Надія ПАРФАН (нар. 1986 р., Івано-Франківськ) — культуролог, громадська активістка, кураторка незалежних культурних проектів, співзасновниця Міжнародного фестивалю кіно та урбаністики «86» у місті Славутич. Вивчала культурологію в Києво-Могилянській академії, соціальну антропологію в Центральноєвропейському університеті. У 2012 — 2013 роках була стипендіаткою Програми академічних обмінів ім. Фулбрайта в США. Авторка статей та наукових публікацій у журналах «Коридор», «Спільне», «Політична критика», «Україна модерна».
Ми з Надією познайомилися заочно, коли вона, будучи ще випускницею КМА, звернулася до мене по рецензію на її диплом. Можна сказати, її соціальне зростання в певному сенсі відбувалося в мене на очах. Надія — з тих пасіонарних особистостей, яким завжди «більше всіх треба», які намагаються змінювати — і змінюють — світ довкола себе. Тому розмова з нею є цікавою вже за визначенням.
«86»
— Надіє, що змусило тебе зайнятися такою клопітною справою, як кінофестиваль?
— Так сталося, що після навчання у Києві я мала можливість трохи повчитися і пожити в інших країнах, а заразом отримати дуже різносторонній досвід культури — як з боку споживання, так і з боку виробництва. Після повернення додому мені дуже не вистачало адекватного культурного контексту. Зокрема, в Україні ще донедавна майже не показували якісне документальне кіно, а для мене це — майже як хліб насущний. На щастя, я була не одна. Разом з однодумцями ми ризикнули й вирішили створити те середовище, в якому самі хотіли би опинитися як глядачі.
— Як тобі вдалося знайти матеріальну підтримку для фестивалю?
— Не можу сказати, що мені це вдалося. Щороку ми починаємо все з нуля, і щоразу проходимо складний і болісний процес. Ми витрачаємо по кілька місяців життя на рік, щоб по крихтах зібрати бюджет. Це колосальна робота, великий стрес і найвище кураторське мистецтво. Більшу частину коштів ми отримуємо на конкурсах ґрантів від міжнародних фондів, які займаються підтримкою культурних проектів чи розвитком локальних громад.
— Як змінилося до вас ставлення місцевого населення за цей час?
— Спочатку до нас ставилися з пересторогою. З часом льодовик тане: все більше людей впізнають «86» і з нетерпінням чекають фестивалю. Коли в магазині АТБ на центральній площі стоїть черга з молодих людей богемного вигляду, продавчині на касі вже не дивуються і звертаються до них не інакше, як «урбаністи». Після нас у Славутич підтягнулося багато освітніх, соціальних та культурних ініціатив, а також відчутно активізувалася місцева громада. Цьогоріч має відкритися новий хостел. Місцеві підлітки навчилися робити фалафель і продають його на вуличних подіях. У нас із містом стриманий довготривалий роман.
— Зараз, коли минули роки, ти задоволена тим, що вийшло? Чи чекала на такий розвиток?
— Темпи і масштаби змін мене щиро вражають. Я думала, що на деякі речі потрібно десятиліття, а вони сталися за рік-два. Одного дня під час цьогорічного фестивалю я вийшла на вулицю і не повірила своїм очам: від маленького тихого Славутича зразка 2014 року не лишилося і сліду. Це цілком міг би бути Західний Берлін кінця 1980-х. Водночас з’являються щоразу нові й складніші виклики. Лише в процесі я усвідомила системний характер багатьох проблем, які, в принципі, не вирішуються на нашому рівні.
— А чи не приходить інколи думка «нащо я в це влізла?», і як ти з нею борешся?
— Такі думки навідують мене щоразу, коли нам раптово урізають фінансування, затримують переказ коштів у переддень фестивалю, коли стрибає курс долара, коли податкова придумує новий спосіб ускладнити життя громадським організаціям. Тоді я страждаю, б’юся головою об стіну і їм багато зайвих вуглеводів. А потім все якось вирішується, і кропітка багатомісячна робота нарешті дає результат. Я заходжу посеред сеансу в переповнений зал і бачу кілька сотень очей, що прикипіли до екрана. Тоді я розумію, що ми недарма страждали.
— Що таке урбанізм? Певна філософія, ідеологія, просто стиль життя?
— У широкому сенсі слова, урбанізм — це теорія і практика міського життя. Місто при цьому визначається як специфічний феномен людської цивілізації, етап еволюції, різновид так званого builtenvironment (рукотворного середовища на противагу природному). Місто — це живий організм, особливий тип культури і спосіб взаємодії городян між собою. Урбанізм — це в тому числі про історичне і географічне різноманіття міських форм: місто-поліс в античності, місто-ринок у пізньому Середньовіччі, місто-фабрика в епоху індустріалізації, постмодерне місто-хаб. Місто виникло в певний момент людської історії і, можливо, в певний момент перестане існувати. Хоча новітня історія показує зворотне: держави занепадають, міста набирають все більшого значення.
«РУБІЖ»
— Розкажи про кіномайстерню «Рубіж». В чому її мета?
