22 травня 90 років тому народився великий український актор Микола Гринько. Актор, якого знають усі. Для кіногурманів — це насамперед його ролі у фільмах Андрія Тарковського (дебютне «Іванове дитинство», а потім — «Андрій Рубльов», «Солярис», «Дзеркало» і, нарешті, «Сталкер»), роботи в картинах Олександра Алова й Володимира Наумова, Сергія Параджанова, Сергія Бондарчука, Олександра Зархі, Ролана Бикова, Володимира Бортка, Олексія Германа, Сергія Герасимова, Родіона Нахапетова, Дінари Асанової... І навіть ті із глядачів, хто із самовпевненою й легковажною безтурботністю відкидає радянське кіно, віддаючи перевагу виключно західній кінопродукції, не могли не бачити (і, впевнена, — не любити) його тата Карла з телевізійних «Пригод Буратіно» та професора Громова з «Пригод Електроніка»... Парадокс полягає лише в тому, що і для кінознавців, і для тисяч пересічних вдячних глядачів ім’я Миколи Гринька найчастіше не асоціюється з поняттям «український актор». Та що там глядачі, якщо наші кінематографісти, які люблять всує поминати колишні успіхи українського кіно, серед, як прийнято нині говорити, знакових фігур рідко називають Миколу Гринька. А й справді — на студії ім. О. Довженка в актора не було дійсно великих, гідних його таланта ролей (при тому, що фільмографія Миколи Гринька нараховує понад 180 ролей: крім студій колишнього СРСР, він знімався у НДР, Болгарії, Чехословаччині, Норвегії). Що є причиною цього? Незвичайна фактура? Але він був актором такої величини й такої органіки, що міг зіграти практично все, а свою нестандартність «переплавити» у будь-який необхідний художній результат. Або, може, вся справа в надто інтелігентній і в чиїсь уяві недостатньо «народній», невідповідній національному типажу зовнішності?
Він? Той, хто народився у Херсоні й усе життя прожив в Україні? (Його батьки були акторами. Грали в трупі Робітничо-селянського пересувного театру, а хрещеною матір’ю, до речі, була Оксана Петрусенко. Власну театральну історію Миколи Гринька перервала війна: відвоював стрільцем-радистом на далеких бомбардувальниках. Потім, з 1946-го, служив актором у театрах Ужгорода й Запоріжжя, у Київському естрадному оркестрі «Дніпро»...) То, може, справа зовсім не у Гриньку, а в тому, що нам потрібно «національний типаж» переглянути? Але тим часом Миколу Задорожного в «Украденому щасті» на рідній довженківській студії йому зіграти так і не дали. Він написав сценарій, уже, до речі, будучи відомим на всю країну актором, шість років оббивав (якщо, звісно, подібний вираз є доречним стосовно Миколи Григоровича) поріг студії: там і не відмовляли, але й «так» не сказали...
Втім, напередодні ювілею хотілося говорити про зігране, про ролі, які назавжди вписані в історію кіно, зрозуміти: як він це робив? І я через друзів ризикнула напроситися в гості до вдови Миколи Гринька (його не стало 10 квітня 1989 року) Айше — жінки, яка тридцять років їхнього щасливого шлюбу була його ангелом-охоронцем. Талановита скрипачка, вона, не слухаючи нічиїх порад і власних сумнівів, пішла з оркестру радіо й телебачення, а по суті залишила музику, щоб щодня бути поруч із чоловіком. «Я не стала його тінню, — напише через багато років вона у своїй книзі «Дотик». — Випромінюючи світло, він не міг давати тінь. Просто нам дуже подобалося дякувати долі за те, що кожне з наших «я» — тільки друге «я», а при такій долі звуки музики не зникають...»
