У Національній опері України знаменитою «Сюїтою в білому» на музику Едуарда Лало відкрився фестиваль «Французька весна», а 2 квітня, в день народження Сергія Михайловича, стартував V Міжнародний конкурс балету його імені. Цього року він приурочений до 100 літнього ювілею Майстра танцю.
«Сюїта в білому» — україно- французький творчий проект. Лифарівську постановку перенесли на київську сцену прем’єри «Гранд-опера», учні Сергія Михайловича — Крістіан Влассі та Жильбер Майєр. Диригент вистави — Володимир Кожухар. Головні партії виконали: Олена Філіп’єва, Тетяна Боровик, Ганна Дорош, Тетяна Голякова, Артем Дацишин, Максим Чепик, Денис Матвієнко, Вадим Буртан та інші.
Французькі майстри балетної сцени люб’язно погодилися розповісти читачам «Дня» про нашого видатного киянина, який майже три десятиріччя працював у Парижі. У різні роки він виступав як провідний танцівник, очолював балетну трупу «Гранд-опера», викладав в Університеті танцю, який заснував ще до Другої світової війни з метою популяризації мистецтва балету; в Сорбонні для Лифаря було створено кафедру хореографії. Він був членом Французької академії.
«ЧОЛОВІК ФАНТАСТИЧНОЇ ПОПУЛЯРНОСТІ ТА СЛОВ’ЯНСЬКОГО ТЕМПЕРАМЕНТУ»
— Як ви познайомилися з Сержем Лифарем?
Крістіан Влассі: — Я вступила до Школи танцю при «Гранд- опера» ще маленькою дівчинкою. Старші учні нас, новачків, називали «маленькими щурятами». До Лифаря усі в театрі ставилися захоплено. Він на той час був головним балетмейстером. Дуже відомою та популярною особистістю для всієї Франції. Я бачила кілька його постановок і була в захваті. Мріяла, що, коли виросту, обов’язково танцюватиму в його виставах. Але лише коли я почала працювати в трупі, спочатку виступаючи в кордебалеті, а потім уже ставши солісткою, зрозуміла, наскільки мені пощастило. Адже я танцювала в багатьох лифарівських постановках. Як балетмейстер він був новатором. До нього французький балет був класичним. Я дебютувала як солістка в «Лебединому озері». А пізніше в моєму репертуарі з’явилася лифарівська «Сюїта в білому», «Федра». Цікавою виставою були його «Міражі», де я створила образ жінки-марення. Серж був дуже плодовитим хореографом: він поставив понад сотню балетів.
Жильбер Майєр: — Моє перше «хрещення» в лифарівській постановці сталося через хворобу одного з танцівників. Довелося терміново входити в роль Меркуціо в «Ромео і Джульєтті». До речі, коли 10 років тому в Києві відбувався перший конкурс ім. С. Лифаря, то на фотовиставці, присвяченій балетмейстеру, на одному зі стендів висіла моя фотографія в тій виставі. Буквально з першої появи в театрі Лифар мене помітив. Завжди цікавився успіхами. Усе життя і до його смерті нас зв’язували теплі дружні відносини. Це був старший товариш, готовий завжди підказати, допомогти.
Лифар був творчою натурою. Красивий, гарної тілобудови. Роки його не псували. Справжній світський лев. Його портрети не сходили з обкладинок газет і журналів. Здавалося, що його всі знають, і він знав багатьох. Серж був людиною забезпеченою, але так і не спромігся купити в Парижі ні квартири, ні будинку. Він вважав за краще жити в шикарних готелях. Побут його мало цікавив. До речі, в Лозанні, де він провів свої останні роки, Серж також знімав номер у готелі. Балет, музика, живопис, література, філософія — ось його стихія. Він був прекрасним оповідачем, якого можна слухати годинами, високоосвіченою людиною, завзятим колекціонером. Збиранням книжок, картин, театрального реквізиту, рукописів його «заразив» Сергій Дягілєв. Він заповідав Лифарю свою колекцію, яку той невпинно поповнював. (Наприклад, у 1986 р. Серж подарував «Зібрання театральних костюмів і декорацій» та архіви місту Лозанна. Він мріяв, щоб у Монако відкрився Музей костюма і танцю. — Т. П. ). Але коли бували скрутні в фінансовому плані часи, йому доводилося розлучатися з цінними експонатами. Дуже хворобливо пережив розлуку з «Балетними матеріалами та рукописами», «Бібліотекою Дягілєва-Лифаря», листами Пушкіна, якими володів протягом 25 років. Нині вдова Сержа, графиня Ліллан Алефельдт є спадкоємицею його колекції. (Зокрема, як подарунок Києву вона передала права на постановку його балетів «Ромео і Джульєтта», «Сюїта в білому», частину архіву, книжки, «золотий» черевичок — вищу нагороду танцівника. — Т. П.).
— А як працював Сергій Михайлович? Адже він був справжній «нарцис». Як ставився до слави?
