Іван Олексійович Світличний — знаний український поет, літературознавець критик, шістдесятник, правозахисник, лауреат Шевченківської премії. Побратими-шістдесятники були одностайними щодо його внеску в культурно-національну розбудову духовності ХХ століття. «Без активної цілеспрямованої діяльності Івана Світличного, — зазначає Богдан Горинь, — не було б руху шістдесятників як історичного явища, не відбулися б ті процеси, що загрожували існуючому радянському ладові». Поетеса Ірина Жиленко у спогадах про Івана Світличного «Доброокий» наголошує, що Іван Олексійович був «збирачем людей», адже саме він зумів «зібрати» Григорія Кочура, Михайлину Коцюбинську, Аллу Горську, Віктора Зарецького, Євгена Сверстюка, Івана Дзюбу, Галину Севрук, Людмилу Семикіну, Веніаміна Кушніра, Опанаса Заливаху в «букет людей воістину прекрасних», бо «усі ми, — зауважує І. Жиленко, — зійшлися на світло його серця. Іван втягував у коло свого тяжіння все найкраще, найлюдяніше, найталановитіше».
• Згодом Оксана Забужко у спогадах про інтелектуального лідера 1990-х Соломію Павличко, осмислюючи феномен «ефекту присутності» духовних авторитетів у житті суспільства, зауважує, що «двигуном українського шістдесятництва» була малопомітна для широкої аудиторії, але в КДБ добре знана постать Світличного, котрий «своєю особистістю якраз і надавав усьому тому рухові і духу, й форми. Бувають такі люди, — каже українська інтелектуалка, — здатні перетворювати світ, як воду на вино, самим фактом своєї в ньому присутності. За життя вони завжди перебувають ніби в центрі потужного магнітного поля: до них тягнуться, як на світло, навіть випадкові зустрічні». Цю думку потверджує лист Василя Стуса із заслання до Надії та Леоніди Світличних і Павла Стокотельного від 21 листопада 1977 року. В ньому не лише оцінено поетичну творчість побратима, а й виразно його вирішальну роль у кристалізації світогляду когорти шістдесятників: «Все найкраще в мені — це Іван. Усе найкраще в багатьох інших — од Івана. Він роздарував себе по проскурах. Виняткова роль, виняткове самопожертвування — без тіні докору». Друзі ж й соратники називали І. Світличного «архітектором шістдесятницького руху» (М. Горинь), «доброокий» (В. Стус), «двигуном шістдесятників» (Б. Горинь), «лицарем духу» (Г. Севрук), «нашою Говерлою» (Л. Семикіна), «садівником» (Р. Корогодський), «світлом у темряві» (Віра Вовк), «трудівником» (Є. Сверстюк), «носієм любові» (І. Калинець), «поетом і лицарем» (Л. Копелєв).
За статтею 62, ч. 1, КК УРСР «антирадянська агітація і пропаганда» Івана Світличного арештовували двічі — 1965-го і 1972 року. Після першого арешту за браком доказів поета відпустили, а 1972-го засудили до семи років таборів суворого режиму (відбував покарання в Пермській області) та п’яти років заслання в селищі Усть-Кан Горно-Алтайської області. Однак перехід від «волі» до «неволі» не був для літературного критика різким і разючим. Ще до арешту Іван Світличний не міг працювати за фахом, а його літературні твори, навіть без якогось антирадянського спрямування, не друкувалися лише через неприйнятність для офіціозу імені автора.
• Іван Світличний писав дружині з табору, що «відставати, а тим паче зовсім втрачати форму мені не хочеться аж ніяк: це єдине, що мене найбільше тримає у відносно доброму стані і робить життя і в складних ситуаціях порівняно легким».
Саме тому він табірну реальність в однойменному сонеті охрестив «Парнасом», а в одному з листів до дружини, іронізуючи, писав: «Моє життя тече розмірено рівно, суворорежимно [натяк на перебування в карцері]. Для такої незібраної ліричної натури, як моя, це має свої переваги». Тобто неволя з усіма своїми невід’ємними «атрибутами» (цензура, брутальні наглядачі, тотальний контроль, ізоляція від світу) не лише не зламала особистість художника слова, а й «породила високий стан духу, надзвичайне його напруження, що вилилось в слово справжньої поезії».