Будинок на вулиці Гоголівській. За нинішніми мірками, елітним його не назвеш, але на початку 80-х він саме таким і сприймався. Втім, у цьому «пізньому комфорті», як каже Айше, Микола Гринько встиг пожити лише чотири роки. До цього були наймані кутки й комуналка. Переступаючи поріг квартири, де все обладнано зі смаком і стильною винахідливістю (не плутати — зі стандартним євроремонтом), у якийсь момент відчуваєш, що час тут немов зупинився. На вішалці — казанок, канатьє, ковбойський капелюх, тростина чекають хазяїна. Милі сімейні сувеніри. На книжкових стелажах — фотографії: Гринько і Тарковський, Гринько і Марина Владі, Айше зі скрипкою (до речі, саме завдяки їй вони й зустрілися, коли композитор Євген Зубцов прийняв молоденьку студентку консерваторії до оркестру «Дніпро», у якому вже сяяв конферансом Микола Гринько зі своїм партнером Григорієм Антоненком)... Але в усій цій обстановці немає музейної нарочитості й, тим більше, меморіальної помпезності. Просто це дім, де двом людям добре разом. Як і раніше — двом...
Я роблю господарці комплімент щодо її дизайнерських знахідок. Айше (вона воліє, щоб її називали саме так, без по батькові) прихильно його приймає.
— Ми любили цей дім. Микола Григорович, заходячи до квартири, зупинявся на порозі та, із задоволенням оглядаючись, не втомлювався повторювати: «Красиво у вас, Айше Рафетівна». І в нас завжди було багато квітів. Не лише тут. Коли ми приїздили до якогось міста в кіноекспедицію, існував певний ритуал: селилися до готелю, Коля йшов оглядати околиці, я ж бігла й купувала квіти, а оскільки побут у радянських готелях був відповідний, то доводилося купувати й вазочку. Скільки їх залишилося по всьому Союзу...
— Микола Григорович досить пізно зніматися почав — у 38 років. Як це починалося?
— З випадкової зустрічі з режисерами-початківцями Аловим і Наумовим, які знімали на довженківській студії «Павла Корчагіна». І хоч до цього в нього було кілька епізодів, але в кіно його не кликали. Вони, втім, запропонували теж невелику роль, залишилися задоволені й одразу ж нарекли Миколу «українським Гаррі Купером», а прощаючись, пообіцяли: «У будь-який нашій картині, де за сюжетом буде потрібен американець, грати будеш ти». І слова дотрималися, незабаром запросивши на роль американського військового шофера у фільмі «Мир тому, хто входить». У стрічки була важка доля, але, знову ж таки, завдяки випадку, вона потрапила на фестиваль у Венецію, де здобула найвищий приз. Але мало хто знає, що був і ще один — «За рекламу машини фірми «Студебеккер» акторові, який провів машину цієї фірми дорогами війни кінострічки, присудити... машину фірми «Студебеккер». Щоправда, Коля її так і не отримав.
— Але існує байка, що завдяки Гриньку Алов і Наумов все ж таки отримали ще один «заохочувальний» приз — ящик коньяку.
— Так і було. Як розповідали режисери, хтось із американської делегації «на парі» заявив, що, мовляв, вони не обійшлися без американського актора, який виконав роль шофера. Уже відчуваючи смак коньяку, ті з гордістю парирували: «Ні, панове, вашого американця грає наш український хлопець, актор із Києва Микола Гринько».
Для Колі ж особливо цінною була інша нагорода. Після прем’єри «Мир тому, хто входить» у Москві його довго розшукував наш спільний кумир, актор Микола Гриценко, і, знайшовши в ресторані, мовчки поклонився Гриньку в ноги...
— Багато написано, що саме в цій стрічці Миколу Гринька вперше побачив молодий Андрій Тарковський і послав за ним до Києва режисера Георгія Натансона з наказом тому: без актора не повертатися. Тарковський запускався з «Івановим дитинством». Після цієї картини Гринько на довгі роки став «талісманом» режисера, як той сам неодноразово говорив. А коли Микола Григорович розгледів талант Тарковського і як складалися їхні стосунки?
