У травні відзначив ювілей відомий композитор, професор НМАУ, цьогорічний лауреат Шевченківської премії Левко Колодуб — високопрофесійний музикант, майстер оркестрування, який має монументальне, масштабне мислення, є автором 12 симфоній, понад 20 концертів для різних інструментів із оркестром, великої кількості симфонічних сюїт та камерно-інструментальних ансамблів, чотирьох опер, балету, оперет і мюзиклів, а також вокальних та фортепіанних творів. Музика Колодуба базується на національному ѓрунті і з успіхом виконується не лише в країнах СНД, а й у Німеччині, США, Канаді, Аргентині, Польщі, Болгарії, Румунії, Іспанії, Греції, Франції, Північній Кореї, Китаї та інших країнах.
Композиторський талант та громадська діяльність Левка Колодуба високо оцінені державою. У Колодуба багато нагород. Він — багатогранна та яскрава творча особистість — захоплює своєю позитивною енергетикою, артистичністю, філософським поглядом на життя, прекрасним почуттям гумору та водночас надзвичайною скромністю, працелюбністю та високою духовністю. Людина енциклопедичних знань, яка вражає широтою інтересів, він є «фізиком» і «ліриком» в одній особі. Саме Левко Колодуб після того, як усерйоз зацікавився комп’ютерними технологіями, організував та очолив першу в Україні кафедру музично-інформаційних технологій, яка сьогодні успішно діє та розвивається в Національній музичній академії, де він працює вже понад 50 років. Крім того, Левко Миколайович добре знає історію своєї країни та світу, чудово малює, є знавцем театру, живопису, поезії та навіть захоплюється астрономією. Тому, спілкуючись із таким цікавим співрозмовником, втрачаєш лік часу...
— Нелегко було в житті. У вісім років я втратив батька, який став жертвою сталінських репресій. Мені довелося пережити і 1933 рік, і Другу світову війну, війну, голод у Харкові 1946—1947 років, — згадує Левко Миколайович. — Нині більше говорять про 33-й рік, а про цей голод після війни чомусь забувають. У середині 40-х у Харкові вмирали люди на вулиці... Я пам’ятаю, як іду до школи, бачу, а біля харківської єпархії замерзлі люди лежать. Жах! Тоді мені було 16 років... Я навчався, здобував освіту, потім наполегливо працював, будував сім’ю. Всього досягав у житті самотужки...
— Нещодавно за програмою ХХ Міжнародного фестивалю «Музичні прем’єри сезону» було вперше виконано вашу симфонію № 12. Слухачів надзвичайно вразив цей твір. Що надихнуло на його створення?
— Мабуть, завжди надихає саме життя. Останні чотири симфонії вийшли в мене якісь досить похмурі. Вони написані на одну тему — сучасність. Кожній з них я дав відповідну назву: так, Дев’яту симфонію назвав «Відчуття нового», одинадцяту — «Нові береги», дванадцяту — «Дух часу»... Наше життя складається таким чином, що ми постійно живемо в епоху змін, я моя симфонія № 12 — це відчуття нашого дуже складного часу, де багато доброго і поганого — різного. Можна сказати, що це моя музична повість.
— Ваша симфонія — це справжня драма!
— Так, драма. Взагалі у нас авангардисти вже витоптали всі стежки, реформували все — і вниз, і вгору, і мелодію, і гармонію. Але єдине, чого вони не збагнули, що найголовніше в музиці — це форма, тобто послідовність частин, образів, вплив одного образу на другий. Тому що музичне мистецтво подібне до театрального: там розгортається якась дія, і тут те саме. Практично я іду за теорією Станіславського. А те, як кожен сприймає той чи інший твір, то вже надзавдання, бо кожна індивідуальність вкладає в це своє розуміння, свої думки й почуття.
— Ваша симфонія прозвучала у виконанні Симфонічного оркестру Національної радіокомпанії України. Чи вдалося оркестру втілити все, що ви вкладали у цю музику?