К. В.: — Він був дуже чутливий, емоційний, тонко відчував музику. Артистам Серж не втомлювався показувати різні «па», пози, вимагаючи точності в дотриманні пластичного малюнка танцю. Наприклад, у «Міражах» Лифар вимагав від мене знайти такі фарби, щоб глядач відчув, що перед ними жінка-загадка, фатальна персона, котра вислизає від героя. Серж знав потенціал кожного танцівника та вимагав максимальної самовіддачі на сцені.
Ж. М.: — Лифар був сильною особистістю, натурою харизматичною. У Парижі як танцівник, а потім і хореограф він зробив блискучу кар’єру. Він, повторюю, був фантастично знаменитим. Але на «зіркову хворобу» ніколи не страждав.
«Я завжди маю слушність, навіть якщо помиляюся, — написав Лифар у «Мемуарах Ікара». — Я людина слова та діла. У мене дуже закритий і нелюдимий характер. Я ніколи не мщу за себе. Моя помста — це мої перемоги. Я не гонористий. Але дуже горда людина. Я завжди страждаю мовчки. Не ревнивий. Завжди розлучаюся з мерзотниками. Прощаю всім усе. Але, на жаль, не забуваю ніколи».
Хореографом Серж був вимогливим. Під час репетицій міг навіть втратити самовладання, якщо не отримував від артистів виконання поставленого перед ними завдання. Лифар не втомлювався щось переробляти, покращуючи деталі, чітко вибудовуючи кожне па-де-де. Маестро володів талантом складати прекрасне адажіо та варіації, вміючи підкреслити кращі риси танцівника, досконало знаючи всі пластичні й технічні можливості артиста. Лифар намагався пробудити в ньому бажання брати участь у створенні балету. Він володів винятковою працездатністю, силою, витривалістю. Працював без асистента. Усе робив сам, відточуючи найменші деталі на репетиціях. «Гранд-опера» вважав своєю рідною оселею. Приходив о восьмій ранку, а йшов опівночі, харчуючись однією кавою. Серж ніколи не складав балети заздалегідь, як це робить більшість хореографів, щоб танцівники потім розучували їх. Йому вдавалося витягнути індивідуальність артиста для повного розкриття виконуваного образу. У спілкуванні Лифар був простий. Дуже щирий, справжній слов’янин. Міг раптово перейти від бурхливої радості до глибокого смутку.
«ТІЛО ТАНЦІВНИКА СХОЖЕ НА СИМФОНІЧНИЙ ОРКЕСТР»
— Як народжувалися його балети? Музика його надихала чи сюжет лібрето?
— Це залежало від типу постановки. Один із знаменитих його балетів «Витвір Прометея» було створено на музику великого Бетховена. У ньому він виконував головну партію і виступав як хореограф. Лифар довів, що він не тільки прекрасний артист, але й цікавий балетмейстер. Ця вистава тривалий час прикрашала афішу Паризької опери. Наприклад, Джорджа Баланчіна називали хореографом-музикантом тому, що його балети добре лягали на музику. Серж мав титул хореографа-танцівника. А після «Ікара» отримав ще й звання етуаля.
— Між Лифарем і Баланчіним спочатку була дружба, потім їхні шляхи розійшлися. Серж підкорив Європу, а Джордж — Америку. Вони навіть стали творчими суперниками.
— Лифар і Баланчін працювали в трупі Російського балету Дягілєва. Тільки після смерті патрона кожен почав шукати свої шляхи. Обидва в своїх балетах розвивали неокласику. З тією різницею, що більшість вистав Баланчіна були абстрактнішими, а Лифар вважав за краще ставити драматичні, психологічні та романтичні балети. Кожен намагався довести свою перевагу в балеті, але від цього тільки вигравали глядачі.
— У чому для артистів складність виконання «Сюїти в білому»?
К. В.: — У виставі Лифар використав музику Лало — красиву і ліричну, чуттєву і могутню. Я би хотіла відзначити диригента київської Опери В. Кожухаря. Він тонко пережив цей твір. Це передається танцівникам і публіці. У «Сюїті» Серж зумів прославити та проявити в усьому блиску техніку французького балету, спираючись на неокласичний стиль. Якщо говорити схематично, він використав зсунення поз.
Ж. М.: — Я поясню. Лифар відштовхувався від академічної пози (прямої), зробивши похилу (під кутом) позу для пуанта балерини. Класична техніка наповнена вишуканими подвійними арабесками зі зміщеним центром, що створює ілюзію продовженої горизонтальної лінії пози.
Серж бачив красу в красі, в лінії, у внутрішньому відчутті артиста, якого вважав співтворцем вистави. Лифар говорив, що тіло танцівника схоже на симфонічний оркестр. Руки — співають, ноги — відбивають і малюють ритм. «Сюїта в білому» — апофеоз неокласичного стилю хореографа. Танцівникам технічно дуже складно виконувати цей балет. Треба показати не тільки віртуозність танцю, а пройнятися духом, тонкістю. А якщо нюанси погано зрозумілі, то вони можуть перекрутити лифарівську хореографію.