— Як це не дивно, але вирішальним фактором у тому, що він прийняв пропозицію молодого режисера, виявилася... риболовля. Зйомки відбувалися в Каневі, а Коля, який втомився після виснажливого гастрольного турне, саме зібрався в Канів на риболовлю — це була його справжня пристрасть. Хоча часу на неї завжди не вистачало й доводилося задовольнятися тим, що він розкладав удома свої численні спінінги, лагодив їх, перемотував лісочку... А тут — така вдача. І слід сказати, кожну вільну хвилину зйомок, хоча враження від них залишилися найкращі, він дійсно вирушав на річку. Але через рік, на прем’єрі, Коля все скаржився на себе: як, мовляв, дурень, міг пропустити такий початок! Андрій — складна, але й проста людина. Ось таке поєднання. Він був весь у собі й разом із тим, якщо хотів, — цілком компанійським. Гриня, до речі, такий самий: спочатку — начебто хлопець-друзяка, а потім — ховався.
Часто кажуть, що для Тарковського актори — не головне у фільмі, що він навмисне вимагав від них якоїсь недсказаності. Коля, великий майстер імпровізації, спочатку протестував: я хочу грати, а він мені не дає. Але Андрій у роботі був категоричним і непохитним, він твердо знав, чого хотів, і домагався від Гринька скупих, лаконічних мазків, а потім — захоплювався його вмінням у будь-якому середовищі бути правдивим. Вони були дуже схожі внутрішньо. Їм хотілося нового, більшого, й у кіно їх цікавив саме другий, а не перший план.
— Я нещодавно прочитала спогади Бориса Стругацького про те, як болісно йшла робота над «Сталкером»: багаторазово переписувався сценарій, а потім Тарковський наполіг і перезняв практично готову картину. Як відбувалися зйомки?
— Пропонуючи Гриньку цю роботу (я писала про це у своїх спогадах), Тарковський надав право вибору ролі йому самому. Коля вибрав образ Письменника. Андрій, подивившись на нього, одягненого в ігрове пальто — дуже модне, аристократичне, — відкинув і костюм, і грим, і образ, але одразу запропонував роль Професора. Коля засмутився, але, уже знаючи Андрія з його неприйняттям усього, що «надто добре» або «надто красиво», не образився й почав працювати: надягнув поношений одяг, якусь в’язану шапочку допотопну. Робота йшла непросто: багато сперечалися, знімали повільно, було важко не лише емоційно, а й фізично: натура — занедбаний комбінат серед боліт.
У Сашка Кайдановського й Толі Солоніцина почалися проблеми зі здоров’ям. А в результаті Тарковський, продивившись готовий матеріал, сказав: «Це не моя картина...». І «Сталкер» перезняли. Але найважчим виявилося озвучення ролей: воно було на межі акторських можливостей. Андрій шукав особливе звучання голосу, страху в людині. Тарковський ніби заново знімав фільм. За 12 змін озвучується нормальна двосерійна стрічка, а хлопці не змогли зробити й половини однієї серії... У Колі пропав голос — відмовили зв’язки. Для Андрія це був удар. Але строки підтискали й вони домовилися про заміну голосу Гринька. І розсталися... А потім Тарковський поїхав...
— У «Сталкері» ситуація з голосом — нестандартна. Тарковський саме був зацікавлений в авторському звучанні. Але я читала, що були випадки, коли режисери наполягали на дубляжі Гринька. Чому? Як він реагував?
— У нього був специфічний глухуватий голос, дуже органічний для Колі, але дійсно траплялося, що режисери, мабуть, чули героя по-іншому. Гринько не заперечував. Був лише один випадок, коли він виявив принциповість. Йдеться про фільм Сергія Юткевича «Сюжет для невеликого оповідання», де він зіграв роль Антона Павловича Чехова. Причому сумніви виникли не через Колін тембр, а через український акцент Гринька. «Ну а як ще міг говорити Чехов, який народився в Таганрозі?» — обурювався Гриня. І вкрадливо, але не без єхидства, він звертався до акторки Ії Савіної (Маша Чехова — у стрічці «Сюжет для невеликого оповідання» і головна критикеса Колі): «Пора б знати, сестричко, що твій брат говорив із м’яким українським акцентом...»