— Хочу відзначити високий виконавський рівень музикантів оркестру, а також його диригента Володимира Шейка. Соло Левка Мілявського у фіналі буквально зворушило мене до сліз. Прекрасні фаготи, гобої просто чудові. Флейтист був на високому рівні, прекрасно зіграв усі свої соло. Тож із дерев’яними духовими — все гаразд, із міддю — теж. І взагалі підняти таку програму — це подвиг. Хочу подякувати всім виконавцям за чудову роботу, за ту насолоду, яку вони надали публіці, яка сприйняла цей твір надзвичайно схвально.
— Ювілейний концерт вашого прекрасного дуету — подружжя композиторів Колодубів — було організовано за ініціативою друзів-колег з Німеччини...
— З Ортвіном Беннінгоффом ми приятелюємо вже близько 16 років. Це відомий в Німеччині диригент, композитор, органіст і піаніст. У його репертуарі — музика Й. Баха, Л. Бетховена, Ф. Ліста, Е. Гріга. Крім того, він часто виконує наші твори в Німеччині. Якось його запитали, чому він не включає до своїх концертних програм музику інших українських композиторів, то він з гумором відповів, що на його життя вистачить двох Колодубів. Наш німецький друг любить Україну, часто приїжджає сюди, із задоволенням працює з нашими музикантами. Можливо, в цьому є й наша заслуга. Але, очевидно, мають місце ще якісь генетичні корені, бо на німця він зовсім не схожий. Це дуже емоційна, відкрита, добра людина, у нього навіть немає німецької пунктуальності. Як подарунок до нашого ювілею пан Ортвін попросив ректора НМАУ надати йому можливість виступити у Великому залі консерваторії та запросив до участі в цьому концерті професорів, відомих німецьких композиторів Фердінанда Брукмана і Вольфганга Штокмайєра. На жаль, Брукман не зміг приїхати, бо були скасовані авіарейси (через виверження вулкану в Ісландії). Але як вітання від нього прозвучав його фортепіанний концерт, який чудово виконав Геннадій Дем’янчук. Ми дуже цінуємо те, що, попри несприятливі обставини, проректор Вищої музичної школи міста Кельн, органіст і композитор Вольфганг Штокмайєр все ж таки зміг особисто привітати нас (він приїхав поїздом). Спеціально до нашого ювілею він написав Концерт для альта з оркестром, який прекрасно виконали музиканти оркестру «Київська камерна академія», а партію соліста чудово зіграв відомий виконавець Олександр Лагоша. Також у виконанні цього оркестру прозвучали й наші твори — «Сюїта в стилі бароко» та Концерт для віолончелі з оркестром Жанни Юхимівни, а також мої «Турівські пісні» та Симфонія № 4 «Чорнобильська». Ми дуже вдячні всім музикантам за такі приємні подарунки.
— У чому, на вашу думку, полягає місце композитора і взагалі роль мистецтва у житті суспільства?
— Чудово сказав про це геніальний поет Олександр Пушкін: «И долго буду тем любезен я народу, что чувства добрые я лирой пробуждал». Якщо цього дотримуватися, то все буде гаразд. Бо мистецтво не може бути грубим або негативним загалом. Головне завдання митця — «добрые чувства пробуждать». А коли по телебаченню весь час показують безперервні серіали про вбивства, мордобої та розбещення, то хіба це мистецтво? Це те нещастя, якому на жаль, неможливо покласти край, бо в нас тепер «свобода підприємництва».
— Як оцінюєте сучасний стан культури і мистецтва в Україні та ставлення влади до розвитку академічної музики?