К. В.: — У вас є дуже хороші танцівники, які володіють чудовою технікою. Разом із хореографом Віктором Яременком вони намагалися розучити балет за записом, але нюанси вловити не змогли. Крім техніки, потрібно показати стиль Лифаря. Для українських артистів він поки що маловідомий.
— Мадам Влассі, це вже друга ваша зустріч із київськими танцівниками. Ви допомагали відтворювати лифарівську «Ромео і Джульєтту». Чи буде продовження — перенесення інших балетів на українську сцену?
— Так, але, на жаль, я не бачила прем’єри (довелося терміново поїхати), а можу судити лише з репетицій. Судячи із відгуків, публіці балет сподобався, а це найголовніше. Я рада, що завдяки виставам Сержа, його хореографія повертається на батьківщину. Питання про інші лифарівські балети залежить не від нас. Тут повинні підключиться дипломати і вирішити питання двосторонньої співпраці між нашими країнами.
Ж. М.: — На жаль, не всі постановки Сержа збереглися, оскільки не були записані на плівку.
— А сьогодні в репертуарі «Гранд-опера» є лифарівські балети?
Ж. М. — Ні. Лише іноді, до урочистих дат, проводять концерти, на яких виконують фрагменти з його балетів. 2 квітня — в 100 літній ювілей Майстра, — вПарижі, як і в Києві, показували його «Сюїту в білому».
«ЛИФАРЮ ВДАЛОСЯ РОЗБУДИТИ ФРАНЦУЗІВ»
— Яка сьогодні трупа в «Гранд-опера»? Який репертуар?
Ж. М.: — Наш театр має національний статус, цікаву історію, традиції та школу. За три століття існування Паризька опера пережила різні періоди. Балет виник ще за часів короля Людовіка XIV та його придворного балету. А в 1861 р. було створено Академію танцю. Наш театр, продовжуючи традиції, вбирав у себе все краще, що було створено в подальші періоди. На нашій сцені працювали знамениті хореографи, танцівники, художники.
К. В.: — Нині балетна трупа «Гранд-опера» наймолодша в Європі. Більшість артистів — випускники Школи танцю при театрі Академії. Колектив сам собі готує кадри. Артисти працюють за контрактом. Якщо хтось із танцівників хоче виступити в іншому театрі, то йому потрібно отримати дозвіл у дирекції. Хоча, якщо готується якась постановка і керівництво «Гранд-опера» не бачить виконавця в складі трупи, то до театру запрошують гастролерів.
Ж. М.: — Основу репертуару становлять класичні твори. Але ми стежимо за новими хореографічними тенденціями, еволюцією балету. В афіші чимало вистав, що представляють сучасний танець. Художній керівник «Гранд-опера» Бриджіт Ліфевр зуміла зберегти баланс між академічними, неокласичними та модерними постановками. Вона є шанувальницею творчості Рудольфа Нурієва (його бачення класики — футуристичне). У нас два театри: «Гранд-опера» та Театр Бастилії. Трупа одна (160 артистів), але яка працює на різних сценічних майданчиках одного і того самого вечора. До речі, в епоху Лифаря Сержу вдалося збільшити штат до 280 осіб.
— Сьогодні в усьому світі сучасні хореографи, як правило, вважають за краще ставити камерні або одноактні балети без великої масовки. Чому це відбувається? Чиї роботи сьогодні у Франції викликають найбільший інтерес публіки?
Ж. М.: — Нині тільки великі державні колективи можуть собі дозволити ставити масштабні постановки. Хоча можна пригадати об’ємні роботи Моріса Бежара, який іноді ставить навіть для стадіонів, використовуючи відеоекрани.
Завжди великий інтерес викликають балети Вільяма Форсайта, Джона Ноймаєра — в неокласичному стилі. Ролан Петі вважається найвідомішим майстром балету післявоєнного періоду. У Моріса Бежара в авангардизмі з’явилося багато послідовників серед молодих хореографів. І тільки час покаже, хто залишить помітний слід в історії сучасного балету.
— У світовій хореографії були періоди розквіту та спаду. Що зараз відбувається у Франції? Наскільки в молодіжному середовищі популярний балет?
— Майже 30 років балет тріумфально йде усім світом. Можна говорити про балетну моду. У Паризькій опері не припиняється зв’язок між поколіннями: від вчителя до учнів, від майстрів до молодих артистів. Лифарю вдалося розбудити французів, давши новий поштовх нашому балету. Сьогодні молоді глядачі вважають за краще дивитися не класику, а експериментаторські постановки та сучасні балети. А щодо молодих артистів, то багато хто вважає за краще працювати там, де легше. Але мода приходить і йде, а справжні цінності — вічні.