Поет-дисидент у єдино дозволеному жанрі — листі — поєднує все дороге для нього як для літературного критика, поета, перекладача, лінгвіста, особистості. І хоч це не є творчість «на повний діапазон душі» (Є. Сверстюк), саме завдяки листам маємо не лише значну частину творчого набутку, але й інформацію про творчі наміри поети. Він пише до дружини: «У наших з тобою листах левина доля уваги припадає на літературні теми, мене це тішить, бо ж література і раніше становила і тепер становить солідну частку мого життя». І. Світличний — аналітик, людина раціонального типу, яка прагнула в умовах заблокованості рідної культури компенсувати втрати та вписати українську культуру у світовий контекст, подолавши її провінційність. За переконанням поета, «більшої втіхи, як мила серцю робота, на світі не буває», і саме це твердження давало змогу будувати свій культурний простір.
Переслідування та репресії лише загартували дух поета. Творча робота і книги, яким у житті І. Світличного належало особливе місце, були екзистенційно важливими, оскільки завжди допомагали йому залишатися над обставинами: «Загалом я був, є й, мабуть, уже й довіку залишусь невиправним оптимістом: таке в мене світовідчуття, коли є цікава робота, а я її знаходжу завжди — чи словник, чи переклади, чи просто читання (для філолога це також робота)». Життєве кредо цього лідера шістдесятництва суголосне з філософією стоїцизму і вдало відображене в сентенції Сенеки: «Хто володіє собою, той нічого не втратив».
• Як відомо, І. Світличний був одним із найбільш завзятих бібліофілів, про його книжкові інтереси свідчать і «позалітературні» чинники: наприклад, виникали проблеми із житловою площею через кількість літератури, а в таборі із зони в зону його перевозили возом. Він просто жив книгою, у своїй бібліотеці мав добірні видання 1930-х, а помешкання Світличних розцінювалося сучасниками як альтернативний потужний інтелектуальний центр, де формувалася молода, незаангажована інтелігенція. До речі, сестра поета — відома правозахисниця Надія Світлична — після його смерті передала братову бібліотеку — 10 тисяч томів — Харківському національному університету імені В. Каразіна.
Одним із ключових моментів у становленні світогляду І. Світличного став «урок наукової чесності» від академіка Олександра Білецького, який, незважаючи на приязні стосунки, гостро оцінив перший варіант дисертації молодого науковця «Теорія літературного образу». Проте навіть після ґрунтовного доопрацювання І. Світличний відмовився подавати роботу до захисту: планував згодом видати її книгою під назвою «Рухома естетика», і тільки через репресії рукопис не вдалося видрукувати. У листі до дружини від 27 березня 1956 р. він зауважував: «Опрацьовуючи, знаходжу важливе, переробляю те, що зробив, але без цього неможливо. Через те і результати більш вагомі — дисертація не буде черговим зведенням цитат на тему про... Пишу, як для друку».
• Іван Світличний працював над цим науковим дослідженням наполегливо та ґрунтовно майже п’ятнадцять років, адже розпочав роботу ще в аспірантурі (1952—1955). Із листування другої половини 1960-х видно, що дослідження ще не завершив, зокрема в кореспонденції до Віри Вовк від 12 жовтня 1966 р. повідомляв про свій намір подати до видавництва книжку з історії естетики, в якій переоцінює деякі загальновизнані явища.
• В інтерв’ю кореспондентові газети «Уніта» у жовтні 1974 р. маємо дуже важливий штрих до літературного портрета І. Світличного. «Головним змістом мого життя, — твердить поет, — були філологічні заняття, а не «політика». Таким чином, за «самоозначенням», І. Світличний передусім літературознавець, а стримана й розважлива поведінка його чи не найбільше дратувала запопадливих гонителів. За переконанням І. Дзюби, радянські ідеологи «воліли б бачити в «націоналістові» того, кого можна було б змалювати як звіруватого примітива, а перед ними був інтелігент, у всьому безмежно вищий і благородніший за них».
Упродовж усього життя Іван Світличний засвідчував свою громадську позицію, нищівно засуджуючи «патріотів», що й живуть тільки з свого платонічного патріотизму», тільки й спроможні, щоб менторськи прочитати повчання.