— Дякувати Богові, що держава разом з міською владою утримує вищі навчальні заклади мистецтв, а також музичні училища і музичні школи. Колись Жанна Юхимівна (Колодуб) написала статтю про те, що духовиків необхідно навчати в музичних школах безкоштовно, бо це дефіцитна спеціальність. Тоді директором музичної школи в Білій Церкві був Ю. Павленко, і він пішов з цією газетою до міського керівництва й добився того, що й досі в білоцерківській школі за навчання духовиків платить міська влада. Є дуже гарні приклади. А стосовно ж стану академічної музики загалом, то страшної шкоди завдають сьогодні радіо і телебачення, де фактично все спрямовано на заробітки. У них позиція така, що вони не повинні навчати чи виховувати смаки глядачів, бо це вважається немодним. Усе це робиться для того, щоб відкрити шлях «попсі», яка заполонила все. Тому вони виховують публіку під себе, щоб потім здирати з неї ті гроші, які вони платять «шоу-бізнесу»... Наприклад, у нас забороняють рекламу сигарет і горілки, але їх все одно рекламують. У нас заборонено торгівлю наркотичними речовинами, а все одно вони процвітають. Бо немає такої державної політики, щоб те, що шкідливо для людини, заборонити в карному порядку. Найстрашніше те, що все це розбещує душі... Колись я умовив одну радіокореспондентку піти до школи в центрі Києва, у сьомий клас, із запитанням: «Діти, що вам каже слово «Бетховен»? Вони всі хором кричать радісно: «Собака», бо всі дивилися фільм під такою назвою. І тільки один хлопчик сказав: «Здається, що композитор такий був». Дуже шкода, що нині по радіо і ТБ мало звучить класичної музики.
— Левко Миколайович, які якості ви найбільше цінуєте в людях?
— Насамперед професіоналізм і працездатність, відповідальне й чесне ставлення до своєї праці. На все життя запам’яталося, як мій дід пояснював, що означає російське слово «разгильдяй». Це купець із гільдії, якого вигнали за те, що він одного разу збрехав. За це його прозвали «разгильдяем». І дотепер існує російський вислів «не будь разгильдяем», тобто «ніколи не бреши». А найстрашнішим вважалося слово «пройдисвіт», яким лаяли «шахраїв». Кажуть, ну це «пройдисвіт, з ним краще не мати діла, бо обов’язково щось вкраде»... Якщо людина має почуття відповідальності, воно виявляється в усьому. Тому я вважаю, що сьогодні головне завдання в Україні — підняти сільське господарство і підтримати селян, щоб люди не тікали із сіл, а, навпаки, прагнули там жити. Останнім часом не всі розуміють принади сільського життя, а той, хто жив у селі, знає, що там усе по-справжньому...
У сімейному фотоальбомі Левка Миколайовича вражає фото, де веселий семирічний хлопчик стоїть на полі поруч зі своїм батьком (агрономом за фахом), наслідуючи його впевнену й міцну постать. «Вчився у батька міцно стояти на ногах», — каже Левко Миколайович. І йому справді поталанило цього навчився. Виходець із козацького роду, сильний і міцний, неначе дуб, цей спокійний, врівноважений, мудрий і мужній чоловік усе життя не тільки твердо стоїть на ногах, а й є надійною опорою для всіх, хто його оточує. Насамперед, для своєї сім’ї — дружини та однодумця, відомого композитора Жанни Колодуб, з якою вони живуть у любові та злагоді вже понад 55 років, для доньки Оксани, сина Андрія та онуків Дмитра та Аліси. Так само віддано й вірно служить Левко Колодуб і своїй улюбленій справі — музиці, якою захопився ще з дитинства. Його потужна індивідуальність є такою ж надійною підтримкою і для поважних колег та численних студентів НМАУ, і для членів Національної спілки композиторів України, де Левко Миколайович працює вже шосте десятиріччя; і для членів Національної всеукраїнської музичної спілки, в якій активно діє понад 20 років; а також для членів асоціації діячів духової музики, в якій є президентом. Всього й не перелічиш. І на все у нього вистачає сил!
