Нагадаємо, минуло два місяці відтоді, як відбулося засідання конкурсної комісії Міністерства культури України, за результатами якого обрали нового генерального директора Львівської галереї мистецтв. Кандидували на посаду три особи: культуролог, політолог, головний редактор і засновник Незалежного культурологічного журналу «Ї» Тарас Возняк, в.о. генерального директора галереї, доцент кафедри реставрації Львівської академії мистецтв, заслужений працівник культури України Лариса Разінкова-Возницька та головний зберігач фондів ЛНГМ, заслужений працівник культури України Ігор Хомин.
Усі претенденти на високу посаду представили проекти програм розвитку ЛНАМ на один і п’ять років. Комісія більшістю голосів визнала переможцем конкурсного добору на посаду генерального директора Львівської національної галереї мистецтв Тараса Возняка. То що було у плані дій, котрий перехилив «шальки терезів» на користь людини, яка, згідно з висловлюваннями деяких його опонентів, має нульовий досвід у музейній справі (до слова, не має й профільної освіти), «День» вирішив спитати у новопризначеного директора ЛНГМ, а ще ми підняли болючі питання, зокрема, чи відбудеться передача в концесію Підгорецького замку, про скандальні заяви очевидців виставки Пінзеля, яка відкрилася в Австрії, про кадрові проблеми музею – це у бесіді з Тарасом Возняком.
«ЧОМУСЬ У ВСІХ СКЛАЛАСЯ ІЛЮЗІЯ, ЩО НАЦІОНАЛЬНА ГАЛЕРЕЯ МИСТЕЦТВ ВОЛОДІЄ ЗАМКАМИ…»
– Ви вже, пане Тарасе, не вперше пропонували свою кандидатуру на цю посаду?
– Маєте рацію. Не вперше. Навіть, якщо точніше, не пропонував своєї кандидатури, а де-факто був директором ЛНГМ. Контракт було укладено ще 2012 року. Але сталося так, що він не набув чинності, бо, напевно, треба бути лояльнішим до режиму, але якось того не вийшло…
«Реформувати ЛНГМ може тільки менеджер».
– Звідки у вас, пане Тарасе, бажання очолити саме цю, дуже складну структуру?
– Ця структура переросла сама себе. Її треба реформувати, і цього не може зробити мистецтвознавець чи реставратор – тільки менеджер, і то – високого рівня. Не скажу, що я є тим високого рівня менеджером, але принаймні менеджерував певну кількість інституцій і маю досвід. Чим є насправді така величезна інституція, як Львівська національна галерея мистецтв? Це – музей. Дозволю собі порівняти його з коробкою, в якій багато іграшок, себто – рухомих пам’яток (картини, скульптури, інші цінності)… Крім того, в цій інституції опинилося багато нерухомих об’єктів – замків, палаців, веж, і ці об’єкти вже не підпадають під музейну діяльність. Я зрозумів: якщо ця інституція залишиться в такому самому статусі, як музей, вона не має жодних шансів бодай трішки піднятися. І дуже чітко виклав свої міркування нашому міністрові, з чим він погодився. Моя пропозиція полягала в тому, щоби підготувати галерею до зміни статусу – з музею на музей-заповідник. Це – по-перше. По-друге, потрібні структурні зміни, причому – у двох сенсах. Перший стосується статусу, другий – штатного розкладу. У штаті мають бути люди, котрі фахово впроваджуватимуть комп'ютеризацію. Наразі все відбувається на аматорських засадах. Кілька тижнів тому ми надали перший комп’ютер в Олеський замок. Через цей замок перейшла ледь не вся Україна, а там немає жодного комп’ютера! Також у нас немає підрозділу, який займається документацією – земельною у тому числі. А це робота з районними радами, сільськими, з обласною радою тощо. Також у нас відсутній підрозділ, котрий би займався будівельними справами. Є й інші питання… Ця інституція виникала спорадично, хаотично. Чому? Та тому що у радянський час потрібно було начебто ховати і рятувати все від секретарів райкомів з ідеології чи ще якихось сатрапів, які нищили замки чи інші пам’ятки. В результаті утворилася величезна інституція з підрозділами-філіями, які до профільної діяльності Львівської національної галереї мистецтв мають дуже мале відношення. І тут треба подумати, чи структурно вони мають бути у нас?
– Про що конкретно йдеться?