— На мій погляд, фільм Юткевича відбувся тільки завдяки грі Гринька. Інакше картину не врятувала б навіть присутність французької зірки — Марини Владі. З іншого боку, варто визнати: не будь «Сюжету...», ми не побачили б краще в історії кіно втілення образу Чехова. Чим була для Миколи Григоровича ця роль?
— Колю розшукали із «Мосфільму», коли він летів з Анадиру додому через Москву й зупинився на кілька годин у готелі. Телефоном повідомили, що Сергій Йосипович Юткевич хоче запропонувати йому роль Чехова. Гриня зізнався, що від хвилювання мало не втратив свідомість. Не вірячи почутому, після паузи запитав: «А ви знаєте, який у мене зріст?» На що йому у відповідь: «А ви знаєте, який зріст у Чехова? 187!» Коли ж на студії наклали грим, надягли пенсне, то в групі пожартували: «Ще більше схожий на Чехова, ніж сам Антон Павлович». Але для Гринька зовнішньої подібності було, звісно, мало. Він постійно болісно розмірковував над роллю й буквально допік мене питаннями: «Як грати Чехова, адже він геній? Як грати генія?» У якийсь момент я не витримала й вирішила відбутися жартом: «Грай, Гриня, самого себе й додай трошки мене». Гринько жарт оцінив і питань більше не ставив.
— А яке жити з генієм? Я серйозно запитую.
— Якби замолоду мені сказали, що я закохаюся в актора — не повірила б. Але поза роботою він був абсолютно домашньою людиною, без щонайменшого акторства. Я не бачила, щоб він репетирував, роль розучував. Він ставав перед дзеркалом і дивився в одну точку. Запитую: «Що ти робиш?» Коля відповідав: «Мені необхідно знайти очі.» Шкодую, що не було режисера, який би зняв тільки його очі великим планом... До речі, під час роботи над «Сюжетом для невеликого оповідання» він так вжився в образ свого героя, що коли повертався додому, саме очі видавали в ньому присутність двох життів. А коли зйомки було закінчено, він якось мені зізнався: «Я не можу повернутися до себе. Дивлюся на все Його очами».
— Микола Григорович розумів ступінь свого таланта?
— Напевно, хоча часто сумнівався, повторював: «Це не моє». Відмовлявся від ролей героїв-коханців. До речі, працюючи над роллю Чехова, для нього «найважчою» виявилася сцена, у якій потрібно було цілуватися з Мариною Владі (вона грала Ліку Мізінову). Напередодні він мене попросив: «Ти завтра на зйомку не приходь, щоб не бентежити артистку...»
— Часто актори побоюються зніматися з дітьми — ті своєю органікою вчисту можуть переграти будь-якого професіонала. А Микола Гринько в дитячому кіно був абсолютно «своїм». Це давалося без зусиль?
— Без найменших. Але при цьому він ніколи не загравав із дітьми, ніяких «усі-пусі». Вони ж його обожнювали, висли на ньому, слухали, відкривши рота. Думаю, вся справа в тому, що дітвора дуже чуйно реагує на фальш, їх не можна обдурити. Колі вони вірили одразу й беззастережно. Він був щасливою людиною: його погляди на життя й система життя не були в суперечності. Мало хто може дозволити собі таку розкіш...
P.S. Сьогодні на батьківщині Миколи Гринька в Херсоні у відділенні Спілки кінематографістів згадуватимуть великого актора. У Києві кінематографісти вшанують його пам’ять 10 червня. Але, можливо, вже час про власне надбання згадувати не лише у дні ювілеїв...