— Це третє видання проекту MyStreetFilmsUkraine. Завданням є, по-перше, дати можливість кожній людині зняти кіно і, по-друге, «засвітити» якісь небанальні, часто маловідомі міста і місця. Цей проект виріс із засадничої ідеї, що кожне місто має що розказати — треба тільки уважно прислухатися.
Ідея MyStreetFilms-РУБІЖ була в тому, щоб показати людське обличчя міст сходу і деконструювати той монструозний образ Донбасу та Приазов’я, який після 2014 року створили медіа. Нам було важливо підкреслити, що на сході живуть такі самі люди, вони так само закохуються, консервують на зиму огірки і пломбують зуби.
— Наскільки складно було робити Третій MyStreetFilms? Все ж таки його локації — це прифронтова зона.
— Більшість фільмів знімали на українській території або працювали з особистими архівами. Один наш учасник — Валерій Пузік — їздив знімати стоматологічну бригаду на фронті. Він сам був добровольцем на війні й почувався досить безпечно, хоча, звісно, ми хвилювалися. А нашу наймолодшу режисерку звати Руся Амбросімова. Це 14-річна дівчинка з Мар’їнки — фактично передмістя Донецька. Кожного разу мені страшно вмикати новини і чути про чергові обстріли її міста. При цьому я щаслива за Русю, бо це найталановитіша 14-річна дівчинка в Україні і майбутня режисерка.
— Чи є в молоді, що взяла участь у кіномайстерні, шанси закріпитися в професійному кінематографі?
— Щоб вони «закріпилися», треба більше часу — ми щойно завершили в травні. Але, скажімо, Валерій Пузік уже здобув перемогу на кінофестивалі «Відкрита ніч», Марія Стоянова їздила показувати фільм на фестиваль Biografilm у Болонью. Чекаємо результатів відбору інших кінофорумів і сподіваємося на перемоги й нагороди.
— А які перспективи у цих стрічок бути показаними у місцях їхньої зйомки?
— Наш фестиваль вирушає на схід з проектом «86: Післямова». Протягом вересня покажемо наші міжнародні хіти й фільми проекту «Рубіж» саме там, де живуть їхні герої: Маріуполь, Краматорськ, Слов’янськ, Костянтинівка, Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Рубіжне.
ПРАКТИКА
— Ти й сама зробила кілька кроків у кінорежисурі. Чи плануєш згодом приділяти цьому більше уваги?
— Саме в ці дні я знімаю в Івано-Франківську новий фільм про хор ТеплоКомунЕнерго. У цей проект вкладаємо дуже багато мрій, сподівань, недоспаних ночей і всілякого роду зусиль — більше вже нікуди. Загалом, для мене кіно — це й робота, й хобі, й розвага, і навіть релігія. Не можу раціонально пояснити, як воно відбувається, — просто спостерігаю за шпаринками, які прочиняє мені реальність, намагаючись щось мені сказати. Можливо, це чисто еволюційна функція певного типу людей — слухати і переповідати історії, в даному випадку за допомогою аудіовізуального медіуму.
— Який фільм тобі дався найважче й чому?
— Вони всі мені важко даються! Але особливо важко робився RevetaStohneonTour — мій перший «професійний» фільм. Це був свого роду дебют, і я мала одночасно доводити компетентність і відбиватися від тиску продюсерів, героїв, знімальної групи. Мої польські продюсери посередині фільму обрізали фінансування й не пустили мене на зйомки в іншу країну. Вони мали свої причини, але для мене це був великий удар, я навіть не відразу оговталася... Кіно виходить виключно тому, що існує вузьке коло людей, які в тебе вірять і можуть по-справжньому підтримати. А над моїм новим фільмом, без перебільшення, працює вся моя сім’я — чоловік, мама й навіть бабуся.
ТРАВМИ Й НАДІЇ
— Що потрібно, аби в Україні відбулася справжня культурна децентралізація? Яку роль тут відіграють гроші й де їх узяти?
— Не маю готового рецепта, лише власний досвід та інтуїцію. Гроші відіграють важливу роль, але вони не працюють, якщо їх неправильно адмініструвати. Мені здається, ми переоцінюємо західні моделі й перетворюємо їх на карго-культ, а хотілося б більше дізнатися про реальні історії успішних суспільних зрушень. Наприклад, ми дуже мало знаємо про досвід латиноамериканських країн, а там багато генетично подібних процесів. І взагалі, потрібно більше цікавитися світом і менше «залипати» у власних національних травмах.
— До речі, про травми. Чи не здається тобі злою іронією історії, що в нас у новітній час по-справжньому серйозний рух уперед відбувається тільки завдяки катастрофам — починаючи від Чорнобиля і аж до Майдану і війни?
— Смішно у цьому зізнатися, але так і є. Ми надто любимо кризовий менеджмент: якщо немає кризи, треба її створити.
— У чому, на твою думку, шанс для України?
— Україна — це країна чудес. Тут справді можливо абсолютно все. Тут є те, чого немає у благополучного Заходу, — драйв, повітря, динаміка. Водночас навіть у часи війни і перманентної економічної кризи у нас значно вищий рівень життя, ніж у багатьох країнах світу. Подивіться, що сталося з бідолашними сирійцями після їхнього «Майдану». Я щиро вдячна за цей наш шанс.