– Ідеться і про питання ідеологічного характеру, і про фінансову спроможність тих чи інших підрозділів виживати самостійно. Також важливо визначитися з питанням власності. Чомусь у всіх склалася ілюзія, що Національна галерея мистецтв володіє замками… Як говорив про свою мрію головний герой п’єси Карпенко-Карого «Сто тисяч» – Калитка: "Їдеш день — чия земля? Калитчина! Їдеш два — чия земля? Калитчина! Їдеш три — чия земля? Калитчина! Диханіє спирає"… Галерея на балансі має один палац, котрий на вулиці Стефаника, 3 (за цією адресою – Львівська картинна галерея). Палац Потоцьких (вул. Коперника, 15) і Музей Пінзеля (площа Митна) – на балансі Львівської міської ради. Каплиця Боїмів (площа Катедральна, 1) – на балансі обласної ради й облдержадміністрації. Олеський, Підгорецький і Золочівський замки – також на балансі облради й облдержадміністрації! Зараз багато говорять про те, що потрібно відбудувати Підгорецький замок. Ми хотіли би шукати гроші, звісно. Але державні кошти, які ми заробили, припустимо, на продажу квитків чи іншій своїй діяльності, не можемо (жодної гривні!) вкласти у Підгорецький замок, бо він не є нашою власністю. Ми є тільки користувачами. І тому цей об’єкт, якщо його не буде відновлювати ЛОДА, не має жодного шансу бути реставрованим! Отакі, власне, складності, отакі неврегульованості з майном, фінансами.
– А хто має це владнати?
– Всі ці питання має врегульовувати підрозділ юристів, правників, який має бути у нашому штатному розкладі. А ми досі маємо штатний розклад як музей, який був ще у 1950-х. Також є ще один момент, який гальмує розвиток Галереї мистецтв. Понад 10 років тому Львівська картинна галерея отримала статус Національної. Але отримання статусу мало б передбачати інший рівень утримання цієї інституції. Чому так сталося, чому наші працівники працюють, як мовиться, за милу душу, відповідати, напевно, не мені. Зараз ця розмова є проблемною, бо йде війна… Але все одно це питання треба піднімати на найвищому рівні. Так само варто брати до уваги 65-ту постанову Кабінету Міністрів, яка забороняє нам використовувати на свої потреби ті кошти, які самі заробили. Мені взагалі здається, що вже на часі цю постанову скасувати…
«ЗАРАЗ ДОПОМАГАТИ, ЯК ЗА РАДЯНСЬКИХ ЧАСІВ, НІХТО НЕ БУДЕ»
– Контракт із вами укладено до 2021 року. Чи вважаєте, що за п’ять років встигнете все зробити?
– Підняти такий гігантський пласт проблем, зокрема такий криголам, як Підгорецький замок, – це не є справою директора галереї. Це не є навіть справою голови облдержадміністрації, який, до слова, може змінитися за ці п’ять років (і може – кілька разів). Це навіть не є справою міністра культури. Це є справа Президента України. Можливо, ще президента Литви. Можливо, ще й президентів Австрії та Польщі. Отакими спільними зусиллями і коштами (українськими та європейськими) це можна зробити.
– Скільки, на вашу думку, років для цього потрібно?
– Двадцять, а то й тридцять! Головне – почати, а закінчуватимуть справу вже інші люди. Тобто, повторюю: наша справа зараз – дати можливість Львівській галереї мистецтв розвиватися. А ті гальма, про які я згадував (статус, штати…), потрібно знімати вже зараз, і, можливо, за ці п’ять років це вдасться зробити. До речі, мені часом говорять старші працівники галереї: «От як колись було добре… Зверталися ми в райком чи обком партії, й нам допомагали…. Наприклад, із ремонтами». Зараз допомагати, як за радянських часів, ніхто не буде. Хіба що звертатися до бізнесменів – от із тими людьми, напевно, можна буде працювати, бо вони спроможні вирішувати ці питання.
– Хочу згадати про кілька ситуацій у минулі роки, котрі, напевно, мали би змінити ситуацію із замками. Варто передовсім згадати Петра Писарчука, який вкладав чималі кошти у реставрацію Золочівського замку. Також – «Львівське пиво», котре активно долучалося до цієї справи. А ще Сергія Таруту – він 2008 р. приїжджав до Львова на гучне представлення Благодійного фонду «Підгорецький замок»…
– Писарчукові та іншим доброчинцям варто подякувати за суттєву допомогу. Так само й Таруті. До слова, виставка Пінзеля в Луврі не відбулася би без його дуже серйозної фінансової підтримки. І не тільки фінансової… І таку співпрацю ми продовжуватимемо. Повертаючись до справ поточних… Однією з проблем цієї інституції було і є – «Після мене – хоч потоп!» Я можу зараз назвати кілька інституцій з абсолютно блискучими менеджерами. Але як тільки вони відходили від керування (хтось виїжджав, припустимо, до Києва чи за кордон), інституція переставала існувати. Отже, у цьому контексті у ЛНГМ потрібно із 30 – 40-річних людей виховати добрих менеджерів, і це – ще одне дуже важливе завдання, котре потрібно виконати. Я, до речі, шукаю зараз за такими молодими і здібними людьми. А їх, на жаль, не є аж так багато.