Промовистим прикладом того, що І. Світличний був літературознавцем демократичного спрямування, без обмежених патріотичних комплексів, упереджень та «політиканства», є те, що він щиро вітав нові мистецькі здобутки, які збагачували нашу культуру, незалежно від національного походження митця. Зокрема, про поезії М. Фішбейна писав: «Такий свіжий і витончений поетичний талант! Це тим приємніше, що єврейство не постачало українську культуру значними талантами, як то було в 20-ті та 30-ті роки, — і раптом така приємна несподіванка».
Світличний ішов до патріотизму від вселюдського світопереживання, від категорій моралі та естетики; його патріотизм був неголосний, а полягав у щоденній наполегливій праці. «Літературу, — зауважує митець у листі до дружини Леоніди, — можна обговорювати, й не вдаючись до дурної політики; у всякому разі, для мене суто літературні листи цікавіші й важливіші».
• Особливого значення шістдесятники надавали проблемі митця в тоталітарній державі, котрий постійно перебуває під жорстким ідеологічним тиском: щоб зберегти свою позицію, потрібно було піти у «внутрішню еміграцію» або відкрито заявити про свої погляди — так, як це зробили поети-дисиденти, прийнявши всі переслідування влади. Звертається до цієї проблематики у своїх листах і Світличний, зокрема, зосереджуючись на аспекті конформізму. Це психологічне явище критик розцінює як «духовне самогубство», зазначаючи, що в мистецтві легкої дороги нема. Тому його власну естетичну концепцію неможливо усвідомити без тих етичних принципів, якими він керується як критик.
Світличний завжди чітко проводить межу між справжнім мистецтвом і кон’юнктурою, зазначаючи, що мистецтво — це подвиг, адже «справжній митець ніколи за життя не має, не бачить справжнього розуміння (не визнання, не уславлення, а саме розуміння) і ніколи не має певності щодо себе самого, своєї потрібності комусь».
• Цікавим фактом з інтелектуальної біографії вченого є те, що головною справою свого життя Іван Світличний вважав свою роботу над словником українських синонімів. Варто зауважити, що його зацікавлення мовознавчими проблемами, як і його однодумців, не було випадковістю — шістдесятники на повний голос заговорили про втрату самобутніх рис української мови та її брутальне нищення, яке здійснювалося під гаслом «розквіт і взаємозбагачення мов соціалістичних націй».
• Роботу над словником синонімів І. Світличний розпочинає ще до другого ув’язнення 1972 року, А проте найінтенсивніша праця над укладанням словника синонімів української мови припадає саме на період другого ув’язнення й заслання 1973 — 1980 років і триває до фатального інсульту вченого (1981 р.). Очевидець тієї наполегливої табірної роботи, свівв’язень Івана Світличного Семен Глузман пригадує: «...А ще був словник. Дерев’яна скринька з картками в комірках. Усе новими і новими картками. Іван укладав словник. Щодня, в перервах між працею, віршами, людьми...» Сам І. Світличний постійно наголошував: «Основне заняття моє — словник. Заліз я в нього по самісінькі вуха. Робота цікава й результативна, тільки що нескінченна, весь вільний час забирає, навіть і читати ніколи». На жаль, через нестерпні умови ізоляції та стан здоров’я він не довершив задуманого, однак скриня з тими картками збереглась, а листування проливає світло на нереалізовані задуми в’язня сумління і може допомогти сучасним лінгвістам довести цю справу ув’язненого вченого до успішного результату.
У творчості І. Світличного простежується тісний зв’язок із літературними традиціями 1920 — 1930-х, коли на хвилі українізації заговорили М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Хвильовий та ін., чітко визначивши пріоритетний вектор розвитку української культури, орієнтований на вершинні здобутки європейського мистецтва, а не канон соцреалізму (рівень «червоної халтури», за І. Дзюбою). Саме завдяки видатним представникам Розстріляного Відродження, а особливо поетам-неокласикам, вітчизняна культура функціонувала в європейському контексті, поєднуючи світовий досвід із самобутнім мистецтвом. Оцінюючи заслуги попередників, митці-шістдесятники також намагалися реалізовувати свій творчий потенціал у форматі «високого модернізму».
