечка, де підробляв, керуючи хором. Уже почалася комендантська година, було це під час Другої світової, — довелося бігти, він чув крики, свист, німецьку мову… Напевно, якби наздогнали, розстріляли б, але Бог його беріг.
Багато хто каже: дивно, він пережив стільки воєн, жив і творив за часів стількох влад, і нічим себе не заплямував. Хоч сам Колесса знає, чого йому варто було зберігати собі вірність. На урочистостях у Оперному з нагоди сторіччя великого митця Мирослав Скорик признався: «Я зобов’язаний йому багато чим, можливо, більше, ніж іншим. Коли в 1955-му я повернувся iз Сибіру, він не побоявся — зарахував мене до консерваторії. Пізніше сам підготував як дипломну роботу мою кантату «Весна» на слова Франка…»
Ректором був із 1953 по 1965 рiк, у відносно спокійні часи хрущовської відлиги. А до цього його також «приголомшили» — за непролетарське походження, за «формалізм» у творчості.
«Був у моєму житті один важливий період. Від нас тоді вимагали таку музику, щоб «народу було зрозуміло». У цій акції постраждали Шостакович, Прокоф’єв, Хачатурян. У кожній консерваторії шукали своїх формалістів і засуджували їхню творчість на зборах. У нашій консерваторії виставили на екзекуцію мене та Романа Симовича. Я за характером не войовничий, не дуже вмію захищатися. Але тоді пробував захиститися. Можливо, тому що на попередніх зборах промовчав. Це були збори, коли засуджували Василя Барвінського, якого я дуже поважав і любив. Але часи були такі, що мав сидіти й мовчати, коли його всі лаяли. Мене не підняли — я слова не попросив. Жахливі були часи… Потім Барвінського арештували. Але пізніше дійшла справа й до нас. На тих других зборах я вже пробував захиститися. Після того дня ще довго не міг відійти від душевної травми. Вона певним чином вплинула на мою подальшу творчість…»
Чи уникав він пізніше замовлених речей і яким чином? — абстрагувався від слів і писав музику. «Є, наприклад, у мене пісня про колгоспницю, якщо забрати слова, мелодія вельми хороша…»
Коли слухаєш його музику, складається враження, що ти у самій гущавині Карпат, на одній iз овіяних вітрами вершин. Або мчиш гірською річкою на плоту. Віє чимось справжнім, щирим і нетлінним… Недарма з Києва йому привезли від Президента подарунок — копію колекції скіфського золота. А ще орден Ярослава Мудрого 5 ступеню (щоправда, чому п’ятого, ніхто не міг зрозуміти?..)
А львів’яни, сповнені любові і поваги до Миколи Колесси, зробили весь грудень до самого свята Святого Миколая особливим — «Колессівськими днями». Почалося з Першого міжнародного фестивалю диригентського мистецтва ім. Миколи Колесси, потім концерти в Оперному та філармонії, виставки, численні зустрічі, презентації книг, які розповідають про маестро.
Сам ювіляр під час урочистої академії, підвівшись у ложі, сказав несподівано сильним і твердим голосом: «Я переживаю такі хвилюючі хвилини, які в житті ще не переживав. Я почуваюся добре, я щасливий, попри те, що мені якихось сто років…»