– Тобто вам оці проблеми так боліли, що ви вирішили…
– Я не є аж таким сентиментальним, щоби говорити, що мені боліло… Я просто чітко усвідомлював ці проблеми. Також Львівська галерея мистецтв – це не провінційний краєзнавчий музейчик. Це – флагман нашої культури. Так само, як, припустимо, Львівська опера, Національний музей ім. Андрея Шептицького чи Львівський історичний музей. Отже, ми не можемо зводити ЛНГМ до містечкового рівня. Але ж ця інституція сповзала в тому напрямі…
– Про що конкретно йдеться?
– Наприклад, тут робили виставки, м’яко кажучи, дуже посереднього рівня. Ми повинні підняти собі планку, поставити інші завдання щодо виставкової діяльності. Наприклад, не робити виставки до 60-річчя і так далі лишень тому, що цей художник комусь кум, сват…
«ЯКЩО ЛЮДИ КОНСТРУКТИВНІ, ВСЕ СКЛАДАТИМЕТЬСЯ ДОБРЕ»
– Відразу після того, як із вами був укладений контракт, деякі інтернет-ресурси оприлюднили звернення до Президента України, прем’єр-міністра, голови Верховної Ради та міністра культури на підтримку Лариси Разінкової-Возницької, відповідно – проти вас. Документ підписали дуже шановані особи, але його я не знайшла…
– Знаєте, чому не знайшли? Бо підписів під цим зверненням не було. Зрештою, не хочу вникати в те, що було. Скажу лише, що начебто підписанти цього звернення телефонували до мене і казали: «Я цього не підписував».
– Разом із вами документи на конкурс подавали пані Лариса Разінкова-Возницька та головний зберігач фондів ЛНАМ Ігор Хомин. Напевно, є достатньо людей, які досі підтримують Ларису Борисівну. Як почуваєтеся у тій ситуації?
– Щодо пана Хомина, то ми чудово співпрацюємо. Щодо інших людей… Я поки що не відчуваю опору. Можливо, я такий наївний, молодий і недосвідчений… На мою думку, якщо люди конструктивні, все складатиметься добре. Тобто хто працює, той працює. Хто не хоче працювати, це його особистий вибір. По понеділках тепер будемо скликати наради, яких, до речі, раніше не проводилося. Будемо радитися, що робити упродовж наступного тижня. Складатимемо також протокол наради, на зворотному боці якого після закінчення наради всі її учасники розписуватимуться. А через тиждень дивитимемося, що кожна людина зробила з того, що їй було доручено…
– Кілька днів тому народний депутат Ірина Подоляк (екс-керівник управління культури Львівської міської ради. – Т.К.) оприлюднила у «Фейсбуку» інформацію про те, що ви телефонували до неї і просили про допомогу. Ідеться про передачу в концесію Підгорецького замку. Отже, ви про це не знали?
– До Міністерства культури досить випадково, як на мене, потрапив документ з Міністерства фінансів про те, що готується передача Підгорецького замку до концесії. Після цього, власне, до мене 25 жовтня зателефонували з Мінкульту і попросили надати документи, які стосуються Підгорецького замку. Причому насправді – це не один – чотири об’єкти: сам палац, Гетьманський заїзд, парк і храм. Як виявилося, за листом від 29 вересня, відразу кілька міністерств – фінансів, економіки, соціального захисту – займаються питанням концесіонування Підгорецького замку, вважаючи його одним абстрактним об’єктом! Нагадаю, я обійняв посаду двома тижнями раніше, ніж було складено лист прем’єр-міністру. Ну, мені це трішки нагадує ситуацію після другого Майдану: коли Україна отримала шанс трансформуватися, тут же відбулася анексія Криму, війна на Донбасі… Аналогія, можливо, трохи натягнута, але має сенс: ми хочемо трансформувати свою інституцію, у той же час у нас забирають перлину нашого історичного спадку.
– Вже відомо, хто мав намір взяти цей комплекс у концесію?
– Згідно з інформацією, яку надала мені Ірина Подоляк після розмови з головою ЛОДА Олегом Синюткою (який, власне, і скерував до прем’єр-міністра України Гройсмана листа «Про врегулювання питання щодо передачі в концесію об’єктів культурної спадщини у Львівській області», – про погодження передачі Підгорецького замку в концесію), йдеться про якогось віртуального спонсора. Трохи згодом, коли ситуація набула розголосу, коли вже Володимир Гройсман отримав цю інформацію, розмову повели інакше – про відкритий, чесний, прозорий конкурс, на якому, власне, й визначатимуть концесіонера. Але при тому всьому не береться до уваги одна дуже важлива річ: такого роду історичні пам’ятки не підлягають, відповідно до Закону України про концесію, концесіонуванню. А загалом мене дивує сам той факт, що одна державна інституція (говорю про ЛОДА) забирає в іншої державної інституції (ЛНГМ) об’єкт національного значення для передачі концесіонеру, який може бути приватною особою, не ставлячи до відома ні Міністерство культури, ні директора галереї… Отже, постають питання: в який бік, на кого працює держава Україна? Щодо власне Підгорецького замку, то те, що зараз відбувається, – злочин проти майбутнього. Зрештою, цей скандал має позитивні моменти – можливо, нарешті прем’єр-міністр, Президент звернуть увагу на цей об’єкт, який є одним із найкращих наших національних здобутків.
«ЦЕ ВИСТАВКА ПІНЗЕЛЯ ЧИ ВОЗНИЦЬКОГО?»
– Нині в Національному музеї Австрії «Бельведер» із великим успіхом демонструють роботи Пінзеля. Як так сталося, що у плакатах не вказано слово «Україна»?
– Це неправда. Всюди написано «Львів. Україна». Для людей малограмотних, які мають претензії до того, що вказано «Лемберг», а не «Львів», поясню: у німецькій мові не використовується слово «Львів» – достатньо подивитися на німецькомовні карти. Так само, яке ми ніколи не називаємо Пекін Бейджіном. Те саме стосується назв «Падуя» і «Падова». Отже, це питання неграмотності тих людей, котрі зараз зчинили галас. А галасують вони не тому, що мають рацію, а тому, що хочуть скандалу, бо програли конкурс на заміщення посади генерального директора Львівської галереї.
– Так само вам закидають те, що на відкриття виставки не потрапили люди, безпосередньо причетні до реставрації скульптур Пінзеля й до організації самої виставки в Австрії.
– По-перше, поїздка – це не нагорода. Ми їхали туди з метою подальших перемовин щодо наступних виставок. І ми домовилися про кілька виставок, в тому числі – і з музеєм «Бельведер». Щодо реставраторів, то вони їхали до Австрії за тиждень до офіційного відкриття експозиції – супроводжували скульптури до Відня. Так само забиратимуть експозицію після закриття виставки… Тобто у цій ситуації люди або непоінформовані, або, знову ж таки, шукають скандалу.
– Зараз іде розголос і про те, що під час відкриття виставки жодного разу не було згадано Бориса Возницького, котрий і віднайшов, і порятував, а головне – показав світові Пінзеля.
– По-перше, у самій назві нашої галереї вже є це ім’я. По-друге, що стосується відкриття Пінзеля, то він був відкритий львівським науковцями ще у 1936 – 1937 роках! Говорю про Збігнева Горнунга та Тадеуша Маньковського. Велика заслуга Бориса Возницького полягала в тому, що він, коли був совєцький розгром церков і таке інше, врятував те, що залишилося. То, напевно, якщо згадувати когось на виставці в Австрії, то треба було згадувати всіх! Зрештою, це виставка Пінзеля чи Возницького? Згадувати всіх?.. Ну, тоді давайте зробимо виставку Горгунга… Чи Маньковського…
– Абсолютна більшість нових керівників приводять свою нову команду. Отож, чи ваш прихід на посаду генерального директора передбачає кадрові зміни?
– Я даю шанс тим, хто є. Наразі більшість співробітників фахово виконують свої обов’язки. Чимало людей, котрі раніше тут працювали, не могли розкритися в силу тих чи інших обставин. І мені здається, що зараз ми спробуємо спільно в тому числі й їх розкрити. Але триває й пошук нових людей.
Читайте також: У Львівській галереї мистецтв розпочалася інвентаризація
